Жителька міста Новоград-Волинський Житомирської області Людмила Романюк, яка втратила на неоголошеній війні на сході свого коханого, 20-річного бійця 30-ї новоград-волинської механізованої бригади Юрія Глухова, підписала контракт на військову службу.
Про це повідомляє Новоград-Волинська щотижнева газета «Звягель».
Юрій та Людмила зустрічалися майже три роки. Кохали одне одного та, як усі закохані, мріяли про щасливе спільне майбутнє. Але потім почалася війна на Сході, і доля безжально вирішила їх роз’єднати. Розстаючись, вони понад усе вірили, що зустрінуться знову. Вона постійно просила коханого: «Повернися додому живим…». А він, як справжній чоловік, завжди відповідав: «Обов’язково повернуся». У серпні 2014-го Юрій Глухов був поранений у зоні АТО, а 5 вересня помер у харківському шпиталі. У цього усміхненого хлопця з очима кольору неба залишилися мама, брат, рідні, друзі. Для молодшого брата Юрко був підтримкою після смерті батька.
На одній з найближчих сесій Новоград-Волинської міської ради розглядатиметься питання про перейменування вулиці Войкова на честь Юрія Глухова, - повідомляє газета.
21-річна Людмила Романюк розповіла кореспонденту «Звягеля» про своє рішення піти на службу в армію після болючої втрати, поділилася спогадами про коханого та планами та майбутнє.
— Людо, попри досить молодий вік, ти є прикладом мужності. Адже після пережитої тобою особистої трагедії ти обрала непростий шлях, підписавши контракт на військову службу. Що це — давня мрія чи, може, — щось інше?
— Напередодні Нового року я підписала контракт на три роки. Це була моя давня мрія, хоча за освітою я — журналіст. Вважаю, що служба в армії загартовує характер і формує особистість. І хоча служити нині досить небезпечно, але для мене це рішення не було чимось складним — я його довго не обдумувала.
— Тебе не лякало те, що саме ця робота забрала дорогу для тебе людину?
— Цей мій вчинок засвідчує, що українські жінки незламні навіть після таких страшних трагедій. Та й я ніколи не вважала себе слабкою, а армія — це лише одна з вершин, яку я збираюся підкорити впродовж життя.
Юрій Глухов
— Звідки такий «залізний» характер?
— Переконана, що потрібно завжди йти до своєї мети і виконувати обіцянки, які колись сам собі дав. А про службу в армії я замислювалася ще зі школи. Хоча у моїй сім’ї немає кадрових військових. Мій гідний приклад у цьому — це Юра.
— Розкажи про нього, будь ласка.
— Ми були разом два роки і десять місяців. Навіть, трохи більше. Він був (і залишається для мене) доброю і щирою людиною. У першу чергу він був моїм другом, який захищав від усіх негараздів. Був маяком для мене, моїм орієнтиром: де він — там мій дім. Ніколи ні про кого не говорив погано, завжди допомагав усім, а ще — з кожним він був справжнім. Напевно, тому у нього було багато друзів… Тепер ці люди є і моїми друзями, адже вони зберігають пам’ять про нього. Багато чого позитивного можна говорити про Юру, але, зрештою, це все одно повністю його не охарактеризує. Жодних слів не вистачить, щоб описати мої до нього почуття.
— Ти здобуваєш професію журналіста, отже — людина творча. Гадаю, є у твоїй пам’яті по-особливому теплі історії, пов’язані з Юрою. Чи не так?
— Звісно, багато. Пригадую його захопливі враження від моря, на якому він вперше побував минулого літа. Тоді наших військових викликали за тривогою і відправили на полігон, а потім — у Херсонську область. Там і відбулося Юрине знайомство з морем. За іронією долі — перше і останнє… «Я ніколи не думав, що море таке чудове, непокірне і безкрайнє», — такими були його перші враження. Той час, який вони з хлопцями там провели, був, напевно, одним із найкращих моментів, перед початком самого пекла.
Відпочинок на морі — це була й наша спільна мрія. Сподівалися, що коли війна закінчиться, то ми обов’язково поїдемо ніжитися під літнім сонцем і бризом десь на пляжах рідних українських морів. Але не судилося...
«Я би дуже хотів, щоб ти зараз була поруч, — розповідав він мені тоді, літньої ночі по телефону. У той час ще можна було без проблем один до одного додзвонитися. — Така тепла ніч, зоряне небо, місячна дорога на воді — ніколи не думав, що буває така краса! Завжди здавалося, що це вимисел режисерів кіно. Якщо на хвилину забути, з якої причини ми тут опинилися, то я майже радий, що усе це побачив і відчув. Шкода лише, що без тебе…».
— Які емоції викликає в тебе той факт, що вулицю нашого міста і провулки Войкова збираються перейменувати на честь Юрія Глухова?
— Буду рада, якщо його ім’я увічнять у такий спосіб. Це важливо для усіх нас, для усього міста. Дуже вдячна Леоніду Стецюку, що він взявся за таку справу і завершив її. Це означає, що згадка про чудову людину залишиться з нами на довгий час.
— Що змінилося у твоєму житті після того, як Юри не стало?
— Багато чого... Часом понад усе хочеться йому подзвонити і розповісти, як пройшов день. Про те, що сталося нового, поділитися своїми враженнями і переживаннями. Хочеться елементарних речей.
— На жаль, у нашому місті дуже багато загиблих учасників АТО, їхнім родинам щодня доводиться із цим жити… Поділися своїм досвідом — як ти це пережила?
— Перші декілька тижнів мене не залишали наодинці подруги і друзі. Приходили зранку і просто витягували на вулицю, намагаючись відволікти від сумних думок. Ми гуляли містом, пили каву, а коли на мене нахлинали спогади, я просто сиділа і плакала. І вони не намагалися мені казати, що все мине чи забудеться… Просто підтримували мене, були поруч, гладили по спині… А ще дуже рятували згадки про смішні моменти та різні казуси, пов’язані з Юрою.
— Що він казав, йдучи на війну?
— Ніколи не чула, щоб він чогось боявся. Казав, що потрібно боротися за свободу України і власне майбутнє. Мовляв, якщо не ми, то хто?
— У тебе є власний рецепт подолання життєвих труднощів?
— Є люди, котрі спокійно сприймають усе, що з ними відбувається. Вони живуть у темряві, їх переслідують невдачі, і вони не думають про те, як це змінити. А є люди-оптимісти, я намагаюся належати до них. Бувають складні періоди, коли ми теж живемо у темряві, але мріємо про світло. Я вірю у краще. Вірю, що у житті ще є до чого прагнути. У мене немає іншого вибору.
— Людмило, дякую тобі за відвертість і за силу твого духу. Нехай твоя віра у краще обов’язково здійсниться!
— Дякую.
Як повідомляв Житомир.info, старшого солдата за контрактом Юрія Глухова поховали 9 вересня 2014 року у Новограді-Волинському на «Алеї слави» міського кладовища.
Людмила Романюк. Всі фото - "Звягель"
