Я НЕ БОЮСЯ ЖОДНИХ ПРОВОКАЦІЙ І РОЗГЛЯДАННЯ МОГО ЖИТТЯ ПІД ЗБІЛЬШУВАЛЬНИМ СКЛОМ» стверджує перший міський голова Житомира Віталій Мельничук. В інтерв’ю «Суботі» він розповідає про витоки своєї рішучості.
Двадцять років тому про Житомир знав весь Радянський Союз. І не лише завдяки тоді ще працюючим промисловим гігантам або славі наших видатних земляків. Несподівано для багатьох, а, можливо, і для самого себе, Житомир став островом справжньої демократії посеред вже гинучої, але все ще потужної імперії. Перетворення в житті міста вражали – і економічні, і соціально-політичні. Перехід на нові методи господарювання, житлове будівництво, розробка комплексного підходу при розробці стратегії розвитку Житомира, новий Генеральний план, актуальний і сьогодні. Не можна забути і підняття над міською радою синьо-жовтого прапора, відновлення історичного герба, потужний громадянський рух, кульмінацією якого стало протистояння ГКЧП. В серпні 1991 року міська рада засудила діяльність путчистів, було прийнято постанову не визнавати на території, підпорядкованій Житомирській міській раді, будь-яких рішень ГКЧП. Аби ГКЧП перемогло – під розстрільною статтею опинились би керівники міста, в першу чергу, тодішній міський голова Віталій Мельничук. «Всі ми тоді діяли свідомо, - каже Віталій Григорович, - і чудово розуміли, що нам загрожує»
- Віталію Григоровичу, справді, звідки Ви такий безстрашний?
- Якщо говорити формально, можна біографію розповісти – народився в Коростені, потім переїхали з батьками на Вінниччину, вчився в Києві, служив в армії і так далі. І в принципі, все те буде правда. Адже кожний етап в житті давав свої уроки, висував свої вимоги, приймав, якщо хочете, іспити. Так вийшло, що я зростав в умовах такої собі вольниці, ні мене, ні братів ніколи не утискали і не принижували в сім’ї. В мене були чудові приклади перед очима, передусім, мій дід Логвин, потужна постать і особистість. Все ж закладається в дитинстві, це правда. І навіть коли ми цього не усвідомлюємо, на підсвідомому рівні все закарбовується. Доля того ж таки діда - дід був по-справжньому віруючою людиною. Закінчив церковно-приходську школу, був старшим у родині, батько загинув ще під час першої світової. Він все тягнув на собі. Дід розповідав мені про революцію, як землю забрали, хто верховодив у селі, комуну робив – самі гірші. І про Голодомор розповідав, до речі, він свою родину врятував тим, що встиг виїхати в Грузію, до родичів, і звідти передавали продукти. Дід розумів, в якій страшній системі ми живемо.
- А Ви особисто коли вперше з системою стикнулися, адже на початку дев’яностих у Житомирі Ви вже були, так би мовити, сформованим бійцем?
- Я думаю, що формування триває все життя, змінюються обставини і людині доводиться на це реагувати. Що ж до першого серйозного зіткнення з системою, воно відбулося під час служби в армії. Мене взагалі готували у В’єтнам, але війна там закінчилась. Втім, спецгрупа вже була сформована і спецзавдання для нас знайшлося. Я служив в ракетних військах особливого призначення, на командному пункті кілометрах в ста від Москви. Бойові чергування, ніяких відпусток - це теж школа, розуміння цієї системи, в яку я потрапив. А десь через півроку служби на чергуванні під час перевірки каналів зв’язку потеревенили по спецзв’язку з товаришем про життя. Думали, що не почують. Але ж зрозуміло, особливий відділ не дрімав. І якби не командир частини, полковник Алєксєєв, отримав би я тоді «вовчий квиток» і будь-який розвиток, навчання, кар’єра в Радянському союзі для мене були б недоступні й недосяжні. Але він поставився до мого вчинку просто по-людськи, зрозумів, що, власне, це були ще хлопчачі витівки. А далі був інститут, три роки поспіль я був командиром студентського будівельного загону. Ось це була школа життя! Починав набирати хлопців після нового року, готувалися, потім їхав в Тюмень, там саме починалось освоєння.. Тебе кидають просто в тайгу. - середня Об, болота, острів посередині ріки намило і ми там будуємо, працюємо, а в мене ще два «важких» підлітки на перевихованні. Нещодавно зустрів одного в Києві, тепер успішний адвокат. Школу будзагонів багато хто пройшов і її значення важко переоцінити. До речі, на півночі познайомився з Михайлом Поплавським, у 1976 році. Він вже тоді співав. Взагалі-то студенти їхали будувати, а він залишав на цій будові якихось четверо хлопців, а решта літали вертольотом по Крайній Півночі і давали концерти. Їх там просто на руках носили і вони втричі більше заробили, ніж ми на будівництві, хоча і ми непогано – по 1500 рублів, це величезні на ті часи кошти були.
- Власне, до Житомира як потрапили?
- Тут все дуже просто, моя дружина звідси. Коли ми побралися, ще студентами були, жили, що називається на два міста. Якщо порахувати, скільки я наїздив по маршруту Житомир-Київ, мабуть, вийде відстань у кілька екваторів завдовжки. Зрештою, зупинились у Житомирі, дружині це місто найрідніше, найзатишніше і найкомфортніше. Мені спочатку важкувато було, я звик до столичного темпу і ритму життя. А тут навіть тролейбуси так повільно ходили (посміхається). Але ж вихід завжди є, якщо його пошукати, я весь час був у русі і в роботі – очолював секцію молодих економістів, на той час вже був добре обізнаний (завдяки гарним вчителям) з такими поняттями як госпрозрахунок, кооперативний рух і навіть ринкова економіка. Переважна більшість людей таких слів ще навіть не знали. Горбачовська епоха дала багато, дихнули свіжого повітря. Ми, молоді економісти, давали слушні пропозиції, нас почали запрошувати на підприємства розказати про нові методи господарювання. Я це знав вже п’ять років, а тут почали застосовувати. Ми непогані гроші почали заробляти. Невдовзі одразу три заводи запросили мене на посаду головного економіста – «Електровимірювач», «Промавтоматика» та «Вібросепаратор». До того ж я весь цей час продовжував читати лекції у Житомирській філії КПІ Серед моїх учнів чимало відомих у Житомирі людей, наприклад, Геннадій Зубко, Борис Буряченко.
- Ну то й піднімали б підприємство далі, викладали, навіщо ще й політика?
- Там теж все з малого починалося. Якось на секцію молодих економістів принесли листівку Ярошинської. Ми подивилися – наші ідеї практично. Але економічний блок слабкуватий. Як фахівець, я надав свої рекомендації і мене запросили стати економічним радником і довіреною особою на виборах. Я взагалі не вважаю, що то якась політика, це була робота. А за Ярошинську, хто пам’ятає, тоді на виборах до Верховної Ради СРСР проголосували 90,4 відсотка виборців, найвищий результат у Союзі. Після виборів я повернувся на завод, але громадська діяльність вже не відпускала. Сформувався Громадянський фронт, мене обрали співголовою.
Потім вибори до Верховної Ради України, мене висуває промисловий район, спочатку «Електровимірювач», потім «Промавтоматика», «Вібросепаратор». Зрештою, я став і депутатом міської ради, і Верховної, тоді можна було об’єднувати мандати. Взагалі, Житомирська міська рада тодішня – це був такий острів свободи, що зараз це уявити буває важко. Ще Радянський Союз, партія і тут ми зі своєю житомирською демократією, як більмо на оці. Прийшли люди абсолютно інші. За 70 років вперше не комуністична, і непідконтрольна рада. Мене обрали міським головою, почали працювати. І тут такі почалися фокуси, провокації проти мене, проти моєї сім’ї. Але нічого не вийшло, у мене була колосальна підтримка житомирян, і, звичайно, статус депутата Верховної ради України.
- Житомир початку дев’яностих і зараз, двадцять років потому – чим схожі і чим відрізняються?
- Відрізняються духом. Двадцять років тому треба було діяти і ми діяли, діяли на зламі епох, робили речі, які раніше не могли навіть уявити. І в господарському житті і в суспільно-політичному. Море людей йшло до міської ради з проблемами, з бідами, ми мали їм допомогти і допомагали. Ми будували житло, почали давати землю для будівництва, розробили Генеральний план, єдиний комплексний тоді в Україні. Ми створили перший кооператив безквартирних офіцерів, врятували фактично панчішну фабрику, перетворивши її на акціонерне товариство. Це зараз звично все звучить і виглядає, а тоді все було вперше, спротив страшенний. Якщо говорити про політику – підняття прапора, затвердження герба – так, це символіка, це надзвичайно важливо. І все робилося ще за радянської влади. Було неймовірно важко, але ми вистояли. Навіть тоді, коли намагалися позбутися міської ради за вказівкою обкому партії. Люди не злякалися. Під час ГКЧП ми приймали доленосні рішення - не визнавати на території, підпорядкованій Житомирській міській раді всі рішення так званого ГКЧП, тому що тут діють закони і рішення законно обраних органів України. Вже 26 серпня 1991 року заборонили в Житомирі діяльність компартії, створили комісію по перевірці дій посадових осіб під час ГКЧП. А всі ж були замарані. У мене ці документи до цього часу зберігаються, як поважні люди, які і сьогодні займають поважні посади, розповідали про свої дії і вчинки з шостої години ранку 19 серпня по 22 серпня, погодинно. Дуже цікавий матеріал. Всі відповідали, здавали один одного наввипередки. Вони вже приміряли на себе Карний кодекс, і так мало б бути, вони мали бути покарані, але цього не сталося, ми були дуже ліберальні.
- А де ж подівся дух Житомира сьогодні?
- Ви знаєте, я просто переконаний, що нікуди він не подівся. Адже носії його, житомиряни - і ті, які разом зі мною працювали двадцять років тому, і хто просто живе в цьому місті, якісно робить свою справу, любить Житомир і хоче, щоб це місто було затишним для його дітей, вони є. За цей час виросло нове покоління молодих, активних, талановитих людей. Їх єдина біда – це те, що вони роз’єднані і роз’єднані штучно. Аби відродити дух Житомира, їм потрібно об'єднатися і я готовий і спроможний їм в цьому допомогти. Створення громади – дієвої, справжньої, не на папері – і є головним завданням, і запорукою успішності міста та його жителів і сьогодні, і в майбутньому
Христина Бондаренко, газета Субота
