Кожну вулицю в історичній частині Житомира прикрашають одна чи кілька знакових архітектурних пам’яток (із тих, звичайно, що збереглися до наших часів). По вулиці Святослава Ріхтера (1-го Травня – Базарній) однією з них є, безумовно, мурована вежа пожежної частини № 2.
Вона була збудована, як свідчить житомирська губернська газета «Волынь» (травень 1895), на місці старої дерев’яної каланчі і одразу стала архітектурною прикрасою міста. Її автор – німецький архітектор Карл Єнш. Його споруди в Житомирі можна впізнати за характерною червоною цеглою і своєрідним авторським стилем. Це, крім пожежної каланчі, німецька кірха на вулиці Коцюбинського, водонапірна вежа на Пушкінській і Будинок працелюбства на вулиці Героїв Небесної Сотні (колишній Московській).
Щоразу, коли проходжу повз вежу, на пам'ять спливають спогади двох житомирян поважного віку, які я записав років 5-6 тому, про будні цієї пожежної частини у першій половині ХХ століття.
Віктор Іванович Ліпінський, краєзнавець (1927 року народження):
—Я жив на вулиці Шевченка, неподалік пожежної частини. У ХІХ столітті земельну ділянку під її будівництво міська влада викупила у місцевої поміщиці Козлової. Я вже пам’ятаю цегляну каланчу, а стайні для коней ще були дерев’яні – нові, цегляні, побудували в 1930-х, на моїх очах. Взимку вежа слугувала школярам сигналом: як було нижче 20 градусів морозу, на ній вивішували червоний прапор. Це означало, що з першого по четвертий клас діти в школу не йдуть.
При мені з’явилися перші автомашини. Згадую: я, малий хлопець, дивлюся, як на старому «студебеккері» чіпна передача від двигуна на задній міст йде-крутиться.
До революції на Базарній було перше пожежне відділення, на Мальованці – друге (потім їх чомусь поміняли номерами), а біля Преображенського собору, на Театральній, – пожежне управління. Там теж каланча стояла, але дерев’яна.
У 1911 мальованська пожежка насмішила Житомир – вона згоріла. Про це мені (коли я виріс) оповідав Павло Олександрович Ляпідевський, він був начальником пожежної частини на Базарній з 1912 по 1924. У ті часи вогнеборці ще користувалися кінною тягою, мали для коней запас сіна. Якось виїхали на пожежу, черговому стало нічого робити, він приліг на сіно і запалив цигарку. Відтак, пожежна команда повернулася на згарище.
А ще Ляпідевський згадував, як до 1917 казав комусь із революціонерів: «Ви тільки вийдете на маніфестацію з червоним прапором, і вас уже ганяють козаки, тікаєте від них. А я піднімаю червоний прапор і відкрито роз’їжджаю з ним по місту, де хочу». Червоний прапор у пожежників означав сигнал тривоги – його піднімали на машині, коли вона поспішала на місце пожежі, і транспорт мав звільняти їй дорогу.
У 1924 Павла Ляпідевського в чомусь звинуватили і запроторили в буцегарню, але через деякий час звільнили і навіть поновили на посаді. Але він відмовився. «Я, – сказав, – вирішив так: мене вже один раз посадили, можуть і вдруге. То краще не треба».
І став у Житомирі відомим техніком-механіком.
Валентин Федорович Максимов (1924 року народження):
— Якщо в нашій сім’ї художня самодіяльність була хобі, то основною професією чоловіків – пожежно-автомобільна справа. Мій дід Лука Мандрик, повернувшись із громадянської війни, пішов служити в пожежну частину на Базарній. Начальником там був Гуляницький. Ми переїхали в дім біля пожежки; сусідські діти і я жили її буднями, виїздами.
У 1920-х пожежники ще мали кінну тягу. Команда гарно виїжджала: коні в яблука, машина виблискує, мідний факел круглий, начищений, ввечері його запалювали, щоб здалеку видно було. І дзвіночок – бум-бум-бум!
Мій дядько Толік Мандрик теж став пожежним водієм. Він закінчив ШРМ – школу робочої молоді, потім курси водіїв. І якось дядько спостерігав у пожежці, як шофери заїжджають задом у перші і другі стайні. Один із них крутить баранку, але не попадає. Ну ніяк! І Толік до нього: «Ну що ж ти?» Гуляницький питає: «А ти б заїхав?» – «Я б заїхав». – «А ну сідай!»
Толік сів і одразу раз-два – хлоп! – і став на колодки. А машини тоді були важкі – «АМО», а до цього «Пірліс», «Тайбот» – чи то італійські, чи то англійські, червоного кольору. І Гуляницький: «Все! Беремо тебе до нас. А то що ж це таке, не може задом заїхати у ворота!»
На подвір’ї пожежки й до цих пір є тренувальний майданчик – дощатий макет стіни будинку з віконними прорізами і збоку драбина дубова нагору, а щаблі такі товсті, що ми рукою не могли взяти. Ходимо туди, ми ж усі свої, нас ніхто з подвір’я не виганяє. Мій друг Толік Голубєв підходив – раз! – і бігом піднімався по цій драбині на самий верх. А потім брав переносну драбину-кішку з такими зубами (називається – «штурмовка»), біжить-біжить з нею – раз! – зачепив зубами за підвіконня на другому поверсі, видерся, стрибнув усередину, підняв драбину, зачепив підвіконня на третьому поверсі, видерся і вже за мить на самому верху – оп! – і став. Оце такі хлопці були. Толік Голубєв потім став пожежником і загинув на пожежі.
У 1942 німці почали забирати нашу молодь у Німеччину. І тільки ми це почули, дід Лука пішов у пожежку до начальника Гуляницького і попросив: «Влаштуйте мого Вальку». – «Ну, хай завтра приходить».
Так я теж став пожежником. У селі Млинищі жила моя тітка, вона запропонувала: «Відчергуєш зміну і давай на ніч до нас». Отак я бігав ночувати після роботи в село, боявся, щоб не угнали в Німеччину.
У листопаді 1943 прийшла Червона армія в Житомир, побула чотири дні і вже тікає, бо почався німецький контрнаступ. Наша пожежна частина готувалася терміново виїхати на Київ, а мені з напарником наказали бігти до мальованських пожежників і передати їм (бо телефонного зв’язку не було), щоб теж негайно виїжджали. Ми прибігли, а їх уже нікого нема. Нам сказали: «То вони вже поїхали».
Ми повернулися на Базарну – наших машин уже теж нема, стоїть лише трофейний пожежний автомобіль, поруч водій, старшина, ще хтось. Я побіг додому, взяв курточку, сів з ними в машину – і на Київ. Отак покинув Житомир і київським військкоматом був призваний на фронт.
Коли після війни і демобілізації я повернувся в Житомир і зайшов у пожежку, Плацинда, фронтовик, а він уже начальником частини був, каже мені: «Ну, ось машина, ставай до роботи». А я якраз закінчив водійські курси, але прав ще не мав. «Нічого, зробимо тобі права». Адже пожежна служба в ті роки входила до структури НКВС. «Все зробимо, давай ставай!»
Я сів на газогенераторний автомобіль, він працював на дровах.А до мене ніхто не хотів мати з цим авто справу. Стоїть машина після капітального ремонту на подвір’ї, мерзне взимку. І моя справа – встати вранці, лампою розігріти відро води, залити в радіатор. Потім вмикаєш вентилятор, підносиш лампу – вогонь затягує, і дрова там загоряються. Після цього пробуєш: зверху вихід такий, відкриваєш, сірником перевіряєш, як тільки йде синій вогонь – все! – заводиш. Заводиться на бензині. А потім потроху перемикнув – о! – вже й на газу. Бензин вимкнув. Щоб завести двигун, сам не покрутиш. Ручка називалася – сімейна, з довгим плечем, щоб легше прокручувати. Йдеш у чергову частину, будиш пожежників (досить спати!), і вони удвох розкручують, а ти – в кабіні. Завівся, їдеш до пожежного кіоску отоварювати хлібні карточки на всіх, привезеш хліба, щось там іще. Отак і робив.
***
У цих стислих спогадах двох літніх житомирян вмістилася піввікова епоха не тільки пожежної частини, а і нашого міста.
Проходячи повз вежу, я часто бачу дітей, і не тільки школярів, а навіть і дошкільнят. Їх вчителі і вихователі приводять на екскурсію в музей пожежної охорони, розташований на другому поверсі. Тут юне покоління має змогу ознайомитись з історією пожежної частини, побачити професійне знаряддя пожежників 100-літньої давнини, сталевий шолом брандмейстера, макети перших пожежних автомобілів (жаль, що тільки макети – у Польщі в 1990 я бачив у музеї провінційного містечка справжнє ретро!). Особливе місце займає експозиція, присвячена подвигу житомирських вогнеборців під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Музей (навіть і такий маленький, відомчий) – це місце, куди приходять доторкнутися до минулого наших предків, історії рідного міста і краю. Він зберігає історичну пам'ять – найважливішу складову інтелектуальності, духовності і патріотизму будь-якої нації.
Закінчити хочу словами того ж Максимова, який у 1947 назавжди покинув Житомир (мешкає в Запоріжжі), але при першій же нагоді обов’язково приїжджає (із синами) в рідне місто, де народився і виріс, провідати могили родичів: «Це – моя мала батьківщина, як її не любити? Як колись дивився з вокзалу, то видно було верхівки трьох тополь і виглядала каланча. Не було ж такої забудови, як зараз. І видно: о, он вона! І потім багато років мені снилося: отам три тополі і пожежка – там моя батьківщина! Я більше нікуди не хотів, а тільки туди, тільки додому! Сховався у хаті, і мені вже нічого не страшно!»
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
Особовий склад пожежної частини № 2 на Базарній вулиці. Крайній справа у другому ряду – дід Лука Мандрик. У центрі другого ряду – начальник пожежної частини № 2 Гуляницький. Кінець 1920-х
