Офіційною датою створення Державного університету «Житомирська політехніка» є 1920 рік. Повернемося до витоків історії технічної освіти у Волинській губернії. Так, в березні 1920 року, коли в Україні ще тривала громадянська війна, створено Волинський політехнікум з трьома відділеннями: електротехнічним, сільськогосподарської технології, гідротехнічним. В грудні 1920 року технікум вилучено з підпорядкування Губземвідділу і переданоГубернському відділу професійної освіти (Губпрофобр). Тоді ж його реорганізовано у Волинський індустріальний технікум з трьома відділами: механічним, хімічним і будівельним. Народний комісаріат освіти УСРР офіційно підтвердив правонаступництво та визнав початок історії розвитку та становлення Волинського індустріального технікуму, як єдиного вищого індустріально-технічного закладу губернії, з березня 1920 року.
Перші місяці існування нового ВИШу були важкими. Про це красномовно свідчить звіт про стан технікуму на 1 січня 1922 року.
Зацитуємо окремі витяги з нього. «Ряд прежних преподавателей земельного политехникума… читали лекции скорее из сострадания к студенческой молодежи, так как вознаграждение было ничтожно, продовольственных пайков не отпускалось никаких. Графические искусства вести было не чем и не на чем. Лабораторий и мастерских не было. Весной, с началом огородней кампании, голодающее учительство с головой ушло на обработку огородных земельных участков, где обычно их находили посланные от студентов, да заведующий пустующими от лекторов аудиториями. Отчаявшись в правильности занятий, студенчество пустилось на устройство литературных диспутов, судов, а также обработку огородов, зароботок в деревне, т.е. начало фактически распыляться».
На початковому етапі технікум не мав навіть власного приміщення, а знаходився на нижньому поверсі Інституту народної освіти, тепер це головний корпус Житомирського державного університету ім. І. Франка.
Майже весь 1921 рік пройшов під питанням бути чи не бути технікуму. У вересні того ж року була спроба оголосити його закритим, проте група викладачів та студентів добилася відміни ліквідації. На крихту, але почалося налагодження елементарних побутових умов, зокрема видача академпайків педагогічному персоналу. Почалося створення власної матеріальної бази. Для вирішення питання розміщення аудиторій і лабораторій у 1922 році технікуму було офіційно передано будівлю колишньої 2 гімназії м. Житомира, на першочерговий ремонт якої було виділено 50000 крб.
Губпрофос передав технікуму хімічну лабораторію, а Губернський раднаргосп передав недіючий бетонно-черепичний завод на Бердичівському шосе (щоправда, без цементу).
Зрештою, 24 вересня розпочалися систематичні заняття. Після перереєстрації студентів усіх слухачів налічувалося 231, найбільше на механічному відділі – 89.
Особливо варто зупинитися на першому складі викладацького персоналу. З 31 викладача 22 мали вищу, ще дореволюційну освіту, з них 3 ще й закордонну. Згадаємо лише декілька прізвищ.
Інженер-механік Флор Якович Кашкадаєв в недалекому минулому головний інженер одного з найбільших у Житомирі підприємств – чавуно-ливарного та механічного заводу Вайнштейна (відомий житомирянам як завод «Автозапчастина»), завідуючий Житомирською ремісничою школою. Його ім’ям називався, нині вже не існуючий провулок, заснований ним же. Для орієнтиру, поруч з тим місцем знаходиться тепер торговельний комплекс «АТБ». Там же, за адресою вул. 1812 року, 83 знаходилася і керована ним реміснича школа.
Математики Роберт Рінненберг та Володимир Барицький – обидва не лише педагоги з великим стажем, а й з науковими ступенями. Олександр Тугенгольд – юрист за освітою, але чудовий художник і кресляр. Михайло Кудрицький – фізик, метеоролог, представник знаменитої житомирської родини Кудрицьких, до речі, четверо з них увійшли до Української Радянської енциклопедії. В цілому на початок 1920-х рр. при технікумі зосередилися залишки, вцілілої у революційному вихорі, науково-технічної та педагогічної еліти Житомира та Волині.
Поступово розширювалася матеріально-технічна база, якість викладання та зростання престижу технікуму. Поєднуючи виробничу практику з комерційними інтересами, керівництво ВИШу уклало ряд угод з місцевими підприємствами на проектні та будівельні роботи. Організації та підприємства самі зверталися з подібними проханнями. Протягом 1927–1928 років Політехнікум провів проектування хмелесеровні для «Хмільсоюзу», перекриття машинного і котельного відділень та встановлення підйомного крана Житомирської електростанції, що саме споруджувалася, будівництво мосту через р. Кам’янку. Таким чином студенти під керівництвом досвідчених фахівців проходили справжню практику, що приносила реальну користь у розвитку народного господарства.
Значна частина студентів, зважаючи на складний стан у державі, вже мала певний виробничий стаж, або працювала без відриву від виробництва. Цікавий факт! Як свідчить кваліфікаційна записка від 13 травня 1922 року, до 30 % студентів були слухачами інших навчальних закладів, зокрема Київського політехнічного інституту. Причиною цього було те, що «при гораздо более благоприятных экономических условиях жизни в Житомире существование Волынского техникума дает им единственный выход для продолжения профобразования». Як бачимо, не наші їхали до Києва, а кияни до нас.
За 10 років існування Волинський індустріальний технікум став кузнею кадрів різноманітних інженерних спеціальностей, так необхідних для індустріалізації країни. Як склалися їх долі і кар’єри здебільшого ми не дізнаємося, хоча це може бути предметом окремого дослідження.
Проте, серед небагатьох зцілілих особових справ студентів автор публікації виділив три.
Гордій Іванович Брасюк. Народився у 1899 році в с. Лука неподалік Житомира, в селянській сім’ї. Батько був церковним старостою, тому спромігся дати сину освіту. У 1919 році Гордій закінчив Житомирське комерційне училище, яким керував батько видатного українського композитора Бориса Лятошинського – Микола Леонтійович Лятошинський. Він фактично жив на його утриманні, дружив з родиною. В подальшому працював бухгалтером, економістом, але це був лише спосіб заробітку. Основною справою життя Гордія Брасюка була поезія. В історію він увійшов як представник покоління розстріляного відродження. Заарештований 1930 року і закінчив життя, за офіційною версією, у 1944 році в Північних таборах. У серпні 1922 року Гордій Брасюк вступав до Житомирського індустріального технікуму і був прийнятий. Як довго провчився він на хімічному факультеті документів досі не виявлено, але все ще попереду.
Студент будівельного відділу Дмитро Васильович Хомичевський – рік вступу 1925, закінчив технікум у січні 1930 року з кваліфікацією інженера місцевих шляхів. Брат Миколи Васильовича Хомичевського, більш відомого під ім’ям Борис Тен.
Студент того ж будівельного відділу Петро Кирилович Арндт – нащадок відомої родини волинських німців колоністів Арндтів, власників багатьох маєтків, зокрема Березівка і Черемошне під Житомиром. Щоправда, в усіх документах при вступі він писав себе сином робітника, «русским» місце народження м. Київ, але метрику не подав, посилаючись на те, що вона знаходиться в канцелярії 26-ї трудової школи, яку він закінчив. Сумно, але факт: у перші пореволюційні роки багато представників інтелігенції заплутували сліди, ховали документи, аби не опинитися в категорії «бывших» у застінках ЧК.
Настав 1929 рік – епоха централізації та «закручування гайок». Згідно з постановою Ради Народних Комісарів СРСР «Про план переходу на єдину систему індустріально-технічної освіти» у 1930 році Житомирський індустріальний політехнікум розформовано і об’єднано: будівельний відділ з Київським інститутом шляхів сполучень, а механічний та керамічний відділи – з Київським політехнічним інститутом.
Лише майже через тридцять років Житомирська Політехніка повернулася на батьківщину. Рішенням Житомирської обласної Ради депутатів трудящих від 8 червня 1960 року в Житомирі було створено Загальнотехнічний факультет Київського політехнічного інституту. Але це наступна велика історія. Далі буде!
Руслан Кондратюк, краєзнавець, головний спеціаліст Державного архіву Житомирської області
