У сучасному світі поезія, на жаль, втратила ту свою цінність, емоційну насиченість, які вкладались в неї ще кілька десятиліть тому. Правильніше сказати, поезія – не попса, її все частіше зараховують до неформальності в суспільстві. У чому причина? Невже наше покоління втратило романтизм, спроможність виражати свої почуття словами щирими, а не пустими, хоч і об’єднаними у хитросплетіння рим? А, може, справа в тому, що у світі, де все продається, щирість продати неможливо? Та ви можете змінити все одним своїм прикладом, не обов’язково для суспільства – лише для себе.
Поезія не личить чоловікам
Як же часто доводиться чути таку думку від деяких «продвинутих» мачо! Вони впевнені, що краще завойовувати серце прекрасних дам силою та вчинками, але аж ніяк не ріками сліз (ну, чомусь накладають вони на вірші кліше гламурних шмарклів!).
А тепер згадаймо Василя Симоненка! Хіба оті чарівні слова можна назвати банальними, беззмістовними, жіночними? То зізнання в коханні від справжнього чоловіка!
А чи доводилось вам коли-небудь читати інтимну лірику Дмитра Павличка? Так-так, вона дійсно інтимна! Те, що написано 50 років тому, й досі актуальне, живе! Адже почуття, пристрасть, сексуальність ніколи не можуть втратити свого сенсу.
Утім, класні вірші про кохання, написані чоловіками, з’являлись не лише за порогом радянсько-українського зламу. Сучасні представники сильної половини творять не менш емоційно й натхненно. Тільки коло їх читачів все вужче. Хоча, хто знає, можливо через кількадесят років їх, як і Павличка, відкриють з нового боку.
А може виявитись і взагалі незвичайний факт. Ті брутальні мачо, які на всі боки кричали, що віршописання – річ нудна й непотрібна, насправді тихо записували в засмальцьований блокнот рими-зізнання якійсь пергідрольній Дульсінеї. Адже, як би чоловіки не ховалися за своєю силою, жінкам ще варто ой як повчитися в них емоційності.
Поезія – жіноче страждання
Ще одне стереотипне твердження, яким браво спекулюють сучасники: для жінок поезія – це суцільне страждання. Так дійсно було в деякі періоди розвитку римованого жанру. Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова – королеви російської літератури, що пронесли крізь всю свою творчість вічну тему «до смерті через любов!». Але то був Срібний вік російської поезії, цю тему активно мусолили не лише жінки, а й чоловіки-поети. Та й чи стали їх вірші від того гіршими, менш відвертими?
А тепер гляньмо на українську жінку-поетесу нашого часу! Можливо когось і обурить це поєднання корифейок та не таких уже й відомих авторок, але краса душі й щирість любові не вимірюються літературними преміями. Тож, щоб зрозуміти, що класні вірші є й у сучасній поезії, візьміть до рук збірочку:
- Ліни Костенко;
- Оксани Забужко;
- Ганни Чубач;
- Наталки Очкур…
Легка, співоча строфа, казкові гіперболи, реальність, замішана з пристрастю, що проходить лейтмотивом між рядками – саме такою є сучасна жінка: емоційна, оптимістична, сексуальна, щаслива.
То ж не кажіть, що поезія – мертва, не стверджуйте, що вона непопулярна. Можливо, ви просто ще не зуміли, не встигли відкрити її для себе.
За матерыалами Молодыжного видання Пункт.
