Дві меморіальних дошки встановили на фасаді Житомирської школи №20. Вчителі та учні школи вшанували пам’ять двох своїх випускників: Валерія Лук’яненка, який загинув в Афганістані в травні 1987-го, та бійця батальйону «Донбас» Вадима Антонова.
Під час відкриття дошки доньці загиблого бійця з позивним «Самольот» вручили пам’ятний знак. Кошти на дошку збирали учні, вчителі та однокласники Вадима Антонова, який загинув торік під час штурму Іловайська. 38 річного добровольця кілька місяців вважали зниклим безвісти. Тіло вдалося виявити після експертизи ДНК. Поховали житомирянина у лютому на міському військовому кладовищі. Під час поховання матері Антонова вручили посмертно орден «За мужність» 3-го ступеня.
На відкриття дошки прийшли рідні, друзі,та бойові побратими Вадима Антонова.
«Вадим літав. Постійно був попереду і 10 числа він немов відчував. Із групи він пішов прикривати снайпера і ми потрапили в засідку. Перший удар він отримав на себе. По ньому відпрацював кулеметник. Це було в упор 5-10 метрів. Ну і потім у нас був бій. Ми відійшли, перекидалися гранатами, забрали снайпера пораненого, Вадима забрати ми не змогли. Потім поверталися ще двічі - його перетягли на інший бік, шансів у нас не було ніяких його звідти забрати. Він коли спілкувався з донькою, у нього виростали крила ще більші. Це був заряд енргії. Летів він, а ми летіли за ним. Щирий був. Таких людей забирають першими», - згадує Валерій Лавренов, бойовий побратим загиблого, з яким вони познайомились ще на Майдані.
«Для нас це пам'ять в першу чергу. І вона повинна бути. Ми народжуємося, вмираємо, а це залишиться на століття. І нові школярі, хто буде сюди приходити в цю школу, вони будуть на цьому виховуватися. Це потрібно виховувати в дітях. Для нас це набагато більше, ніж просто повісили меморіальну дошку. Я єдине скажу вам, я вдячна Богу, що саме від такого чоловіка у мене дитина», - сказала дружина бійця Ольга Литвин.
«Він дуже великий патріот, він дуже любив нашу Україну. Він любив землю, він любив природу, він все любив і на Майдан. Казав, я не можу тут сидіти, коли там такі події. Я хочу, щоб в Україні щось змінилося, щоб наша молодь, щоб ми жили в кращій країні, щоб якщо не ми, то наші діти, для моєї Соні хочу створити кращі умови. І потім записався в національну гвардію. Я казала: синочок, я не переживу, якщо ти загинеш. Він каже: я не загину, а що б сказав дєдушка? Він би мене не відговорював, він би мені навпаки сказав, що йди, Вадіку», - згадує мама бійця Марія Антонова.
