Микола Кульчинський для «Телекритики», 07.03.2008
І де подівся Василь Зінкевич? І куди дивиться Нацрада?
Тижні два тому побачив у новинах на «1+1» унікальний сюжет. Юрій Морозов, генеральний директор«1+1», стоїть на засіданні Нацради з питань телебачення та радіомовлення і виправдовується. Наскільки я зрозумів, – за новорічні телешоу, «домінування російської попси» і щось тому подібне. Виправдовується не зовсім переконливо, як на мене, але тут йому хтось із Нацради ще й ставить питання: «Та коли ви вже нарешті Павла Дворського покажете? У нього он чи не сотий альбом виходить! Коли ви його покажете!? Скажіть!». За дослівність не ручаюся, але суть передана точно. Видно було, що Морозов такого питання не чекав. Він просто замовк. А сюжет на тому взяли і закінчили.
А я собі все думаю – що ж відповів їм Юрій Зиновійович, коли оговтався і трохи зібрався з думками?.. Мабуть, щось на кшталт того, що Павло Дворський – не зовсім у форматі «1+1». Принаймні, таку його відповідь цілком можна припустити як варіант. Хоча тема ця слизька і я не уявляю, як би потім Морозов зміг пояснити Нацраді, чому формат загальнонаціонального каналу, яким він керує, не передбачає присутності в телеефірі Дворського, але цілком допускає Бабкіну, Моїсеєва, «Аншлаг» і компанію. Однак пропоную трохи відволіктися і подивитися на проблему з іншого боку.
«Гордість України»
Павло Дворський, безперечно, величина. Але є людина, яка для мене особисто є чимось таким... Мені важко дібрати слова, щоб передати масштаб цієї постаті як митця і як символу України для всіх, хто ще у 70-ті та 80-ті почувалися і вважали себе українцями. Це Василь Зінкевич.
Дай йому, Боже, довгих років життя і многая літа, але уявіть на секунду, якби завтра з цією людиною щось трапилося. Уявіть, які хороводи почала би водити довкола нього українська влада, скільки фільмів одразу з’явилося б на телебаченні, скільки пісень йому почали би присвячувати, вулиць перейменовувати і робити інших безглуздих речей, замість того, щоб зараз, коли він живий, поцікавитися – що з ним, як він живе, чому його ніхто ніде не показує по телебаченню, вже багато років поспіль? Чому взагалі незалежній Україні цей великий артист виявився абсолютно непотрібним? І не тільки він. Чому?
Адже не виключено, що прямо зараз Василь Зінкевич десь заледве зводить кінці з кінцями. Банально бідує. Бо якщо артиста не показують по телебаченню, якщо він не дає концертів в «Україні», то що це означає?
А ви уявіть, скільки є інших видатних людей – митців, літераторів, науковців, спортсменів, господарників і державних діячів, які колись повністю віддавали себе Україні, нашому народу і цій землі, яких ми всі тоді любили і шанували. Чому вони раптом опинилися в такому глибокому забутті? На нашому святі життя – з дорогими іномарками, ще дорожчими маєтками, гламурними ресторанами та всім комплексом інших «європейських цінностей», що їх так ревно сповідує Україна, зокрема наша незрівнянна еліта.
Іноді думаю собі: як би добре було, якби той самий Ющенко замість відкривати з Пінчуками й Ахметовими різні чудернацькі фонди, підтримувати їхні помпадурні центри – відкрив би лише один особистий фонд і вніс туди лише одну свою місячну зарплату. І назвав би цей фонд «Гордість України». І сказав би: «Люди, складайтеся. З цих грошей ми будемо підтримувати всіх тих, хто віддавав себе Україні, здобував їй славу, розбудовував те, з чого ми усі з вами останні роки живемо. Давайте їх вшануємо і віддячимо їм. Разом».
Мені здається, що в такий фонд гроші потекли б рікою, від усіх простих людей. І не потрібно було б ніяких олігархів та ескападних фуршетів чи «Віденських балів». І це було б гарно, гідно, справді по-європейському.
Проблема лише в тому, що митцям, таким як Василь Зінкевич, мало одного лише достатку. Бо, можливо, він і не бідує, я не знаю. Але я точно знаю, що йому потрібні ми – публіка. Щоб самому почуватися потрібним, а не забутим десь на узбіччі життя.
«А вас, Нацрада, я попрошу остаться...»
У світлі сказаного, запитання члена Нацради стосовно Дворського до гендиректора «1+1» виглядає цілком коректним. На перший погляд. Бо далі автоматично виникає запитання вже до самої Нацради. Дійсно, чому ці люди, які представляють інтереси держави, вимагають чогось від комерційного телеканалу, якщо вони мають у розпорядженні цілий «свій» телеканал – державний. Що заважало їм уже давно забезпечити присутність і Дворського, і Зінкевича і багатьох інших (а не лише Поплавського та Білоножка) хоча би на Першому національному?!
І якщо вже зайшла мова про НКТУ, то що конкретно зробив нинішній склад Нацради для того, щоб звільнити цей державний телеканал від «Ери» та інших комерційних структур, які влаштували собі непогане життя на частоті Першого національного? Адже питання про «Еру» постало тільки тепер, коли Деркач пішов у Партію регіонів… У кого забирають ефірний час ці комерційні структури? Чи не в того ж таки Дворського?
Логічно йде третє запитання. А чому тільки УТ-1?! Де наші УТ-2 й УТ-3? Чому це загальнонаціональне надбання перебуває у безроздільній власності двох потужних комерційних структур, які вже навіть не приховують, що представляють іноземний капітал? Ось вам типовий приклад, ніхто й не криється.
Про який розвиток телеіндустрії та телевізійного ринку в цілому можна говорити, коли два найпотужніші гравці на ньому мають таку неймовірну конкурентну перевагу над усіма іншими мовниками? І вже багато років поспіль. Невже їхніх багатомільярдних оборотів і десяти років унікальної фори їм недостатньо, щоб почати мовити на рівні з іншими – через супутник? Щоб на звільнених частотах держава змогла б нарешті запустити телеканали «УТ-Культура» та «УТ-Спорт», скажімо. Тоді вже напевне наші люди побачили б і Двірського, і Зінкевича, і телевистави, і мистецькі дискусії, й авторське кіно, і телетрансляції футбольних матчів та інших змагань. Не втративши при тому ні «Інтера», ні «1+1», які б могли собі нормально працювати далі – через супутник та кабельні мережі. Чому ні?
Можливо, Нацрада щось подібне і має десь у думках, але чого вона чекала стільки років? Завершення терміну повноважень нинішнього складу? Щоб наостанок запитати, ні сіло не впало, про Дворського?
Про формат і неформат
Зрозуміло, що пропоноване повернення у народну власність загальнонаціонального добра справа непроста. Тим паче, що в нас існують райони, наприклад на півночі Рівненщини, де кабельні мережі людям невідомі. Де значно краще знають Лукашенка, ніж Ющенка, чи Тимошенко, чи Януковича. Є, мабуть, й інші регіони, де вилучення двох провідних телеканалів з ефіру та заміна їх на менш розважальні може бути сприйнята неоднозначно. Над цим треба думати, але зараз поговорімо про інше. Про сам формат комерційних телеканалів, у якому, чомусь, немає місця для українських виконавців. А для російських є, постійно.
Що таке формат? У моєму розумінні – це відповідне програмування, з максимальним урахуванням побажань, інтересів, смаків та цінностей відповідної цільової аудиторії.
Кожен телеканал для себе сам визначає свою цільову аудиторію, але гадаю, що для більшості вона одна й та сама – люди віком від 20 до 60 та більше років із певним акцентом на жіноцтво як головних споживачів реклами та найбільш активних покупців усього, що їм рекламують. Безперечно, бувають відмінності, але типовий телесеріал, як мені здається, чітко б’є саме на цю аудиторію, ядром якої є жінки від 30 до 50 років. Мабуть, фахівці краще визначать вікові параметри типового «ядра» для кожного конкретного телеканалу, але впадає в око, що жінки, принаймні, віком від сорока (та й чоловіки теж) – це люди, які могли б із задоволенням дивитися не лише Поплавського чи Бабкіну, але й Зінкевича та Дворського. Часто – із значно більшим задоволенням. Чому ж телеканали не враховують цих побажань?
Як на мене причин є дві. Точніше вона одна, але триєдина. По-перше, крім вікового параметру, існують й інші. Скажімо, ICTV загалом прицілюється на дещо молодшу аудиторію, ніж «1+1», але обидва канали демонструють прихильність до людей із сучасним мисленням, європейськими орієнтирами, ліберальними цінностями тощо. В ICTV це видно по всьому, але у м’якшій, як на мене, формі; «1+1» подає це дещо прямолінійніше і грубіше. Головним чином через образи ведучих новин та загалом обличчя телеканалу. Іноді мене від того навіть коробить. З екрану наче демонструють: «Ми, шановні, вже не зовсім такі як ви, ми ето-як-його – європейці, “люди світу”, не просто так, і “господін Голохвастов” таки був у дечому правий. Тому не відставайте. Рівняння на нас!».
Для порівняння: ведучі новин на «Інтері» більше працюють в іншому ключі – «ми десь такі, як ви, і хтось із вас, у принципі, міг би бути на нашому місці». А новини на 5-му каналі – це вже майже пряма установка на посил «я один із вас». Зрозуміло, що все це лише НМД. Але...
«Місія неможлива»
Якщо говорити про Морозова та «1+1», то з точки зору вікових параметрів та позиціонування себе як проукраїнського телеканалу, їм мав би дуже підходити Василь Зінкевич. Однак тут включається інший механізм. Вони ж мають місію: ми – європейці, “люди світу” і так далі. Як під цю місію прилаштувати Зінкевича і тим паче Дворського? От і виходить, що ніяк – неформат.
«Але чому ж тоді Бабкіна – формат?» – запитаєте ви. Відповідаю: по-перше, тому що Бабкіна подається у правильній упаковці. Це дуже важливо. В українському варіанті програми типу «Две звезды» і Зінкевич, Дворський могли б піти на ура. Але проблема в тому, що таку програму треба комусь зробити. Потратити на це гроші. А хто ж їх хоче витрачати, тим паче якщо власники постійно вимагають нарощення прибутків?
Звісно, можна спробувати переконати власників, що краще не брати готове російське, а робити щось цікаве своє, українське. От тут і спрацьовує останній аргумент, психологічний. Він зосереджений повністю в зоні ірраціонального і тому є дуже важким для подолання. Справа в тому, що менеджмент провідних телеканалів мало того, що спілкується російською і з любов’ю ставиться до російського недорогого, але якісного телепродукту, так вони ще й банально не відчувають любові до Дворського чи Зінкевича. Ну так, терпіти можуть, але бодай якихось позитивних емоцій ці люди в душах менеджменту не викликають. Бо це просто не їхнє. Не забувайте, адже ми говоримо про менеджмент, який уже давно живе трохи іншими цінностями – Москва, Європа, Сан-Франциско, Кушавель, акції, частки, бізнес-класи, фуагра… То з якого дива ці люди самі почнуть думати про Василя Зінкевича? У їхній системі цінностей він відсутній. А значить не потрібен він і нам, глядачам. Правильно?
Я то думаю, що неправильно. Але зупинюся і пораджу всім прочитати матеріал в останньому «Дзеркалі тижня» або тут, на «Телекритиці», – українською. Ознайомитися треба обов’язково. Це програмний документ – говорять генеральні директори трьох провідних телеканалів. Такого наговорили, що ой-йо-ой, не підступишся. Але ми ще скажемо. Обов’язково!
P.S. Василь Зінкевич мешкає нині в Луцьку, йому 62 роки, він живий-здоровий. Останнім часом працював у Луцькій філармонії, тепер на пенсії. Поговорити з ним не вдалося – директор філармонії висловив сумнів, що у Зінкевича взагалі є мобільним. Утім, хтозна – може, він просто не захотів давати мені його контакт?
Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
