Коли трапляється нагода хоча б трошки відчути війну на власній шкурі – відмовлятися неприпустимо, якщо ти пишеш репортажі, статті, нариси і книжки на воєнну тематику. Адже краще раз побачити, ніж сто разів почути. Тому коли Людмила Коберник, керівник Центру юридичної допомоги для учасників АТО, запропонувала мені знову поїхати на Східний фронт, я одразу погодився. Це була вже друга поїздка, уперше я відвідав зону АТО рівно два роки тому, в середині серпня 2014-го. То був період вдалих визвольних боїв українських військ на Донбасі, але за кілька днів по тому почалася відкрита російська агресія.
З власного досвіду я вже знав, що описувати спогади, роздуми і відчуття інших людей, героїв моїх попередніх оповідань («дітей війни», афганців, миротворців та ін.) легше – для них їхня війна вже давно минула, вони осмислили свої враження, і душевні рани з часом загоїлися. А для учасників АТО ця війна ще палахкотить і кровоточить, тому багато з них неохоче йдуть на контакт, розповідати гірку і страшну правду не можуть, а вигадувати казки не хочуть.
10 серпня цього року теплим ранком наша «Газель» рушила в напрямку Києва. Ми їхали тим же маршрутом, що і в 2014 році. Я пам’ятаю ту подорож, ніби це було вчора. Тоді з розташування Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади вийшли два автобуси з десантниками. Після 10-денної відпустки, першої за півроку війни, бійці знову поверталися на Східний фронт. Наш шлях пролягав на буремний Донбас – у нещодавно визволений від сепаратистів Слов’янськ. Молоді хлопці міцної статури, в смугастих тільняшках і камуфляжних штанах, жваво перемовлялися в салоні, жартували, ніби їхали не на війну, де вбивають кулі і осколки, а на чергові польові навчання. Але про це ніхто не згадував, принаймні вголос. На рідких зупинках, в основному на АЗС, вони поспішали в крамничку купити морозиво й напої. Продавчині привітно посміхалися їм і проводжали зажуреним поглядом, мабуть, думаючи про їх матерів та дружин. І я читав в їхніх очах: повертайтеся живими!
Перші ознаки війни, що наближалася, я побачив у вечірніх сутінках на околиці Харкова: правоохоронці в чорній формі, озброєні автоматами, перевіряли на блокпосту автомобілі, що в’їжджали в місто. Біля невеличкої барикади з білих мішків стояло кілька патрульних машин. Такий же блокпост чатував шлях і на виїзді з Харкова.
З кожним часом і кілометром все більше відчувалося дихання фронту. Чергова зупинка на АЗС. Хлопці знову завітали в маркет. Я розглядав стелу, що височіє обабіч дороги, з написом «Чугуїв» і датою заснування міста - «1638». Над лісом сходив повний багряний місяць. І тут у чорному небі почувся низький наростаючий гул великого літака. Він йшов без бортових вогнів і, судячи з потужного ревіння двигунів, на висоті не більше двох тисяч метрів. Задерши голову, я марно шукав його в нічній темряві, аж раптом літак промайнув на тлі місяця (це був «ІЛ-86»). Поруч стояв десантник з цигаркою в зубах, замислено дивлячись собі під ноги.
– Йде без вогнів, – промовив я до нього.
– Ну звичайно, – відповів він знехотя, – щоб не збили.
Літак його явно не зацікавив.
Незабаром перетнули адміністративну межу Донеччини. Місяць піднявся вже високо і став яскраво-жовтим. Рух на звивистому шосе майже припинився, лише кілька легкових автівок пролетіло назустріч, а в напрямку Слов’янська нас жодного разу ніхто не обігнав.
Кілька разів Людмила Коберник (вона сиділа за водієм, а я за нею, тому чув уривки з розмови) телефонувала командуванню бригади, повідомляючи, що ми вже на під’їзді і потрібен ескорт. Зазвичай у минулі рази назустріч автобусам виходили два, а то й чотири бронетранспортери, але тут сталася надзвичайна подія: з бригади повідомили, що півгодини тому ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) сепаратистів підірвала на нашому шляху міст. Відтак ми маємо діставатися Слов’янська самотужки в об’їзд, путівцями і без ескорту…
(Далі буде)
Олександр Гуцалюк для Житомир.info, фото автора
