75 років тому, 30 серпня 1941, в Житомирі було вбито двох провідних діячів ОУН(М), членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН) – сотника Омеляна Сеника та полковника Миколу Сціборського. Цей злочин було скоєно на Гімназичній вулиці
Й до цих пір дискутується, де саме було вчинено замах на українських націоналістів, що стався по завершенні наради обласної поліції, на якій Сеник і Сціборський були присутні. Після наради обидва рушили до свого тимчасового помешкання в місті. Коли вони приблизно о 19.30 повернули з Великої Бердичівської (з початку окупації – Герінгштрассе) на Гімназичну вулицю (з 1926 – І. Франка), на них було вчинено збройний напад. Від кулі в спину Сеник помер на місці, а Сціборський, обернувшись на звук пострілу, отримав від убивці дві кулі – в обличчя і шию. Тяжкопораненого, його відвезли в першу міську лікарню, терміново прооперували, але він помер, так і не прийшовши до тями. Вбивця при спробі втечі був застрелений німецьким жовніром, який у цей час проходив нібито випадково повз.
Орган ОУН(М), житомирська газета «Українське слово», місцем вбивства однозначно назвала саме Гімназичну вулицю. А нам вдалося розшукати єдиного, мабуть, свідка замаху, який опинився там за лічені хвилини і підтверджує цю версію. У 1941 йому виповнилося 17 років, він мешкав на Базарній вулиці (1-го Травня, сьогодні – С. Ріхтера) біля пожежної частини.
Максимов Валентин Федорович, 1924 року народження (ветеран ВВВ):
– Я бачив одну смерть. На Гімназичній вулиці чуємо постріли. Стріляють! Що таке? Біжимо, а нам на ту сторону Базарної, через двір, і ми вже там. Дивлюся: на правій стороні вулиці (як дивитися на Житомирський державний університет), приблизно на тому місці, де зараз Корольовське відділення Ощадбанку, лежить під парканом людина вбита, у цивільному одязі. Під нею – калюжа чорної крові. Коли ми прибігли, нікого біля трупа не було. А парканчик такий дерев’яний, за ним дерева й кущі. І той, хто стріляв, мабуть, утік через паркан у сад, а сад великий – аж до Садової вулиці. Вбитий був оунівець – вони, бандерівці і мельниківці, ніяк не могли домовитися між собою (про це я через багато років прочитав в якійсь книжці). І ми з переляку побігли назад, а вдома нас сварили: «Чого вас понесло туди? Ви знаєте, що могло б за це бути?»
Судячи з цього свідчення, Валентин Максимов не знав (і не бачив), що німецький жовнір застрелив вбивцю. Впадає в око, як швидко прибрали саме труп нападника, а вбитого Сеника залишили. Складається враження, що хтось, і не один, уже чекав на таку подію і був напоготові.
Цей кривавий злочин вже багато десятиліть залишається темною сторінкою в історії українського націоналістичного руху, адже й до цих пір достеменно невідомо, хто його замовив. Одразу після вбивства мельниківці створили спеціальну слідчу комісію, проте вона так і не змогла виявити прямих доказів причетності до вбивства якоїсь зацікавленої політичної сили.
Існують три основні версії:
Версія №1. Вбивство здійснили бандерівці.
На перший погляд, цю версію підтверджує той факт, що з Житомира через кілька днів після вбивства таємниче зникла похідна група ОУН(Б). Насправді ж бандерівці змушені були тікати з міста не тому, що замітали сліди злочину, а через масштабні репресії німців. Причиною стала відмова Степана Бандери і Ярослава Стецька (на ультиматум Гітлера) відкликати Акт Відновлення Української Держави. Відтак до 15 вересня 1941 гітлерівці заарештували (по всій Україні і в еміграції) близько 2 тисяч бандерівців, серед них – 80% вищого керівного складу ОУН(Б).
Бандерівці не засудили вбивство Сеника і Сціборського, натомість оприлюднили в мельниківському журналі «Сурма» (від 20 вересня 1941) комунікат, де категорично відкидали підозру на свою адресу і подібні заяви однозначно кваліфікували як провокацію. Цю версію (бандерівський слід) активно підтримувала у повоєнний період радянська історіографія.
Версія №2. Вбивство здійснили агенти радянської розвідки.
Першим озвучив її під час похорону Сеника і Сціборського настоятель Михайлівського собору Андрій Коренчевський, який виступив над могилою з промовою: «Ми бачимо кращих синів українського народу, вбитих агентами більшовиків. Але ворог прорахувався. Україна назавжди залишиться визволеною німецькою армією і більше ніколи не буде радянською».
Андрій Мельник також припускав, що за вбивством стоїть радянська розвідка. Але в працях і мемуарах агентів Кремля немає відомостей про участь когось із них у цьому резонансному вбивстві. Зазвичай вони не приховували своїх «подвигів» і навіть вихвалялися ними (вбивством Євгена Коновальця, Степана Бандери та ін.), вміло «переводячи стрілки» на політичних противників. Згадаймо того ж розвідника Ніколая Кузнєцова, який, здійснивши в 1943 в Рівному серію вбивств високопоставлених чиновників німецької окупаційної адміністрації і підкинувши на місце злочину «беззаперечні докази» участі в цьому бандерівців, спровокував проти них нову хвилю жорстоких розправ з боку німців.
Версія №3. Вбивство здійснили німецькі каральні органи.
Слідча комісія ОУН(М) встановила: вбивця мав при собі німецьке посвідчення на ім’я Степана Козія (згодом виявилося, що воно сфальшоване). Викликає подив той факт, що злочинець відкрив вогонь фактично у присутності німецького жовніра (коли той наблизився), не остерігався і зовсім не очікував, що той почне у нього стріляти. Складається враження, що жовнір мав підстрахувати Козія і після замаху одразу ліквідувати його. Німці не дозволили членам комісії обшукати тіло вбивці, а тим більше розпитати жовніра, який його застрелив, і взагалі офіційно так і не повідомили мельниківців про результати свого розслідування.
Дивно, але мельниківці ніколи не надавали версії німецького сліду суттєвого значення, адже такий малозрозумілий хід розслідування з боку гітлерівців мав би викликати підозру, натомість ОУН(Б) відкрито заявила, що Сеника і Сціборського вбили саме вони – з метою поглиблення розколу між українськими націоналістами і отримання приводу для арештів.
Омелян Сеник
Микола Сціборський
Приблизне місце на Гімназичній вулиці (сучасній – І. Франка), де було вчинено замах на О. Сеника та М. Сціборського
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
