У проєкті «Амбасадори» відомі творчі українці стають неформальними провідниками містами, де свого часу прожили багато років. У чотирнадцятій серії співак і фронтмен гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин познайомить з тисячолітнім Житомиром, що у студентські роки став для музиканта ще одним рідним містом. Житомир — адміністративний і промисловий центр, що завдяки цікавим туристичним місцям і пам’яткам області стрімко нарощує свій туристичний потенціал. Разом з Валерієм до міста поїхав засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.
— Де ти народився?
— У селищі Любар, неподалік Житомира. Мій батько звідти, а батькова мама не знає, звідки вона, бо вона сирота. Я намагався дізнатися, рився в архівах. Імовірніше, її перевезли з голодуючого Поволжя, десь із Росії, і вона, ймовірніше, татарка. А дід, який загинув у Другій світовій, мав прізвище Харчишин. І там, в Любарі, дуже багато Харчишинів. Можливо, вони потрапили до Любара із західних регіонів України, бо оселились таким осередком. Маю кров гуцулів чи лемків, чи бойків, не знаю. І маю кров татарську, українську. Сподіваюсь, що немає російської, але не знаю.
— Чи є в Житомирі своя говірка, якісь місцеві традиції?
— Не знаю, чи називають когутів когутами ще десь, але в Житомирі це є. Зазвичай кажуть «бик», «бичара», а от в Житомирі — когути. Я був один з когутів, бо приїхав із села, з Любара. Та й, мабуть, залишився когутом на все життя. А ще в Житомирі є унікальна субкультура: хлопці, аби підкреслити свою місцевість, носили штани кльош, як матроси. І в кого штани були ширші, той був крутіший. Щоб соціалізуватися, когути теж інколи це робили. Всі шили їх, бо вони не продавались. Ніде більше я такого не бачив, тільки в Житомирі.
— Коли ти переїхав до Житомира?
— Як вступив до училища культури (Житомирський коледж культури і мистецтв ім. Івана Огієнка — ред.), одразу ж довелось і переїхати. Мені було 15 років. У гуртожитку перший рік мені жити не дуже подобалось. Я майже щодня їздив додому, а потім звик.
— Як до того ставилися батьки?
— Мені за це влітало від батьків. «Ти, — каже мати, — переводиш гроші, сидів би там, краще щось купив би собі. Їздиш туди-сюди». Я дуже сумував, мені важко було. Зате зараз легко. Думаю, це правильно: чим раніше ти підеш з дому, тим швидше адаптуєшся, соціалізуєшся.
— Яким було життя в Житомирі, поки ти навчався в коледжі?
— З гуртожитку виходити не можна було, бо ми були не місцеві. Перші два роки як в інкубаторі сидів, не виходив, бо могли носа зламати чи ще щось. Мені не ламали, я дуже швидко бігав, але гроші забирали кілька разів. Був один відрізок життя: від автовокзалу до гуртожитку. Якщо ти його проходив з грошима, то міг цілий тиждень нормально жити.
— Як ти почав співати?
— В училищі я складав останні іспити — державні. Приїхав тоді з інституту культури викладач. Я не пам’ятаю, що складав, я щось бубнів собі під ніс. Він каже: «Валерію, у вас такий низький голос, бас, тембр такий приємний. Ви не співаєте? З якого ви взагалі відділення?». Я кажу: «З духового». Він: «З духового, а чи не хочете до нас у хоровий відділ в інститут культури?». А для нас, для духовиків, це було приниженням. У нас був такий сталий вислів: «Курка — не пташка, а хоровик — не музикант». Викладач примусив мене співати і каже: «Співати ти не вмієш, але голос маєш. Якщо надумаєш, приходь». Я так і не надумав. Кажу: «Ні! Я все одно буду вступати на трубу, бо я ж трубач. Я на духовий відділ піду, якщо вступлю до вас в інститут».
— І що було далі?
— Я не вступив тоді, мене не взяли. Повернувся назад до Житомира і це мені допомогло вступити до козацького хору, потім до ансамблю пісні і танцю «Льонок». Потім я вирішив, що буду співати виключно народну музику. При цьому я не встигав вчити тексти. Мій партнер, який теж співав партію басу, казав: «Валєро, якщо ти не знаєш текст, просто дивись в очі диригенту і співай «тридцять два-тридцять три». Я так проспівав чотири місяці.
У жовтні 2018 року на стіні однієї з житомирських п’ятиповерхівок з’явився мурал «Трисвіт». У роботі площею 180 м² зображено старослов’янську систему світобачення «Яв-Прав-Нав», де кожна істота, предмет чи явище мають своє місце і взаємодіють між собою. Ідею малюнка команда художників виношувала впродовж року, а коли завершили, ця картина стала найбільшим об’єктом вуличного мистецтва у місті.
Художник Дмитро Краб розповідає, що Житомир — дуже зручне місто для творчої людини. Тут нічого не відволікає і можна творити спокійно, однак малювати подібні мурали неможливо без взаємодії в команді: «Потрапила до мене книжка зі старослов’янської міфології. Я погортав її, і виникла ідея зібрати цю міфологію воєдино, поєднати кілька сюжетів. Вийшов стінопис такий, панно. Основа ідея цього малюнку присвячена нашим меншим друзям. Вже протягом дев’яти років я веган і ось вирішив зробити такий твір, присвячений тваринам. Кожна істота має право на існування — це основний посил».
— Ти завжди говорив українською?
— Так, але мені було дуже важко, коли я переїхав. Житомир тоді не був україномовним, як зараз. Мені було важко адаптуватися, бо я не розмовляв російською мовою. При чому не розмовляв принципово. І навіть коли я приїжджав до своїх родичів в Санкт-Петербург, я теж принципово розмовляв українською. Не тому, що я був такий патріот, але мені здавалось, що українська мова — найкраща, і вони мають її розуміти.
— Пізніше ти почав розмовляти російською?
— Мене зламали, і я з другого курсу вже валив на «чистом русском», казав «што» замість «що». А тут [у Житомирі] потрібно було «гекати» і «шокати». І це видавало, що я не місцевий. За це я теж отримував, бо думали, що я москвич. Питали: «Ти що, з Москви?», а я казав, що з Любара. Дехто потім думав, що я з Люберець (місто в Російській Федерації — ред.). Потім казали: «Він же з Люберець!». А Люберці в 90-ті роки були бандитським осередком, тому, мабуть, і боялись.
— Потім ти повернувся до української?
— Так, повернувся. Це також було важко, бо моя українська відрізняється від тієї, якою розмовляв з дитинства в Любарі.
— Скільки країн ти об’їздив, працюючи в академічній хоровій капелі?
— Ми були скрізь. Найчастіше відвідували Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. Рідше — Польщу, Чехію.
— Це були концерти для українців?
— Ні, наша музика, якщо виконана професійно, цікава для іноземців, тому переважно вони і були на концертах.
— Ти сумуєш за тим часом?
— Звичайно! Мабуть, найкращі роки мого життя пройшли там. З двадцяти років я там працював. І сумую, насправді, не тільки тому, що там були гастролі у Європі. Я по-справжньому полюбив хорову музику, і мені цього не вистачає в тому, чим ми займаємося. Щоразу, коли робимо щось нове, мені хочеться туди побільше голосів. Я щоразу думаю, що треба залучити хор. Поки все залишається на рівні фантазії і мрії. Думаю, що колись-таки це зробимо.
Драгонбот — командний вид спорту, де учасники веслують на човнах завдовжки понад 12 метрів. Такі каное мають вигляд дракона та можуть вмістити до двадцяти веслувальників. В Україні драгонбот з’явився 2004 року завдяки професійним спортсменам, які раніше займались олімпійськими видами спорту. Зазвичай веслувальні види спорту вимагають неабиякої фізичної підготовки та майстерності, адже вчитись тримати рівновагу у човні потрібно з дитинства. У драгонботі ж вимоги менш жорсткі. З 2015 року в Житомирі працює Федерація з веслування на човнах «Дракон». Її президент Дмитро Мороз зазначає, що у драгонботі головне — злагодженість та наполегливість команди: «Цей вид спорту пішов з Китаю. В Україні і в Європі він також дуже розвинений. Це наймасовіший вид спорту з веслування. Тут кожен охочий може відразу навчитись. І тут це набагато простіше, ніж в інших веслувальних видах спорту.»
— Ти часто бував у місцевому літньому театрі?
— Ми називали його «Ракушка». Грати абсолютно не вміли, але постійно розмовляли про музику і робили тут якісь фотосесії. Сідали у тій «Ракушці» і уявляли, що ми в ній виступаємо. Згодом виступ відбувся, навіть кілька, але після реконструкції [2015 року] ми ще жодного разу там не виступали. У Житомирі жахливий звук, насправді. Акустично нереально озвучити щось. Потрібно все везти своє, бо у Житомирі немає жодної прокатної контори, яка б поставила якісний звук, але це все одно треба побороти.
— Як зібрався гурт «Друга ріка»?
— Ми слухали приблизно одну й ту саму музику. Серед усіх неформальних житомирських музикантів ми, мабуть, відрізнялися тим, що абсолютно не вміли грати. І у нас була мета: робити бодай те, що відрізняло нас від них. Нас об’єднала музика, яку ми любили. Через наш цех пройшло дуже багато таких, як ми, але «вижили» тільки ті, хто навчився хоча б на чомусь грати. Я спочатку грав на трубі, пробував бути барабанщиком, але інструментів у нас не було. Віктор Скуратовський співав, але зрештою він швидше навчився грати на бас-гітарі. Тож мені знову довелося співати. Мені постійно доводилось співати, хоча я цього не хотів. Ми мали репетиційну базу в дуже крутому приміщенні. Там була хорова капела «Орея», де я вже почав співати, а потім став адміністративним директором і використовував службове приміщення для «Другої ріки».
У селі Дениші, неподалік Житомира, збереглися руїни побудованого наприкінці ХІХ століття палацу родини Терещенків — українських землевласників і промисловців. Неподалік, попід берегом річки Тетерів, простяглись гранітні скелі які мають однакову із селищем назву. Скелі, що належать до Житомирського гранітного щита і сягають близько 25 метрів заввишки, стали популярним місцем тренувань і змагань для скелелазів з України та інших країн.
— Ти був раніше в Денишах?
— Як був малий, я їхав у потязі десь до Росії разом з якимось музикантом. Він грав на гітарі час від часу, випивав, розповідав різні історії і каже: «А ти звідки?». Я кажу: «З Любара Житомирської області». «Ой, Житомир! — говорить, — У вас там є чудове місце, Дєнєши називається. Там неймовірно: каміння, скелі!». «Які Дєнєши? — кажу, — У нас такого немає!». «Та точно є! Денєши, як їхати на захід». Я подумав, що потім приїду додому, розберусь. Потім приїхав у Дениші і зрозумів, що він мав на увазі. Що це, виявляється, «Дєнєши»!
— Що таке «УААСП» та як ти туди потрапив?
— «УААСП» — це організація колективного управління, яка займається авторськими та суміжними правами, працює з авторами. Ми збираємо роялті, кошти з усього світу. Маємо 97 угод з такими ж організаціями в інших країнах. Насправді, це дуже серйозна прогалина в нашому законодавстві. Ми вже 25 років говоримо про якесь європейське майбутнє, але ще функціонує державна організація, яка за законом не може керувати авторським правом, приватною власністю авторів, і збирати роялті, розподіляючи ці кошти.
— Як ти потрапив до громадської організації?
— Я там був давно як автор, але ми разом з авторською радою вирішили нарешті привести до ладу цю організацію, щоб воно було так, як у світі. У нас є просвітницька діяльність. Ми хочемо донести, що за музику так само треба платити, як і за бензин. Бо коли заїжджаєш на заправку, то не кажеш: «Мені без акцизу сьогодні». Так само заходиш до кафе, бару, ресторану, там грає музика, за неї потрібно платити. Не відвідувачу, а власнику цього закладу.
— Як ти прийшов до громадської роботи?
— Я займаюсь виключно тим, де я можу сам щось контролювати. Де відчуваю, що я — не просто «ширма», коли під моє обличчя хтось збирає гроші незрозуміло для чого. Тобто ми рідко долучаємося до ініціатив, де не можна це контролювати. Я йду туди, де дійсно можу зробити щось, де я вірю, що можу щось змінити.
— Як ставишся до артистів, які не переймаються цими питаннями?
— Це теж позиція! Я їх ні в чому не звинувачую, бо вони займаються творчістю і це основна задача. У світі так і відбувається: активні автори об’єднуються, стають членами якихось організацій. Хто не хоче долучатися — не долучається. Але вони принаймні знають, що таке авторське право, і отримують кошти за свої роботи.
Водонапірна вежа — історична та воєнно-стратегічна споруда Житомира, споруджена 1898 року в стилі модерн. Під час Другої світової війни вежу використовували як пункт спостереження протиповітряної оборони. Наприкінці 1950-х років башта перестала виконувати свої основні функції. 1983 року вона була реконструйована під кафе «Ювілейне», але за кілька років вежу знову повернули комунальникам. У травні 2017 року учасники Школи урбаністики CANactions вподобали водонапірну вежу у Житомирі як навчальний об’єкт. Вони провели всеукраїнський архітектурний конкурс та влітку 2018 обрали команду-переможця, яка буде осучаснювати вежу. Директор департаменту економічного розвитку Житомирської міськради Микола Костриця розповідає, що водонапірна башта є пам’яткою місцевого значення. Саме це може ускладнювати її перевтілення: «Вежа — один із неофіційних символів міста. Ми можемо бачити її на магнітах, листівках, деінде, але насправді більшу частину свого життя вежа стоїть із зачиненими дверима і не виконує свою основну функцію. Колись від вежі залежало все місто. Наша ідея — зробити вежу центром культурного життя, оскільки поруч філармонія, музичне училище, художня школа та парк. Довгостроково — щоб вежа знову стала магнітом і притягала сюди людей. Це проєкт не на один день, але ми все одно будемо його реалізовувати».
— Як ставишся до сучасного українського кіно?
— Я думаю, найлегше, що ми можемо зробити, допомагаючи українському кіно — це не обсирати будь-що, що вийшло. У нас всі — критики, а як зробити класне — ніхто не знає. Тому добре, що виходить, і треба підтримувати все, що люди роблять. Але, якщо говорити зовсім відверто, то тенденція знімати касові фільми, використовуючи примітивний генітальний гумор, мені не дуже подобається. Але я думаю, що ми це все переживемо, бо це етап, який треба пройти.
— Ти знімався у кількох фільмах. Що це були за картини?
— Я одразу чомусь дві головні ролі отримав. Знімався в комедії «Зустріч однокласників» та грав Олексу Довбуша в «Легендах Карпат». Обидва досвіди корисні. Фільми по-різному успішні, неуспішні, але касовим став «Зустріч однокласників». Мабуть, тому, що це комедія.
— У якому фільмі ти далі будеш зніматися?
— Наступний — «Я, Ніна». З великими проблемами ми йдемо до зйомок цього кіно, хоча частину відзняли вже в Одесі. Там моїх сцен не було, що добре, бо сценарій змінився, режисер змінився. Нещодавно я дізнався, що тепер у мене інша роль.
— Як тобі працювати з Яніною Соколовою?
— На сцені — дуже легко. Є моменти життєві, як між друзями. Бувають і розбіжності. Хоча ми маємо майже однакові погляди на життя, на музику, на все, але інколи я просто поводжусь не так, як би, можливо, хотілось Яніні. Чи навпаки. Але, зрештою, вона мені як сестра.
У Житомирі народився відомий український вчений у галузі ракетобудування і космонавтики Сергій Корольов. Він сконструював перші штучні супутники Землі і космічні кораблі. Саме за сприяння Корольова вивели на орбіту перший такий супутник, а також відбувся перший політ людини у космос.
У будинку, де народився вчений, з 1970 року працює його меморіальний музей, який згодом доповнили експозицією «Космос». Ця експозиція намагається поєднати фізичний і духовний космоси, космос зоряного неба і космос духу людини.
У колекції «Космосу» — зразки космічної техніки та спорядження, зокрема такої, що побувала в космосі. Зала має оригінальне оформлення, де поруч із технікою розміщені фотоколажі шедеврів світового мистецтва. Директорка музею Ірина Дячук прагне розширювати площу музею і вважає, що важливо досліджувати вклад українців у космонавтику при Радянському Союзі: «Це не технічний музей. Він незвичайний навіть з того часу, коли створювався. Коли виникла ідея створити музей на батьківщині Корольова, подумали: «Житомир — не космічне місто, як Дніпро чи Київ. Якою тут має бути експозиція з космонавтики?». Тому це музей здійсненої мрії. Це була експериментальна експозиція, бо на той час тема космосу завжди була ідеологічною. Коли ми відкривалися, то не знали, чи взагалі затвердять таку суміш філософії і космосу. Відкрилися ми 1 червня 1991 року, через два місяці розпався СРСР і ми почали відтворювати свою концепцію, яку задумали від початку».
— Ти часто приходив до музею?
— Я вперше потрапив до музею 1991 року і там прогулював пари. Щоб мене ніхто не бачив, я сідав і слухав музику (частиною експозиції музею є крісла з навушниками, де можна послухати «космічну» музику — ред.).
— Революція Гідності якось вплинула на творчість «Другої ріки»?
— Альбом «Supernation» ми почали до Революції Гідності і тексти змінювалися разом з подіями на Майдані, разом з країною. Так в це вірилось, так хотілося змін і відобразити це в тому, що робиш. Це дуже вплинуло на нас, тому ні про що інше не хотілося писати. Навіть якби хотів писати про кохання, то починав про кохання, а закінчував тим, що відбувається в країні, що ти відчуваєш насправді, як впливають на тебе ці події. Була надія, що суспільство змінилося, але недовго.
— Тобто тобі здається, що був час змін, який минув?
— Ні, це як вакцина, яку ми отримали. Я думаю, що люди можуть помилятися, але вони вже не зможуть повернутися до того первинного стану, в якому були. І якби не було того Януковича (Віктор Янукович — четвертий президент України, який втік з країни — ред.), виник би якийсь інший. Зрозуміло, що ми вже не зможемо терпіти тирана, який прийде і буде знущатися над тобою, над твоєю країною. У цьому я переконаний.
— Скільки загалом ти прожив у Житомирі?
— Десять років, але мені здалося, що все життя. У Києві я вже набагато довше живу.
— Є відчуття, що до Житомира ти їдеш як у гості?
— Ні, відчуваю, що їду додому. Тобто я маю три таких місця — це Любар, Житомир і Київ. Але по-справжньому вдома там, де родина.
Житомир.info за матеріалами проєкту "Амбасадори" з Валерієм Харчишиним
