Житомирянину Віталію Шевчуку 28 років. Він працює на одному з житомирських підприємств, захоплюється колекціонуванням старовинних інструментів та займається автентичною ковкою. Хлопець – дипломований коваль.
Далі – розповідь Віталія Шевчука:
«Перша моя професія – офіціант-бармен. Відучився у училищі №9, відпрацював у кількох кафе. Пішов у армію. А після того, як повернувся, зрозумів, що потрібно себе десь реалізувати. Мій прадід був ковалем. Я один тільки раз зайшов до прадіда у кузню. А запам’ятав на все життя. Атмосфера так в’їлася в голову.
Тож, прийшовши з армії, я почав шукати, де навчитися ковальству. Знайшов у Рівному навчальний заклад, назбирав грошей, оплатив та поїхав вчитися. Приїхав, а там всі хлопці такі… (стискає руку в кулак, – авт.) автослюсарі, зварники, механіки… і я, Вітальчик, який не вміє на болгарці круга помінять. От вони мені дуже довго казали, що “Може ти підеш туди, звідки ти прийшов?”, “Може, це не твоє?”. Я теж трохи сумнівався. Але якось – там трохи, там краплинку, там подивився, там попрацював, там поїздив – і прийшов час закінчення навчання. Вирішив повертатися у Житомир, тут і одружився.
Дружина все підтримує. Вона перший мій критик. Дуже її ціную. Я ж майже вдома не буваю. Таке ще не кожна витримає. Нє, ну канєшно, буває таке, що говорить “Притормози-но, давай трохи додому, до сім’ї”. Але вона все розуміє. У неї дід теж ковалем був.
Був шок по поверненню у Житомир, коли прийшов шукати роботу на кузні, а там – зварювальні цехи. Не всюди, звісно, але у більшості. Воно то добре, свою роботу роблять, але ручної ковки нема. Розкритися теж нема де. Тож я вирішив створювати свою кузню. Влаштувався на підприємство, підзбирав грошей, трохи з сім’ї потягнув, та й заїхав сюди. Тут у мене був просто оцей стіл, молоток і рельса. Потихеньку почав працювати. Рік майже все було “вхолосту”. Вкладаєш сили, гроші, всього себе, але бац – і через тиждень нічого не виходить. Це боляче било по самооцінці. Переставав приїздити на кузню. Але збирався знов.
Все створював сам. Це четверте чи п’яте горно, яке я перескладав. Робив – неефективно, з піддувом, без, інжекторні горілки… А ще ж я дуб-дерево у точних науках. Тож мені довелося вивчати термодинаміку. Місяць вивчав, і формули горіння газу в об’ємних просторах. Зробив. Класно. Але не то. Почав перероблювати. Знов не влаштувало. Знов переробляв. Поки зупинився на цьому варіанті.
Першу наковальню замовляв на ОLХ. Заплатив. Але мене обманули і нічого не вислали. Назбирав грошей на другу. Вже був обережним.
Техніка безпеки для мене – головне. Газове обладнання все купував у фірмовому магазині, з сертифікатами якості. Це пропан. Коли ти в машині їдеш, а під сидінням – балон, тобі ж не страшно? От так і тут. Тут дуже маленький тиск, якщо дотримуватися правил – все безпечно.
Колись у кузнях були здорові печі на коксовому вугіллі або на антрациті. Зараз таке вугілля не знайти. Та ще й дуже дороге. Тому я і прилаштував газ.
Я прихильник отої автентичної ковки. За радянських часів ковалів загнали у колгоспи, так і прийшов кінець художній ковці. У 90-х це все почало потроху відроджуватися. Зара є майстри-ковалі, молоді таланти. Нема ринку збуту. Кажуть, “Вибач, не формат”. Важко було знайти ринок збуту на художні ковані речі. Тож почав робити ричаги для рихтовки машин. Зараз почали “американців” ганяти, а у них двері широкі, а існуючі гачки для рихтовки не підходять. Я почав їх кувати, і воно пішло.
Найшаленіші замовлення? Ондо бачиш намальоване? Це буде мангал у формі члена. Замовили на подарунок, тож фотографувати не можна, раптом той, кому даруватимуть, побачить, – уже не буде сюрпризу. До нього відповідні шампури будуть.
Ще одне шалене є. Але вісім раз починав – і так і не можу зробити. Отака величезна сокира (розводить руки у сторони, – авт.). Але я її тягну-тягну, а поки викувати не можу.
На днях зварив перший свій “дамаск”. Дамаська сталь – це коли у горні кілька різних сталей під температурою зварюються слоями. Як слоєнне тісто. Раніше все робили зі “слоєнного” заліза. Була високовуглеродна сталь, її називали “криця”, і було сире залізо, як зараз, звичайне, як труби, наприклад. І його змішували, наслоювали, підковували, додавали чугун та інші домішки.
Сортову сталь замовляю в інтернеті, бо на наших металобазах не завжди можу знайти. А вторсировину беру на металоприйомниках. Є такі речі, які можна зробити як з первинної, так і з вторсировини. То тоді обираю другу. Бо це і дешевше, і екологічніше. Зараз працюю переважно з втор сировиною: напильники, обойми від підшипників, ресори від машин, пружини від машин. Матеріал класний. Хочу, щоб люди бачили, як воно робиться, розуміли і цінували вкладену працю. Щоб розуміли, скільки вкладено праці, щоб перетворити шматок ресори на сокиру, наприклад.
Сила для коваля ніскільки не важлива. Більше – витривалість. І фізична, і психологічна. У ковалів є елементарні правила, як кувати, щоб не завести себе у могилу. Бачив коваля, який усе життя кував неправильно, а на старості у нього просто м’яз відпав від кістки і висів “булькою”. От обов’язково робити перерви, не перевтомлюватися. І сила потрібна, і з мозгами потрібно теж трохи дружити. Правильно під себе зробити молоток, наковальню. Бо якщо неправильно посаджений молоток – вбивається кисть від віддачі. Якщо неправильна висота наковальні – погано для спини.
Фестивалів ковалів у нас не вистачає. Є на Західній Україні – Івано-Франківськ, куди з усієї Європи з’їжджаються, Рівне. У Донецьку колись було дуже потужно, сильна ковальська школа. А у нас цього дуже не вистачає. А ковальство дуже цікаве та видовищне. У мене є бажання працювати з дітьми, навчати їх. Їм це буде цікаво. Коли був у Франківську, і на майстер-класи приходили діти, у них горіли очі, коли вони з тим власноруч зробленим листочком фотографувалися разом з батьками. Хочеться і тут таке робити. Це б і гарну роль зіграло для майбутнього розвитку професії.
Потрібно доводити, що ця професія може існувати, що ти потрібен.
Я робив ручки, фурнітуру, гачки усілякі. І потрібно робити так, щоб довести, що воно не просто конкурентоспроможне, а краще за те, що можна купити заводське. Пояснити людям ексклюзивність.
Я сам собі ставлю планку. Зараз – ера Інтернету. Я у Інстаграмі підписаний на топових ковалів, також у Пінтересті дивлюся. Бачив, як працює голландський коваль Хопсансен. У нього нема шматка правої руки. Але у нього своя школа, учні записані за 5 років уперед. І людина творить. Є ще відомий коваль Урі Хофі з Ізраїлю. Він прекрасний коваль. І молотки у нього по 100 євро коштують (сміється, - авт). От вони надихають розвиватися, творити.
Текст, фото: Анна Максимова
