Це Матвій та Макар, через війну вони були змушені переїхати з рідного Мелітополя до Житомира. Хлопці обожнюють футбол, тому вирішили не залишати улюблену справу в новому місті і почали тренуватися у СДЮСШОР «Полісся».
Матвію 11 років. Футболом займатися почав чотири роки тому і вже точно знає, яким має бути справжній футболіст.
«Я займаюся 4 роки, грав у ФК «Рінгруп». Ми були в Одесі перед війною, зайняли 2 місце. Мені ще подобається їздити на змагання, бо їздиш в різні місця. Мені подобається тут тренування, але мало часу займає тренування, хотілося, щоб більше було часу. Виконуємо ведення з м’ячем та граємо. Треба бути швидким та впевненим в собі», – зазначає Матвій.
Хлопчик розповідає, що у Житомирі йому подобається, але дуже сумує за рідним домом.
«Мені подобається тут, природа гарна. Гідропарк мені подобається, дуже красиве місто. Сумую дуже за моїми друзями, за тренером», – каже Матвій.
Восьмирічний Макар також не може уявити своє життя без футболу. Хлопчик зізнається, що кумира серед футбольних зірок не має, бо взірцем для нього є старший братик Матвій.
«Я беру приклад зі свого старшого братика. Ми тут граємо у футбол, виконуємо вправи. Мені подобається бігати, буцати м’ячик, грати. Я знайшов тут друзів: Ілля, Даня, Артем. В мене була команда «Рінгруп». Їздили на змагання в Енергодар, Запоріжжя, в Мелітополі, Маріуполі. Ми вигравали кубок, медалі», – розповідає Макар.
Мама юних футболістів розповідає, що приїхали в Житомир, бо залишатися в Мелітополі було небезпечно. Жінка пригадує, як для них розпочався ранок 24 лютого.
«Ми прокинулися о 5:40 від вибуху, моя дитина старша прокинулася з криками: «Мама, почалася війна». Я не вірила, що таке може бути, але потім почали зідзвонюватися з людьми й дізналися, що дійсно щось таке почалося. Ми швидко зібрали речі й вирішили одразу кудись тікати, але коли сіли в машину зрозуміли, що тікати немає куди. Просиділи в селі, а потім повернулися додому, потім микалися туди-сюди, і нарешті вирішили, що треба їхати, бо учбового процесу не було, не було інтернету, вчителі не хотіли працювати з окупантами, роботи не було, тому ми вирішили поїхати, щоб хоч якось налагодити своє життя. Я працювала бухгалтером, а чоловік займався вантажоперевезенням. У нас всі машини залишилися там», – розповідає Ольга.
Ольга зізнається, що ніколи не була фанаткою футболу, але тішиться, що її діти можуть продовжувати займатися улюбленою справою тут, у Житомирі.
«Їм дуже подобається футбол, я не фанат футболу, але мені теж тепер доводиться його любити. Не знаю, як дітям, але мені дуже сподобався сам спорткомплекс, в нас є стадіон «Спартак», але там трава натуральна, дітей туди не пускають. Тренери дуже добрі, молодший син знайшов вже собі друзів. Раніше їздили по різних містах, зокрема були в Маріуполі, Одесі, тепер страшно дивитися, на що перетворилися ці міста», – каже Ольга.
За короткий час проживання у Житомирі у родини вже з’явилися улюблені місця.
«Нам допомогли волонтери, надали безплатно прихисток. Нам дуже сподобався гідропарк, ходили на міст, де річка Тетерів, набережна дуже гарна, гуляємо містом. Сумуємо все одно за домом, як би не було класно. Ми хотіли би повернутися у своє місто, але коли воно вже буде деокуповане, де будуть всі наші люди, наші військові будуть ходити по наших вулицях. В нас дуже чарівне місто, ми хотіли б додому», – розповідає Ольга
Зараз родина мріє про мир в Україні та повернення в рідне місто.
«Ми, як усі люди в нашій країні, мріємо, щоб все було Україною, повернутися додому, відбудовувати країну і жити тим життям, яким жили раніше, може, ще кращим життям, бо в нас такі чудові люди, і я це зрозуміла саме зараз, яка в нас країна. Ми ніколи не кохали свою Батьківщину, як зараз, ми ніколи не були такими патріотами, як зараз», – говорить Ольга.
Окрім Матвія та Макара, у СДЮСШОР «Полісся» ще тренується більше 10 переселенців. Заняття у житомирській футбольній школі проходять безкоштовно.
Історію кохання переселенців з Києва Антона та Олександри, які в секреті від рідних одружилися в Житомирі, дивіться у відеосюжеті за 12 травня 2022 року
