Коли якісь події відбуваються постійно, вони у нашій свідомості стають чимось звичним, буденністю, перестають викликати у нас почуття. Ми потроху звикаємо жити у війні та перестаємо звертати увагу на зруйновані війною будинки, життя та долі. Ми не маємо звикати до цього та сприймати такі ситуації, як буденність.
Щасливе життя житомирян Олени та Павла зруйнували російські бомби, які авіація скинула на житловий сектор на початку березня. Подружжя погодилися показати свій будинок, щоб нагадати всім, що війна триває, і ми маємо триматися разом та підтримувати один одного у біді.
Пані Олена зустрічає на пів дороги до свого будинку. Говоримо про все на світі, а коли переходимо до розмови про їх будинок, жінка не стримує сліз. Дуже хочеться її обійняти, проте стискає панічний страх зробити щось не так. Я відстаю і намагаюся непомітно витерти очі, мова ніяк не синхронізується з думками, тож говорю якусь заспокійливу нісенітницю у стилі Арестовича. Подумки тим часом ставлю себе на місце цієї тендітної жінки і переживаю усі слова, приміряючи на себе.
"Коли ми там (на дачі, - авт.), то якось легше, не думаєш ні про що. А тут…
Нам пропонували трактор від міськради. Сусід скористався - все згребли і вивезли на сміття. Яму від ракети засипали і він вже навіть картоплю посадив. А ми вирішили самі все розібрати, може ще щось врятуємо, може яку цеглину, дошки чи ще щось, невідомо що далі буде, згодиться в господарстві", - розповідає жінка.
Проходимо повз будинки і жінка продовжує розповідати про той авіаудар у березні.
"Тут загинула донька в людей. З тієї сторони теж дівчина загинула, а в тому провулку загинула 62-річна жінка. А нас врятувало те, що нас тут не було. Коли почалася війна, мене направили здавати аналізи, бо знайшли онко. Я забрала аналізи і хотіла тут лишатися, бо тут тепло, вода є. А там (на дачі, - авт) холодно було. Проте чоловік не захотів, сказав, що будемо поки на дачі сидіти. Це нас і врятувало. Зараз так і живемо на дачі. Звичайний дачний будиночок, щоб сховатися від дощу. Поки тепло, ми там диванчик поставили, можна жити. А як похолодає, то не знаємо. Ми взимку там ще не жили", - розповідає жінка.
Підходимо до будинку. Тут нас зустрічає чоловік Олени - Павло. Він розбирає дошки, які залишилися від даху. Олена та Павло - подружжя пенсіонерів. Їм "вже за 70". До війни вони мешкали у приватному секторі на Богунії у Житомирі. У березні 2022 року поряд з їх домівкою влучило кілька ворожих ракет. Від будинку, у якому вони жили, залишилися лише тріснуті стіни та частково дах. Чоловік показує, де у них був гараж, баня та розповідає, що огорожі та ворота теж були зруйновані. Зараз подружжя мешкає на дачі та чекає на нове житло, чи хоча б на допомогу, щоб винайняти житло на зиму. Зі слів Павла, вони вже написали заяву, проте їм сказали чекати місяця півтора. А поки вони отримали допомогу від ООН - три місяці по 2200 грн та 5000 від міської ради.
Запитую, чи можна зайти всередину будинку.
"Звісно, заходьте. Але обережно. Там скло, гвіздки, можна поранитися, може щось обвалитися у будь-який момент", - говорить чоловік.
Подружжя проводить всередину зруйнованого будинку. Починаємо оглядати з кухні. Стіни тут тримаються на газовій трубі, плитка зі стін відпала, вікна теж відсутні.
"Ми тут були зробили все гарненько, казали, до кінця життя нам вистачить. Все життя вкладали сюди, а якесь нечисте прийшло і таке зробило. Все знищили. Все. Ми вже позамітали та поприбирали тут трохи", - розповідає Олена.
На одному з залишків стільців лежить годинник.
"Схоже, він зупинився у момент, коли у будинок влучила бомба. Ми так і залишили його. Десь в музей віднесемо", - говорить Павло.
Олена торкається відбитого кафелю на стіні та розказує про ту страшну ніч.
"Як розбомбили хату, наш сусід прибіг сюди і почав гукати нас. Але побачив, що нікого нема, не привалило. Подзвонив знайомим і вирішили до ранку нам нічого не казати. Зранку дзвонять і кажуть "Вашої хати немає". Ми зібрались, приїхали, побачили все це… (жінка плаче, - авт.) я одразу… одразу не знала, де я знаходжуся, що я, де я. Десь пішла, потім сіла у тролейбус. Сиджу в тролейбусі і думаю "куди це я їду?". Прийшла назад сюди, почала себе заспокоювати, "Ну нічого ж уже не зробиш. Порівняти з тим, що я вже пережила, то це горе, але аби всі живі були і мир у світі".
Як буде мир, то все якось буде. Може міська рада щось поможе, може з закордону хтось допоможе житло відбудувати. Бо ми самі вже не зможемо, нам вже по 70-74 роки. Нема вже сил і здоров'я", - говорить Олена.
Переходимо в іншу кімнату. Тут була спальня. Зараз тут все в уламках, зруйнований дах та вибите вікно.
"Це в нас спальня була. Все летіло якраз на спальню", - говорить Павло
"Якби ми були тут, то нас би вже не було", - говорить Олена.
У мене стискається все в середині і саме в цей момент у моєму телефоні починає лунати сирена. Її підхоплюють динаміки з вулиці і аж мороз іде по шкірі. Питаю у подружжя, де нам сховатися, чи є якийсь підвал.
"Та ні, погріб тільки, але його завалило, навіть консервацію побило. Немає тут де сховатися", - говорить жінка.
Зізнаюся їм, що мені дуже страшно та запитую, чи не страшно їм зараз.
"Вже не страшно, вже буде як буде. Ми вже звикли до тривог", - говорить чоловік.
Заходимо в останню кімнату. Тут теж все зруйноване, жалюзі на вікнах аж скрутилися від сили вибухової хвилі, а у стіні нове "вікно" до сусідів.
Через стіну у тому ж будинку мешкають родичі подружжя. Вони усі разом поїхали на дачу, а зараз разом продовжують розбирати завали. Їх частина будинку теж вщент зруйнована.
Напрошуюся "в гості" і туди. Пані Людмила, яка там мешкала, показує руїни минулого життя і розповідає, що їх курам вдалося вижити під завалами - вони їли залишки пшениці та власні яйця упродовж десяти днів.
Розпитую господарів про інших тварин. "Маленьких собак ми встигли забрати, тут лишився великий собака, але де він подівся, ми не знаємо, скільки не шукали. Айза звати, вівчарка. Дай Боже, що вона відірвалася і вижила", - говорить Олена.
Павло тим часом приносить осколки. "Чи ракета, чи бомба. Ось знову осколок знайшов. Інші були більші, рази у два. Ми віддали їх СБУ",- розповідає чоловік.
Допоки ми з Павлом оглядаємо побиту теплицю, знищені вулики та поламані дерева, Олена збирає і приносить у долонях велику жовту малину.
"А малинка збереглася, виросла така велика, гарна. Пригощайтеся", - припрошує жінка.
Вона щиро вірить, що скоро війна закінчиться і вона питиме чай з малиновим варенням у новому домі з усіма хорошими людьми, які попри війну та негаразди підтримують її родину.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Анна Максимова, фотокореспондент Житомир.info
