На перший погляд - це звичайна стайня з кіньми, учениця сідлає жеребця, а тренерка дає настанови. Втім, історія власників стайні та його мешканців непересічна, якщо не сказати - вражаюча. Разом із родиною пані Анна жила і працювала у Харкові, мала успішну дитячу спортивну школу з майже двома десятками коней, займалась іпотерапією та 15 років готувала професійних наїзників. Допоки до її домівки не прийшли з війною та ракетами, так звані «російські визволителі».
«Ми сиділи і вірили у краще, коні перебували під обстрілами. Десь тиждень ми спускалися у підвал, там ночували, жили», - розповідає власниця кінного клубу Анна Шульга.
Виїжджати чи лишатися? Сумніви розвіялись, опісля прильоту ворожої ракети, що впала неподалік стайні з будинком, в якому Анна мешкала з родиною.
«На 21-й день ми були вимушені виїхати, тому що ракета впала дуже близько біля стайні й ми вирішили, що це якийсь знак. Тому потрібно виїжджати», - каже жінка.
Жінка згадує, як поспіхом збиралась, аби разом із чоловіком, трьома дітьми, батьками та кіньми евакуюватися до Дніпра.
«Ми всі дружно сіли у машину - коневіз, десь година на збори. Я закидувала сідла разом з дитячими речами, якісь документи. Ми не планували цей виїзд. Я у чому була, в тому і поїхала. Мені речі, десь через тиждень, привіз чоловік, коли повернувся знову до Харкова. На той момент було 17 коней - два маленьких поні, 15 великих. Ми вивезли всіх», - згадує Анна Шульга.
І не тільки своїх. Чоловік Анни - Володимир, ризикуючи власним життям, врятував понад дві сотні коней, які опинилися в епіцентрі бойових дій. Від однієї з таких поїздок, зізнається чоловік, досі холоне кров.
«За один раз привезли 23 голови. Ось конюшня, а за 600 метрів село повністю забите не нашими військами. Коли ми виїжджали, на посту домовилися, якщо я повертаюся назад і щось буде не те, не я за кермом, хлопці можуть валити на ураження. Ми коли на конюшню виїжджали, стояло купа розбитих фур, з усіма спецефектами. Далі, внизу, стояв розбитий танк, люди валялися, не наші, ми їх об’їжджали і їхали за кіньми. От тоді було дуже лячно. Чотири рази мене обстрілювали, був би я без коней, я б звідти не виїхав. Стріляли, коли я був з кіньми і від мене просто щось відводило. Як каже старший брат - Бог літає, він все бачить», - зізнається Володимир Власовець.
Частину власних коней родині довелось продати. Деяких подарували учням, інших розвезли по трьох областях - на Дніпровщину, Харківщину та Полтавщину. З надією, що влітку повернуться до рідного обійстя у Харкові. Втім, зрозуміли, що ворог не відступає від загарбницьких намірів і стали шукати місцину, де б оселитися і продовжити займатися улюбленою справою. Варіант виїзду за кордон родина навіть не розглядала, хоч і мала можливість. Позаяк, твердо вирішили лишитися в Україні.
«Була можливість забрати коней і забрати дітей, і чоловік може виїхати, бо він багатодітний батько. Були пропозиції поїхати за кордон, але, мабуть, ми чи патріоти, чи ідіоти. Тому, ми лишилися. Я не можу це покинути - це для мене, мабуть, поклик якийсь в житті. Я вважаю, що треба нашу націю розвивати, спонукати та якось рятувати», - ділиться власниця кінного клубу Анна Шульга.
Після нетривалих пошуків, переселенці з Харкова відродили власну справу у Троянові, на Житомирщині. Анна зізнається, приміщення тутешньої стайні, що стояло без діла, чи не одразу прийшлося до душі.
«Я бачила тут вже своїх коней, як і хто де стоїть, як ми надалі усе тут розвиваємо, тому ми тут. Ми весь час живемо поруч з кіньми - це для нас не робота, це для нас родина, це стиль життя. Тому, тут десь так, як і було, і через те, мабуть, нам легше усе вдається».
Відтоді минуло два місяці. Нині у кінному клубі Анни вісім коней, прихистили ще двох місцевих. Найближчим часом планують повернення поні з Полтавщини й набирають на навчання нових вихованців. Одначе вірять, що колись таки повернуться до рідного Харкова. А поки, приживаються у Троянові, працюють й у такий спосіб наближають перемогу, підтримуючи економічний фронт.
Як повідомляв Житомир.info, заступник начальника Житомирської ОВА Віктор Градівський 22 липня розповів місцевому телеканалу про роботу Програми релокації бізнесу до Житомирщини під час воєнного стану.
