8 березня – не про подарунки та квіти. 8 березня – це про рівні права та обов'язки. Сьогодні ми зібрали п'ять історій жінок, які несуть службу у ЗСУ, поліції, Національній гвардії та ДСНС і, як на полі бою, так і у тилу захищають свою країну і наближають її перемогу.
Алекс
Бойовій медикині Алекс 42 роки. Вона - мама двох дітей. До 24 лютого 22 року жінка працювала у сфері реклами, ходила в гори, займалася дітьми та допомагала тваринам:
"24 лютого ми з друзями збиралися в гірський похід. Дуже рано ми виїхали з міста і по дорозі почули вибухи. Подзвонила моя донька і сказала, що почалося. Ми зупинилися на заправці в Бердичеві. Попили кави та обговорили, що робити далі. Вирішили повертатися у Житомир. Питання чи йти до лав ЗСУ у мене навіть не виникало, бо я чітко знала, що йтиму захищати свою країну. 25 лютого ми з друзями прийшли у військомат. Так я вступила на військову службу.
Своє рішення я змінила хіба що у тому, що пішла б ще в 2014 році в армію, наразі я шкодую, що не зробила цього ще тоді.
Так, це не легко і довелося багато змінити в собі та своєму житті. Жінкам завжди бажають бути ніжними та жіночними. Армія - це не та історія. Тут жінка має бути жорсткою і непохитною. Ми, як і чоловіки, боремося за незалежну і вільну Україну. І так само іноді жінкам в армії доводиться виборювати своє право і можливості від радянських стереотипів.
Мотивують мої діти - я хочу, щоб вони жили у вільній, незалежній країні і могли самі будувати своє майбутнє.
Найбільше я мрію про світ без війни. Хотілося б, щоб замість "сусідів" було море чи океан. Бо це невимовне горе, коли гинуть близькі люди. Це незворотні зміни в людині та її психіці. Війна змінила нас однозначно і я боюся нашого майбутнього. Дивитися в очі людей, які були в бойових діях, на окупованих територіях… Коли ти проїжджаєш повз, а бабусі плачуть, стають на коліна і приносять усю їжу, яку мають, дякуючи нашій армії… насправді, коли ти розумієш, що ці люди пережили, стає дуже важко. Тому світ без війни був би прекрасним світом!"
Крістіна
Старшій інспекторці роти поліції особливого призначення ГУНП в Житомирській області 34 роки. Вона виховує маленьку донечку та вирощує багато квітів:
"Початок повномасштабної війни я зустріла на своєму робочому місці, разом з колегами. Ще напередодні, вночі 23 лютого, ми прибули на постійне місце дислокації підрозділу по сигналу чергової частини «Збір по тривозі». Всі отримали зброю та спорядились. Було перевірено екіпірування кожного працівника та тривожні валізи, готувались до можливого виїзду.
У ніч з 23 на 24 лютого ми почули перші вибухи на території області. Зрозуміли, що розпочався наступ російської федерації на нашу країну. З цього моменту на території підрозділу був організований внутрішній ситуаційний центр, моніторили новини, тримали постійний зв'язок з черговою частиною ГУНП та чекали подальших вказівок. Виконували інші функції із забезпечення безпеки і правопорядку.
Своє рішення захищати Україну я прийняла свідомо і не змінила б його. Це обов’язок кожної свідомої людини. Я можу з упевненістю сказати: Україна бореться і Україна переможе!
Я і вся моя родина живемо в Україні, це наша країна, наша земля. І це мотивує мене дужче за все. Ми готові і повинні захищати наш рідний дім і спокій у ньому. Найважливіше для мене - безпека, безпека мого краю, де живуть найрідніші. Ми українці – найсильніша нація і ми патріоти своєї країни.
У цей непростий для нас час, час - війни з агресором, наші українські жінки згуртуватись і кожна знаходить чим хоч якось допомогти боронити свою землю. Організовують збори для військових, займаються волонтерською допомогою. А скільки наших українських жінок несуть службу в Збройних силах України! Кожна з нас робить все від нас залежне для нашої спільної Перемоги".
Вікторія
Стрільчині-радіотелефоністці стрілецької роти Національної гвардії України Вікторії Кікіой 25 років. Вона виховує двох синів та навчається на бакалавраті:
"Моє 24 лютого було в реанімації. Напередодні я потрапила у лікарню. Коли я почула вибухи, то перші думки були про те, що потрібно рятувати синів. З'явився стимул швидше одужати і стати на захист країни, хоча б в тилу, але приносити користь. Через два тижні я вийшла на службу.
Можна так сказати, що військова служба - це у нас свого роду династія. Мій дідусь був військовим. Мама була. Мама служила зв'язківцем в ЗСУ, була в АТО, а зараз на пенсії. Я пішла в НГУ, вже чотири роки служу, і за цей я бачу, що жінки і чоловіки на службі рівні, вони доповнюють один одного та допомагають як на полі бою, так в тилу. У нас в Україні є і стрільчині, і командирки, і офіцерки. Без нас, жінок, багато чого було б просто неможливим.
Я хочу, щоб мої діти росли у вільній, незалежній країні. Я дуже хочу, щоб війна швидше закінчилася, щоб швидше зустрітися зі своїми дітьми, зі своєю мамою і разом жити в рідній Україні"
Марія
Марії Шаблей 38 років. Вона - фельдшерка-рятувальниця аварійно-рятувального відділення групи рятувальних робіт, разом з чоловіком працюють у ДСНС та виховують двох дітей. Марія любить вирощувати городину і квіти, має домашніх улюбленців та на дозвіллі плете:
"24 лютого була наша з чоловіком зміна. Ми прокинулися зранку, заховали наших діток у безпечне місце і поїхали працювати. Я розуміла, що я потрібна тут. Я свідомо обирала професію, знала, що мені потрібно на роботу. Я б ніколи не змінила своє рішення захищати Україну. Не вважаю свою роль надважливою - ми всі, де б ми не були, робимо те, що ми мусимо робити.
У мене був план: якби бойові дії дійшли до нашого міста, то сестра б забрала дітей і поїхала, а ми б з чоловіком залишилися б допомагати тут.
У нас є троє дівчат-фельдшерів. Ми працюємо у чоловічому колективі, але ми на рівні з ними, ми - одна команда, ми допомагаємо їм, а вони нам. Жінки часто і не підозрюють, які вони сильні. Я чекаю Перемоги. Мене це зараз мотивує. Я знаю, що вона ось-ось десь буде. А взагалі мене мотивує допомагати людям. Коли ти робиш маленькі дії, які приносять користь, рятує людей, це вартує дуже багато!"
Ірина
Головна сержантка медичної роти, 50 річна Ірина Жабенко, любить квіти, собак та велопрогулянки. З 1994 до 2021 жінка несла службу у ЗСУ. Після 28 років, на свій день народження, вона звільнилася та вийшла на пенсію:
"Побула на пенсії три місяці і в країні почалася повномасштабна війна.
Було несподівано, страшно, виникало багато питань "А що ж далі?". Я навіть не думала лишитися вдома, знаючи що у країні таке робиться. Зателефонувала начальнику медичної служби бригади та сказала, що хочу повернутися на службу. Мені дали день закінчити всі свої справи і 25 лютого я вже була в бригаді.
Я ніколи не поїду зі своєї країни. У мене двоє дорослих дітей, і один з них теж військовослужбовець нашої бригади. Мене все життя вчили надавати допомогу, лікувати. Я роблю те, чому мене навчали все життя і навіть не уявляю, як можна інакше.
Хочу жити у вільній країні, хочу гарне майбутнє для своїх, хочу мати онуків. Хочу знову садити квіти, жити і радіти життю.
Не важливо, жінки тут чи за кордоном, служать, волонтерять чи просто ходять на свою роботу і роблять її якісно, ви робите велику справу і маленькими кроками наближаєте нашу Перемогу. Ми маємо рівнятися одна на одну та на нашу країну"
Анна Максимова, фотокореспондентка Житомир.info
Фото для ілюстрацій надані героїнями історій.
