Поговорити з Аннушкою було непросто: під час розмови двері постійно відчинялися, працівники театру зазирали, щоб привітатися й обійняти свою колишню колегу.
Аннушка, Нюрсена Рехметулівна Зарафутдінова, до свого 82-річчя керувала гримерно-пастижним цехом Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги. Прийшла туди вона у 1966-го, а наприкінці 2021 року звільнилася, бо здоров'я не дозволяло їй повною мірою виконувати робочі обов'язки.
У радянські часи татарське ім'я Нюрсени Рехметулівни спростили до більш звичного "Аннушка", пізніше – Анна Борисівна, яке стало в стінах театру легендарним.
"Я сама собі рада, що я сюди все ж таки прийшла сьогодні", – Анна Борисівна з посмішкою роздивляється фотографії зі спектаклів, розвішані на стінах і сходах театру. Називає кожну виставу та розповідає, що і як створювалося, у деталях розказує, як вдосконалювалися перуки, та переходить до розмови про свої перші дні в театрі, коли усі перуки, вуса та інші деталі образів доводилося створювати вручну.
"Коли я прийшла працювати в театр, тут вже працював танцюристом мій чоловік. Моєю майстринею і вчителькою стала Лідія Михайлівна. Тоді не було спеціалізованих магазинів, щоб прийти і купити. Коси, перуки, вії – пастижери все робили самі. Цьому всьому мене навчила майстриня. Мені ця робота так припала до душі! Ці зачіски, грими… Коли я робила треси – руки були у крові. Це все було довго, складно. Зізнаюся, я проливала сльози біля дерев'яної "болванки". Надягала на неї перуки, робила зачіски і плакала. Казала майстрині, що нічого не зможу, а вона відповідала "Захочеш – зможеш!". Я захотіла", – вона усміхається та замріяно озирає своє колишнє робоче місце.
Ніхто з глядачів ніколи її не бачив, але 55 років зі сцени театру усі глядачі бачили створені нею образи.
"Працювала з усім своїм колективом. Казкові та історичні, серйозні і гумористичні – усі образи пройшли через мої руки. Я всі спектаклі знаю напам'ять. Але дивилася я їх не з зали. Мені до зали не можна було. І з цеху відлучатися не можна надовго – у будь-який момент хтось міг зайти, щоб поправити зачіску чи грим. Тільки на пару хвилин спускалася за куліси, щоб подивитися, який вигляд має той чи інший образ на сцені.
Назвати один улюблений образ чи улюблену зачіску вона відмовляється і зазначає, що коли роботу любиш – то любиш усе, що створюєш.
"Все, що мені доводилося робити, було цікаво. Робота в мене була улюблена. Це дуже важливо в житті – мати улюблену роботу. Та й театру дуже завдячую – не кожна організація дозволяє працювати до такого віку.
Театр – це все моє життя. Додому я тільки спати приходила. Тут працював мій чоловік, виріс мій син. Я так довго звідси не йшла, бо не уявляла свого життя без театру, не уявляла себе без театру. Навіть питала вже у своїх дітей, чи звільнятися, чи ні.
Знаєте, у якийсь момент я зрозуміла, що зачіски робити більше не хочу. Я дуже люблю театр, колектив, людей. А зачісками перенаситилася вже. Хто ж працює до вісімдесяти двох…", - сміється Аннушка.
Нюрсена Рахмедулівна любить гарний одяг, зачіски та яскраві кольори. Вона трішки соромиться позувати на камеру, але з задоволенням розповідає про свій догляд.
"Знаєте, я на роботі привчилася робити й собі гарні зачіски та доглядати за собою. Колись не було великого асортименту кремів, але ми їздили на гастролі і там вдавалося купити. Догляд за обличчям – це досі обов'язкова процедура. Зранку встала – вмилася, нанесла живильний хороший кремчик. Волосся чисте, вчасно стрижене. Більш нічого особливого. Ось і весь секрет", – усміхається жінка. Вона знову йде з театру, щоб увечері повернутися сюди вже глядачкою.
Міжнародний день театру щорічно відзначається 27 березня
Анна Максимова, фотокореспондентка Житомир.info
