37-річна житомирянка Олександра разом із сином Захарієм виїхала до Польщі на початку березня 2022 року. До війни жінка працювала в органах місцевої влади, була керівницею інформаційного відділу. Зізнається, що ніколи не мріяла жити за межами України. Але коли росіяни активно почали обстрілювати Житомир, то наважилась на цей крок заради життя та безпеки своєї дитини.
Зараз вона вже понад 2 роки мешкає у Вроцлаві та працює керівницею секції обслуги експозиції у Музеї Пана Тадеуша (Muzeum Pana Tadeusza).
Крім того, Олександра знайомить поляків та усіх відвідувачів закладу з українською культурою, розповідає, що відбувається в Україні та організовує тематичні події.
Про свій шлях у чужій країні, адаптацію та нову роботу вона розповіла «Українській правді. Життя». Матеріал Віри Шурмакевич про житомирянку Олександру Стежко під назвою «Я досі пристосовуюсь до нового життя. Як українка за кордоном намагається знайти своє» 22 липня опублікувало інтернет-видання «Українська правда».
«З однією валізою ми з сином сіли в евакуаційний автобус і поїхали невідомо куди»
Олександра пригадує, що повномасштабну війну «зустріла» вдома. Тоді, у лютому 2022 року, російські війська активно обстрілювали місто.
«О 7-й ранку працівники були на роботі, щоб інформувати та взаємодіяти з людьми. А вже наступного дня (25 лютого – ред.) разом з сином допомагали волонтерам, готували та розносили їжу на блокпости», – розповідає героїня.
Будинок жінки розташований дуже близько до залізничної колії, а в районі не було бомбосховища, тож вона з сином ховалися у підвалі.
«Через вибухи у Захара розпочалися проблеми зі здоров’ям. Я розуміла, що так далі не може продовжуватися і потрібно рятувати дитину. Тож вирішила емігрувати», – ділиться Олександра.
До війни Олександра мешкала в Житомирі та працювала в органах місцевої влади
«Мабуть, період адаптації не минув, я досі пристосовуюсь до нового життя»
Жінка планувала ненадовго залишитися в Польщі, на два-три тижні, адже сподівалася, що бойові дії невдовзі закінчаться.
«Через певний час я зрозуміла, що ми тут надовго і потрібно думати, куди рухатися далі. Тож я відправила Захара у польську школу (на той момент у 5-й клас), а сама почала шукати роботу», – пригадує Олександра.
За словами жінки, польська родина, у якої вона з сином зупинилися, допомогла скласти їй резюме. Каже, що завдяки своїй освіті, досвіду та знанням змогла у Польщі працювати інтелектуально, а не фізично.
«Я добре знаю англійську, цією ж мовою проходила співбесіду. Також маю дипломи магістра та доктора філософії. Оскільки у 2022 році до Польщі приїхало дуже багато українців, то керівництво ставило вимогу володіти англійською та українською мовами. Завдяки цьому мене й взяли на роботу до Музею Пана Тадеуша», – розповідає Олександра.
Олександра вже понад два роки працює в Музеї Пана Тадеуша у Вроцлаві
Паралельно жінка також працювала й на тій посаді, яку обіймала в Україні.
«Щоранку я прокидалася о п’ятій за місцевим часом, аби через офіційні джерела інформувати населення про події, що відбуваються в Україні. Відчувала за це особисту відповідальність», – зазначає жінка.
З квітня 2022 року Олександра розпочала роботу в музеї. Зізнається, звикнути до нових реалій було важко. До її обов’язків входило спілкування з гостями, перевірка квитків, ведення екскурсій та лекцій.
«У нас музей великий, чотириповерховий, комп’ютеризований та сучасний. Тому на кожному поверсі є людина, яка відповідає за безпеку експонатів, розповідає, що і як працює. Тобто такий собі «мінігід», – говорить жінка.
У Польщі жінку з сином прихистила польська родина. Вони допомогли їй з пошуком роботи
Спочатку Олександра проводила екскурсії англійською та українською мовами. Коли вирішила залишитися тут, пішла на курси польської. Згодом, через півтора року, українку підвищили до старшого спеціаліста відділу, а зараз вона вже є його керівницею.
«Я співпрацюю з різними фундаціями, проводжу екскурсії для українців. Наш музей про Адама Міцкевича та про його книжку «Пан Тадеуш». Щоб краще зрозуміли, хто це такий, я порівнюю його із Тарасом Шевченком. Вони обоє боролися за незалежність своїх країн», – пояснює Олександра.
«Сину було дуже важко адаптуватися до нових реалій, він відмовлявся прийняти те, що відбувається»
Олександра розповідає, її сину, 12-річному Захару, теж було важко адаптуватися до чужої країни.
«Коли ми сюди приїхали, це був максимально нечемний хлопчик. Він відмовлявся приймати те, що відбувається у нашому житті. Він не хотів вчитися і взагалі просився додому», – каже жінка.
Олександра із сином Захаром
Після дев’яти місяців перебування у Польщі хлопчик разом з мамою Олександри поїхав до Житомира. Однак згодом він зрозумів, що за кордоном йому таки краще.
«Він зателефонував мені, вибачився і сказав, що хоче назад до Польщі. Відтоді почався процес адаптації, а до цього було тотальне неприйняття нового», – пригадує Олександра.
Захар закінчив п’ятий та шостий клас в Україні, а сьомий розпочав уже у польській школі.
«Він зрозумів, що тут безпечніше. Крім того, немає «дистанційки», відключень світла, повітряних тривог. У сина з’явилися друзі. Також він вивчив мову, у нього вже польсько-український суржик. Він комфортно пересувається по місту і користується місцевим транспортом. Захар приймав певні ліки та працював з психологом. Лише пів року назад усе стабілізувалося і я можу сказати, що син адаптувався», – пояснює Олександра.
Утім, героїні більше імпонує українська система освіти.
«Наша навчальна програма сильніша, у нас більше вимагають від дітей. Натомість польська простіша. Тут уроки проводять у формі лекцій та бесід. Крім того, немає домашніх завдань, не задають читати на літо список літератури. На мою думку, через це страждає рівень знань. У поляків таке лояльне ставлення до всього. Тому я за українську систему освіти: діти після наших навчальних закладів більш адаптовані до світу, до праці», – розповідає Олександра.
На думку Олександри, українська система освіти краща за польську
«Попри те, що я переїхала, намагаюся бути корисною та організовувати заходи на підтримку України»
І хоч Олександра проживає в іншій країні, все одно прагне бути корисною для України. Тож організовує різні культурні та мистецькі події.
«Усе розпочалося з виставки дитячих малюнків, переможців всеукраїнських конкурсів. Я сама привезла їх з України. Роботи дітей також виставляли в Консульстві. Люди розглядали та були сильно вражені», – розповідає 36-річна житомирянка.
Виставка дитячих малюнків в Музеї Пана Тадеуша у Вроцлаві
Крім того, Олександра організувала перегляди кінофільмів, фото виставки, присвячені темі війни, різні майстеркласи для дітей та дорослих.
«У нас була онлайн-зустріч з Ліною Костенко, фотовиставки, майстеркласи з петриківського розпису. У ньому брали участь поляки. Казали, що розписувати предмети дуже важко».
Майстерклас з петриківського розпису
Майстерклас з петриківського розпису
Також організовували благодійний збір для безпритульних тварин, зокрема для тих, які постраждали внаслідок підриву греблі на Каховській ГЕС, – додає жінка.
Олександра каже, її ініціативи колеги-поляки радо підтримують.
«Я ніколи не відчувала до себе негативного ставлення через своє походження.
Навпаки був такий момент, коли я сказала директору про свій намір звільнятися, а він відповів, що нікуди мене не відпустить і запропонував натомість разом шукати рішення, яке б влаштувало нас обох. Тоді мені дали підвищення та доступ до творчих проєктів», – стверджує Олександра.
Утім, на тематику війни відвідувачі реагують по-різному, додає жінка.
«Поляки реагують нейтрально, коли бачать фото війни. Щирі емоції я бачила в одиниць. Натомість громадяни інших країн більш зворушені, у них більше співчуття та підтримки. Було також таке, що коли школярі прийшли на екскурсію і запитали у вчительки, а що це за фото і чому вони страшні, то вчителька не розповіла правду про те, що в Україні війна. Натомість вона сказала, що фотограф «показує різні випадки" і відвела їх від стендів», – розповідає героїня.
А загалом ставлення поляків до українців різне, говорить Олександра.
«Люди молодшого віку добре до мене ставляться. Літні люди з цікавістю запитують хто я, звідки родом, бо чують мій акцент. Також кажуть, що я молодець, адже знаю їхню історію та мову. Лише один раз мені довелося зіткнутися з негативним ставленням, коли я була на прийомі у лікаря разом зі своїм батьком. Жінка років 60-ти довела мене до сліз, кричала: «Ви сюди понаїжджали, думаєте, що вам все можна, звикли на хабарях жити…» Це був перший раз, коли я відчула, що людина мене ненавидить просто за те, що я українка», – розповідає жінка.
Незважаючи на хорошу роботу та підтримку колег, жінка почувається тут чужою.
«Я за понад 2 роки життя тут лише зараз змогла більш-менш розслабитися. До цього була у постійному стресі через те, що почуваюсь небажаною. Це таке внутрішнє відчуття. Мабуть, його створює соціум», – припускає Олександра.
Олександра каже, за понад два роки життя у Польщі відчуває себе чужою
Однак і вдома відчула себе не комфортно.
«Влітку 2023-го я повернулася до Житомира, щоб забрати свого собаку. Відчула, що наші люди ставляться негативно до тих, хто виїхав під час війни.
Коли я прийшла на свою колишню роботу, мої колеги, з якими ми працювали пліч-о-пліч, казали мені: «Заробітчанка, чого ти повернулася», а від поляків я жодного разу не почула «Їдь додому». Тому у мене двоякі відчуття», – говорить Олександра.
Наразі жінка разом з сином вирішили залишитись в Польщі. А як буде далі – вагається відповісти. Не знає, на скільки її вистачить.
«24 лютого змінило всіх і кожен з нас стояв перед важким вибором. Я зробила свій. Чи правильний він, я не знаю. Чи може хтось мене засуджувати за це, теж ні. Але я знаю одне – я назавжди залишусь українкою і завжди буду любити Україну. Я завжди буду популяризувати нашу культуру та показувати світу, яка ми сильна, культурна, освічена та незламна нація», – каже Олександра.
Нагадаємо, у березні 2021 року Олександру Стежко звільнили з посади начальника управління по зв’язках з громадськістю Житомирської міськради у зв’язку з її заявою та листом голови обласної ради Володимира Федоренка.
Як повідомляв Житомир.info, 11 березня 2020 року Олександра Стежко була призначена на посаду начальника управління по зв’язках з громадськістю. До призначення на посаду Стежко працювала у виконавчому апараті Житомирської обласної ради начальником управління інформації, зв’язків з громадськістю, міжнародної співпраці, з питань соціальної підтримки внутрішньо переміщених осіб, учасників антитерористичної операції та сімей загиблих.
