У Житомирі попрощалися з 50-річним військовим Валерієм Котвицьким, який добровільно став на захист України у квітні 2025 року і загинув у березні 2026 року під час виконання бойового завдання на Харківщині.
Про це 26 березня повідомила Житомирська міська рада.
На щиті повернувся Герой...
Котвицький Валерій Олександрович (29.10.1975 — 15.03.2026рр.)
Валерій Олександрович народився у с. Гуків на Хмельниччині. У шестирічному віці разом із мамою переїхав до Житомира і пов'язав з ним свій життєвий шлях. Навчався у житомирському ліцеї №25, а згодом здобув професію у Житомирському СПТУ №5, здобувши професію монтажника внутрішніх санітарно-технічних систем та обладнання та електрозварника 2-го розряду.
З юних років гартував свій характер, займаючись єдиноборствами. Саме тоді сформувалися його сила духу, витримка і внутрішня сила. Він вчив життєвим премудростям свою молодшу сестру, їх єднала особлива, щира і міцна братньо-сестринська любов.
У 1993 році був призваний на строкову військову службу до Військово-Морських Сил України, де проявив себе як дисциплінований і відповідальний Воїн. Здобув звання сержанта та обіймав посаду командира підрозділу морської піхоти.
У 1997 році одружився, власними руками побудував будинок і створив міцну сім'ю. У 1999 році народився син Дмитро, якого він вчив людським цінностям – із любов’ю, турботою та правильними життєвими принципами. Для дружини був надійною опорою – саме тим чоловіком, за яким, в народі кажуть, «як за кам’яною стіною». Валерій був людиною великого серця – відданим чоловіком, турботливим батьком, люблячим сином, надійним братом і щирим другом.
У мирному житті опанував професію майстра з виготовлення взуття та вів сімейну справу. Був надзвичайно творчою людиною: майстрував із дерева, створював картини та фігури, виготовляв авторські ножі та вироби зі шкіри. Захоплювався холодною зброєю, колекціонував її. Любив музику, співав у колі друзів, писав гумористичні вірші, даруючи людям радість і світлі емоції. Захоплювався садівництвом, з любов’ю працював на землі.
Він був людиною слова і честі, щирості і щедрості, він ставив перед собою цілі і впевнено їх досягав. Завжди думав передусім про інших, був готовий прийти на допомогу у будь-яку мить. Мав багато друзів і був для них надійною підтримкою.
Із початком повномасштабного вторгнення рф активно займався волонтерською діяльністю: власноруч шив взуття для українських захисників, всіляко допомагав ЗСУ.
У квітні 2025 року добровільно став до лав ЗСУ. Служив командиром механізованого взводу. Був справжнім лідером і командиром, якому довіряли життя.
На фронті врятував багатьох побратимів, не раз ризикуючи власним життям заради інших. Його мужність, самопожертва і відданість Україні були відзначені державними та відомчими нагородами: медаллю «За хоробрість у бою», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих», відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю «Ветеран війни – учасник бойових дій».
Валерій мріяв про мирне майбутнє – після перемоги хотів подорожувати Україною разом із родиною, особливо прагнув побувати в Карпатських горах...
15 березня 2026 року під час виконання бойового завдання на Харківщині, захищаючи Батьківщину, сержант Котвицький Валерій Олександрович героїчно загинув.
Нагадаємо, 24 березня до Житомира на щиті повернулися захисники – 45-річний Михайло Сищук та 31-річний Артур Симон. Михайло загинув у лютому 2026 року під час виконання бойового завдання, Артур – у листопаді 2024 року на Донеччині.
Як повідомляв Житомир.info, 20 березня 2026 року у Житомирі попрощалися з 50-річним старшим сержантом Олексієм Єрмаковим, який став до лав Національної гвардії України у 2015 році і брав участь в АТО/ООС. Військовий загинув у липні 2025 року під час виконання бойового завдання.
