Цікаву історію нам розповів 94-річний ветеран Великої Вітчизняної війни генерал-майор артилерії, Анатолій Ємельянов: як йому та іншим офіцерам у визволеній від фашистів Женеві рукоплескали австрійські німці.
Наше досьє
Ємельянов Анатолій Єгорович. Народився 15 квітня 1917 року. В 1938 році за комсомольською путівкою вступив до 2-го Ленінградського артилерійського військового училища, закінчив у 1940 році. Пройшов всю війну, двічі був поранений, у 26 років став підполковником. Після війни закінчив військову академію. Стояв у витоків освоєння та бойового застосування ракетно-ядерного озброєння та зберігання боєприпасів. У 1962 році назначений керівником ракетних військ і артилерії 8-ї танкової армії (м. Житомир). Загальний армійський стаж – 42 роки.
– Анатоліє Єгоровичу, виходить, Ви ровесник радянської влади. Що можете цікавого згадати про ту, вже далеку епоху?
– Я добре пам’ятаю все приблизно з шестирічного віку, тобто, десь із 1923 року. Що то був за час, як люди жили. Хоч країна тільки відходила від важкої громадянської війни, але масово голоду не було, хоча б у Саратовській області, де жила наша родина після переїзду з Полтавщини. Дід був доволі знатним чоботарем, до того ж, тримав господарство: двоє коней, корову, свині. Тому в домі завжди був наш український продукт – сало, молоко, навіть дефіцитний на той час цукор мали. Характерно, що батько пішов професійною дорогою діда – теж став чоботарем, чим забезпечував нормальний матеріальний статок родини. Тато фактично працював під великі сезонні ярмарки у Саратові, часом виконував
індивідуальні замовлення. Як зараз пам’ятаю свої модні черевички «Джоні» (зручні, невисокий каблук, круглий носок, надійні шнурки), у яких я ходив декілька років, а іноді й у футбол гуляв.
– Ваші предки – чоботарі, як Ви стали офіцером?
– Я не можу сказати, що це була мрія мого дитинства. В шкільні роки про майбутнє не думав. Життя саме привело мене до армії: в 1938 році за комсомольською путівкою вступив до 2-го Ленінградського артилерійського військового училища, а через два роки отримав «червоний» диплом, став лейтенантом.
– Весна-літо 1941-го. Чи помітно було тоді, що війна неминуча?
– Так, бо за кілька місяців до початку великого бою повітряний простір постійно перетинали німецькі літаки-розвідники, мали місце провокації фашистів на кордоні. І все це відбувалося на моїх очах, бо служив на території Білорусії, тобто на стратегічному Західному напрямку, де і розгорнувся театр бойових дій небачених в історії масштабів.
Перші місяці війни були особливо важкими: з боями ми відступали на Схід, часто наші частини потрапляли у полон. Дійшли до столиці й захистили її. Після Московської битви наш полк залишили на певний період на Північному напрямку, а в 1943 році перекинули на Курську дугу. Жахливим видовищем став бій під Прохорівкою: з обох сторін брало участь до тисячі танків, половина з яких залишилася на полі… Далі моя фронтова дорога пролягла на Україну, потім Білорусію, а закінчив війну в квітні 45-го в Женеві.
– Як поводилися радянські війська в Європі?
– Знаєте, на війні як на війні: все могло бути, але узагальнювати не варто. Я вам розкажу тільки один випадок, який трапився у звільненій від фашистів Женеві. В цьому місті похований Іоганн Штраус, австрійський композитор, диригент і скрипаль, визнаний «король вальсу», автор багаточисленних танцювальних творів і кількох популярних оперет. Так ось, чи могли ми не піти на могилу зірки, яка не має ніякого відношення до нацизму? Звичайно, ні. Тож взяли квіти, прийшли, зняли кашкети, пілотки, і, як подобає, вклонилися музиканту. І в цей час відчули, що за нашими спинами збираються люди. Оглянувшись, ми побачили, що нас оточило чоловік сто. Це були австрійські німці. Один із них на ламаній російській мові сказав: «Ми здивовані, що радянські воїни, яких малювали нам звірами та руйнівниками, прийшли та вклонилися німцю. Тому і ми хочемо вклонитися вам!». Після цього німці низько вклонилися нам і рукоплескали.
– Як Батьківщина оцінила Вашу бойову доблесть?
– Я нагороджений двома орденами Червоного Прапора (за бої під Москвою та Калініном), двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни I та II ступенів, орденом Богдана Хмельницького III ступеня, крім того, маю цілий ряд медалей.
До речі, про нагороди. Час проходить, і тепер вони стають, на жаль, предметом бізнесу, що нас, ветеранів, дуже ображає. Вважаю, що таке явище варто розцінювати як державний злочин, тому покарання має бути відповідним. І це справедливо, бо медаль дається за особливі заслуги.
Я, наприклад, двічі кров проливав, отримавши важкі поранення. Першого разу осколок вирвав пів ікри, другого – глибоко застряг у лівому бедрі. Лікарі на чотири пальці в глибину різали м’язи, але не діставши «метал», вирішили його там залишити. Тому і тепер ношу в там фашистський осколок.
– Чи доводилося Вам спілкуватися із знаменитостями Великої Вітчизняної?
– Так. Двічі у складі групи офіцерів зустрічався з маршалом Жуковим. Що сказати? Особисто я не розділяю його «залізних» методів управління та нерозуміння офіцерів, які робили війну. А ми ж її зробили! Ми ж поклали на плаху захисту Батьківщини найкращі роки: коли почалась війна мені було 24 роки, тобто, до 28-ми я особисто собі не належав.
– Я знаю, що завдяки Вашим зусиллям вийшла книга «Стривожена пам’ять», яка є спогадами учасників визволення Житомира та області від фашистських окупантів. Що означає її назва?
– А хіба можна таке забути: у період гітлерівського «нового порядку» на Житомирщині було спалено майже 100 населених пунктів, розстріляно й звіряче закатовано 220 тисяч 364 мирних громадянина та військовополонених! Заподіяно шкоди на суму 21591654500 карбованців! Таке треба вічно пам’ятати, щоб у майбутньому не повторилось подібне.
На фото: Анатолій Ємельянов
Федір Підкопитний
Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
