Капітан 30-ї механізованої бригади з Новограда-Волинського Ярослав Миронов, який отримав важке поранення 22 травня в бою під Рубіжним Луганської області, вже переніс три важкі операції, чоловіку довелось ампутувати ногу.
Про це розповідає Лариса Бінько, Час Київщини.
Зараз 27-річний Ярослав Миронов лікується у військовому шпиталі Києва. Військовослужбовець розповів журналістам, як отримав поранення:
Перед виборами президента було ухвалено рішення посилити військові позиції з боку Сєвєродонецька, де влаштувалися ополченці й звідкіля почастішали обстріли. Частина нашого блокпоста о 23-ій виступила в той бік, а біля 5-ї години – а це за 100 км – ми вже підійшли до Рубіжного. Повинні були поставити свої блокпости поруч із блокпостами сепаратистів. Один – у бік Лисичанська, інший – Сєвєродонецька.
Та розгорнутися нам не дали: головну колону почали обстрілювати, тому начальник штабу наказав іти «витягувати» звідти наших хлопців. По нас били десантні міномети, потім почали стріляти з гранатометів.
Нашій колоні все-таки вдалося розгорнутися, але піти праворуч-ліворуч було неможливо, тому що навколо болото й річка, а дорогу назад завалили місцеві величезними колодами. І ми опинилися в пастці.
Місцеві вимагали, щоб ми залишили зброю й техніку та йшли пішки (вони боялися, що ми будемо «зачищати» місто). Ми говорили, що нам просто потрібно вивезти техніку. Вони: «Ні, ви потім повернетеся, у нас буде другий Слов’янськ».
Потім прийшли переговорники з боку ополченців. Вони пропонували зробити шоу: підірвати машину та зафільмувати це на камеру…
Начальник штабу вирішив: ми займаємо кругову оборону й будемо прориватися з технікою та людьми. Коли місцеві почули, що буде працювати артилерія, зрозуміли, що нас пора відпускати й почали допомагати розтягувати завали. Але лише ми завели першу машину, під’їхало два автобуси з чеченцями. Зав’язався бій, і я був одним із перших, кого поранили.
Схема зони бойових дій, де було поранено старшого лейтенанта Миронова. Фото Лариси Бінько
Мене одразу прооперували, і велике спасибі – дуже швидко знайшли кров, із місцевого пологового будинку привезли, у мене досить рідкісна група. О 22-ій якісь люди з автоматами намагалися вбити мене та інших хлопців, але головний лікар цьому завадив. На ранок я ще міг поворухнути двома пальцями. І навіть думки не було, що загрожує ампутація. Але бачу – хірурги щось замовчують: вони там досить молоді і з такими пораненнями не стикалися. Запитав, що з моєю ногою. У відповідь почув:
– Тебе потрібно терміново доправляти в хороший госпіталь, де є потрібні фахівці.
Я й так втратив багато часу – мій київський лікар каже, щоб врятувати ногу, з моменту поранення до часу проведення операції потрібно, щоб минуло не більше 8 годин. Але у Рубіжному нас заблокували – увечері не пропустили через блокпост сепаратистів машини, які прибули за пораненими до лікарні. Лише вранці ми змогли виїхати до свого блокпоста, куди прилетів гвинтокрил, щоб забрати нас у Харків. Мені ще пощастило: коли все сталося, у мене в руці залишився телефон. Дівчинка, медсестра, допомогла його зарядити, і я після операції почав телефонувати своєму командиру.
У Харкові зробили ще одну операцію. Але вже почалися ускладнення. Бачив, як хірург мовчки показав медсестрі пальцями: «Чик-чик». І мене відправили до Києва – як в останню інстанцію. Літак, який мав забрати поранених із Донецька та Харкова, не прилетів, і мені як тяжкохворому надали реанімаційний автомобіль. Водій просто летів усю дорогу з увімкненими мигалками, і годин через п’ять я знову був на операційному столі.
Але тепер лікарі боролися вже не за ногу, а за життя. У мене почалася гангрена. Заввідділення Володимир Михайлович Роговський і лікар Олексій Сергійович Родіонов – це дві людини, які мене рятували. Якби в Харкові зробили ампутацію, можливо, врятували б і коліно. Знову ж таки, – можливо…
Я закінчив Харківський танковий інститут за спеціальністю інженер-механік, служив у складі миротворчої місії в Косовому. Із дитинства чомусь хотів стати військовим, хоча армійців у родині не було. Та якщо сьогодні таке зі мною сталося – що робити? Написав рапорт міністру оборони з проханням залишитися в Збройних силах, і мені його підписали з дозволом навчатися заочно у військовій академії. Сподіваюся, ще знайду себе, і все для цього робитиму. До мене нещодавно паралімпійці приходили з пропозицією до них приєднатися – я займався легкою атлетикою – штангою, бігом. Але не захотів, налаштовуюся на звичайне життя. Адже сучасні протези – багатофункціональні, не те, що колись.
Капітан Ярослав Миронов нагороджений пам’ятним знаком «За воїнську доблесть» Міністерства оборони України. Фото Лариси Бінько
Дружина Ярослава, Галина – учителька молодших класів, працює в Новограді-Волинському, де мешкає подружжя. Нині тимчасово оселилася… у військовому шпиталі – доглядає чоловіка в палаті.
Кошти для допомоги Ярославу можна переказувати на рахунок Приватбанку на ім’я дружини.
Миронова Галини Василівна тел.: (098)706 82 47):
Номер рахунку: 5168 7420 1279 9064 (для гривень)
4731 2171 0247 9498 (для доларів)
4731 2171 0247 9530 (для євро).
Фото зі сторінки Волонтерської сотні у Facebook
Орден Богдана Хмельницького III ступеня Президент вручив Миронову у військовому шпиталі. Цим орденом нагороджують громадян за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцненні обороноздатності та безпеки України. Фото Лариси Бінько
