Розпорядженням губернатора Сергія Машковського від 20 травня 2016 року «Про перейменування топонімічних об’єктів та демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків у Житомирській області» (згідно із Законом «Про декомунізацію») вулиця Адмірала Щастного в Житомирі перейменована на вулицю Дмитра Донцова.
Моя особиста думка – вони обоє заслуговують на нашу пам'ять і пошану, і Щастного (так і хочеться сказати – Нещасного) можна було б залишити у спокої і не відправляти (через чверть століття) знову в небуття, а Донцову підшукати якусь іншу вулицю. Краєзнавець Георгій Мокрицький зауважує так: «Оце якраз до тези, що я не завжди був ініціатором тої чи іншої зміни назв. Я можу назвати свої ініціативи безпосередньо: вулицю Ватутіна – на проспект Незалежності. Це моя пропозиція, і її підтримали одноголосно. А Донцова – це пропозиція житомирського осередку партії «Свобода», це вони наполягли, мотивуючи тим, що флагман Щастний перейшов на бік революції і служив більшовикам. Тому комісія й зголосилася. Демонтувати його меморіальну дошку питання не стояло, адже він не комуністичний діяч, а жертва більшовицького терору».
Ну, як склалося, так і сталося.
Про флагмана Балтійського флоту Житомир.info розповідав тут, тепер мова піде про творця українського націоналізму (за браком місця накидаємо лише декілька штрихів до його портрету).
Сталін вважав Донцова заклятим, смертельно небезпечним ворогом (у 1945, після розгрому гітлерівської Німеччини, радянська сторона внесла Дмитра Донцова до списку військових злочинців і вимагала від союзників його видачі). Щоб краще оцінити роль в історії головного українського націоналіста, порівняємо з ним «вождя всех народов». Таке порівняння навіть напрошується, адже обидва – визнані теоретики з національного питання.
Дмитро Донцов
Рік народження. Вони були майже ровесники: Сталін – 1879, Донцов – 1883.
Місце народження. Як тоді казали – національна околиця Російської імперії. Сталін – село Горі (Грузія), Донцов – місто Мелітополь (Україна).
Національність. Сталін – обрусілий грузин (чи осетин). Це саме про нього Ленін сказав: «Нередко обрусевшие лица другой национальности хотят быть более русскими, чем сами русские». А про себе Сталін казав так: «Мы, русские, думаем…». А Донцов – росіянин. У сім’ї Донцових спілкувалися російською мовою, однак, як освічені, інтелігентні люди, знали українську мову і українську літературу.
Соціальне походження. Сталін – син чоботаря, Донцов – син комерсанта.
Освіта. Донцов закінчив реальне училище в Мелітополі і юридичний факультет Петербурзького університету. А Сталін мав за плечима початкове духовне православне училище і незакінчену духовну семінарію, звідки його вигнали.
Знання іноземних мов. Сталін – російська. Донцов – німецька, англійська, французька, польська, румунська, литовська.
Обидва в юнацькі роки обрали в житті революційний шлях і навіть одну і ту ж партію – соціал-демократичну робочу. Сталін став членом Російської (РСДРП), Донцов – Української (УСДРП). Чим ці партії відрізняються між собою? Головною метою пролетаріату. Російський пролетаріат, на думку російських соціал-демократів, спить і марить, як повалити царат і відчинити буцегарню («Россия – тюрьма народов»), щоб випустити на волю «инородцев» (так тоді в імперії називали всіх «нерусских»). А український пролетаріат, на думку українських соціал-демократів, виходити з тюремної камери не бажає – він згоден на автономію України в новій, демократичній Росії.
Шість разів (з 1902 по 1913) царська охранка заарештовує Сталіна і відправляє в Сибір, чотири рази йому вдається звідти втекти. Донцова уперше заарештовують у 1905, він утримується в Лук’янівській тюрмі в Києві і невдовзі потрапляє під загальну амністію. У 1907 – другий арешт. Як члену УСДРП, йому світить 4 роки каторги, але після 8 місяців ув’язнення він, завдяки родичам, звільнений на поруки і переїжджає до Львова.
Львів на той час – це не Російська, а Австро-Угорська імперія, це – Європа. За чотири наступні роки Дмитро Донцов кардинально міняє свій політичний світогляд. «Со временем его публикации приобрели антироссийскую направленность, он начал критиковать москвофильство и заявил, что украинство должно отгородиться от России и вернуться к западноевропейской культуре». Що сталося? Якщо в 1909 він бачив Україну в загальноросійському масштабі (образно висловлюючись – з вікна), то в 1913 він побачив її вже з даху – у загальноєвропейському масштабі. У цьому ж році Донцов вийшов з УСДРП.
Виступаючи у Львові на Другому українському студентському з’їзді з доповіддю «Сучасний стан нації і наші задачі», Донцов заявив: в європейській війні, що наближається, слід орієнтуватися на Німеччину і Австрію і що не стати на бік ворогів Росії буде «злочином перед нацією і майбутнім».
З початком Першої світової війни він очолив «Союз визволення України» (СВУ), який закликав українців виступити на боці Австрії проти Росії. Наприкінці 1914 в Берліні очолив Українську інформаційну службу (УІС). Там, зокрема, він видав брошуру на німецькій мові під назвою «Українська держава і війна проти Росії», в якій доводив, що Росію не можна зупинити на шляху до всесвітнього панування інакше, як розділивши її, при цьому території, що виокремлюються від Московської імперії, повинні представляти собою достатньо потужні автономні одиниці, що здатні стримати російську експансію. Україна з населенням у 30 мільйонів, на думку Донцова, – найбільш придатний терен для цієї мети, так як має необхідні історичні традиції. Для Німеччини і Австрії це єдина можливість раз і назавжди позбутися панславістської загрози. Для цього достатньо повернути колишню свободу Україні і сприяти цій новій державі, що забезпечить політичну рівновагу в Європі.
Хіба не про це сьогодні говорить, тільки іншими словами, Президент України Петро Порошенко? Хіба ці слова не актуальні сьогодні для Європейського Союзу, коли Україна чекає від нього всебічної підтримки у боротьбі з російським агресором?
Донцов підтримав Українську Центральну Раду і в березні 1918 переїхав до Києва, де поринув у роботу Української партії землеробів-демократів. Очолював Бюро преси і Українське телеграфне агентство при гетьманському уряді Петра Скоропадського. Але після проголошення ним федерації з Росією вже не вважав себе більш пов’язаним з гетьманом будь-якими зобов’язаннями і в 1919 приєднався до Директорії.
На пропозицію Євгена Коновальця і Симона Петлюри поїхав з дипломатичною місією в Австрію, потім у Швейцарію. У 1921, у зв’язку з ліквідацією українських дипломатичних місій переїхав у Відень, наступного року отримав дозвіл Польщі на переїзд до Львова, де проживав до вересня 1939.
На пропозицію Євгена Коновальця, як очільника Української Військової Організації (УВО), став редактором журналу «Літературно-науковий вісник». Написав книгу «Націоналізм» (вийшла у Празі в 1926), в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму. Донцов сформував шість вимог українського націоналізму, які мали виступати, так би мовити, східцями для реалізації національної ідеї:
1) воля нації до життя, до влади, до експансії;
2) налаштованість на боротьбу і кінцевий результат;
3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм;
4) фанатизм і «аморальність»:
5) організуюча сила;
6) творче насильство і ініціативна меншість.
Найсуперечливішим положенням інтегрального націоналізму була «аморальність». Але у Донцова вона розуміється не як порушення міжлюдських моральних норм, а як суперечність «аморальної» ідеї легітимізованій буденній моралі. Як приклад буденної (національно неприйнятної) моралі він наводив мораль «малороса». Це тип українця, який до загальнонаціональних справ підходить у відповідності до своїх суто власних інтересів.
Концепцію українського інтегрального націоналізму поклала в основу своєї програми та офіційної ідеології Організація Українських Націоналістів (ОУН), створена в 1929, яку очолив Євген Коновалець.
1 вересня 1939 Донцов був заарештований польською поліцією і ув’язнений в концтабір, де перебував до падіння Польської держави. Вийшовши на волю, він переїхав до Берліна, а з початком Німецько-радянської війни – до Риги. В 1944 Донцов востаннє відвідав Львів і на кінець Другої світової війни опинився в американській окупаційній зоні Німеччини. З 1947 і до кінця життя проживав у Канаді. Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав з україномовними видавництвами, займався письменницькою діяльністю, в Торонто видав ще одну книгу – «Хрестом і мечем». Помер 30 березня 1973.
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
