Безліч речей, які пересічні люди сприймуть за мотлох. Серед них, як квіти на смітнику, скульптури з різних матеріалів та розмірів. Величезна шафа книжок. Фотографії, вирізки з газет та журналів на стінах. Автографи на дверях. Величезна піч з мармуровими плитами. Гіпс у мішках. Кран на стелі… Саме так виглядає майстерня Василя Фещенка. Ми щодня проходимо повз скульптури, меморіальні дошки, погруддя, проте ніколи не задумуємося, хто і де їх створює.
Далі – розповідь Василя Фещенка.
«Я не єдиний скульптор з академічною освітою в Житомирі. Я – наймолодший. Льоня Славов – йому вже за 80, Таранченку теж, Кості Васильченку 85… Оце так нас зосталося.
Оце піч. Тут я печу буряки, моркву, картоплю, капусту. Тут купа інструментів всяких, скульптури, гіпс. Воно все трохи в безпорядку, але в творчості порядку не буде. Одним словом – майстерня.
У цій майстерні працюю з 1989 року. Нас тут було п’ятеро. А зостався я один. Було тут красиво у дворі – квіти, скульптури…
Скульптура – це те, що в якусь літературну річ впихнути неможливо. Можна що завгодно фантазувати про одну роботу, розказувати різні речі.
То все інструменти, щоб ліпити. А твердий матеріал – бронзу – чеканити треба. Купа інструментів: стрем’янка, скарпелі, шпунти, напилки, машинки, фрези – все-все-все використовується. Більшість інструментів скульптори роблять собі самі.
Коли я починав обробляти каміння, то ще не було болгарок, це все було вручну. Інструменти ламалися – кладеш їх у ящик, заносиш у кузню, а там дають тобі ящик заготовок, якими можна працювати. Зараз вже дуже багато чого полегшує роботу. Проте є свої нюанси. Кар’єри, на яких видобувають каміння, місцями підривали, це дає тріщини в породу. Буває, виріжуть камінь, витягнуть на верх, одразу в роботу пускають. А воно там вже з «вавками». Раніше каміння з рік мало полежати на полігоні, тоді було видно, де є «батоги», тріщини. А от зараз так часом буває: зробили скульптуру – не видно було, а вона рік-два постояла і розкололася».
Процес роботи починається з ескізів, малюнків. Ото бачиш у мене там, там, там пластилін, маленькі штучки. Коли задумав, що треба щось робити - починаєш його крутити, шукати форму у просторі. Якщо музика звучить звуками, то скульптура - формами. Потім ліпиться з глини, формується в гіпсі. Буває, що зробив щось, воно стоїть, а потім до нього повертаєшся, допрацьовуєш.
Це - мармур, це - гіпс, це - бронза… Улюблений матеріал у мене - мармур. Ось така в мене тут є річ у мармурі - засмучена дівчинка. Я ще взяв такий смугастий мармур. Він лягає по формі і підкреслює форму фігури.
Валерій Шевчук написав оповідання “Чаклунка”. Одеська студія по ньому зняла фільм “Голос трави”. А мене воно надихнуло на таку річ. Суть в чому: на Поліссі у кожному селі було пару жінок, які лікували травами. Чого вона оголена? Ну то, як кажуть, можна копицю сіна зварити, з’їсти і вона не поможе. Щоб трава була помічна, її треба збирати на правильний місяць, у певному місці у момент, коли випадає роса. У одязі цей момент не відчуєш. Тому вона в мене сидить у траві на пеньку та молиться, щоб впала роса.
Ось ця робота - була думка така. Магазин “Темп”, там де стела. Коли Бальзак приїхав у Житомир, то туди якраз виходила вулиця Вільська. Він там вийшов і думав, що це вже Бердичів. Тому там хотів зробити “двуликого Януса” - Бальзак обличчям на площу і Ганська - то “Темпу”. По ідеї, таку річ можна було б зробити і у Верхівні - коло палацу там і місце є. Але поки, крім розмов, нічого далі не іде... Ну, щоб не здуріть, треба щось робить.
З приводу Ріхтера, то він заїжджав у Житомир певний час, але коли побудували “Темп”, щоб закрити церкву, то з тих пір, по-моєму, він і не заїжджав. Але коли він приїздив, то любив походити понад Тетеревом. Тому ось такий момент.
Все, що в майстерні - воно, крім мене, нікому не треба. То я вже пороздавав дещо в Пулини в музей, дещо - в Кмитівський музей, дещо - Федору Євтушенко в музей. Бо в мене вже був гіркий досвід, коли мій вчитель Ковальов раптово помер, то його портрети Ревуцького, Лисенка та інших класиків лишилися. Я пропонував їх забрати безкоштовно музичним школам. За пів року ніхто так і не забрав. Тому чітко знаю, що все, що тут є - крім мене нікому не треба. Самому досить важко розставатися з роботами - ти ж все це перемацав своїми руками.
Моя мама казала “Щоб не здуріть, треба щось робить”. То я так кожен день згадую її лозунг.
Анна Максимова, фотокореспондентка Житомир.info
