Фоторепортаж

Старообрядницьке кладовище у Житомирі, якому понад півтора століття: купи сміття і понівечені могили. Фоторепортаж

6 травня 2020, 16:59

Пляшки, пластикові склянки й інший непотріб у контрастному поєднанні з розквітлими жовтими тюльпанами і понівеченими могилами з химерними надгробними пам’ятниками – такий вигляд має занедбане Старообрядницьке кладовища, що знаходиться у хащах на вулиці Довженка у Житомирі.

Днями на адресу редакції Житомир.info надійшов лист від житомирянки, стурбованої станом кладовища, яке має історичне значення.

«Це просто жах, але на кістках людей розвели сміттєзвалище, фактично це стало місцем збору бомжів та наркоманів. Більшість житомирян, скоріш за все, навіть і не здогадуються, що у Житомирі посеред будинків і гаражів знаходиться історичне кладовище. Воно не перебуває ні на чиєму балансі, офіційно його взагалі не існує», – написала Дар’я Шмило.

Жінка сподівається на підтримку небайдужих житомирян, які після карантину зберуться та разом наведуть лад на кладовищі. Дар’я Шмило надіється і на допомогу влади у цьому питанні.

Увагу занедбаному кладовищу приділили і науковці: наприкінці квітня 2020 року на сайті Житомирського обласного краєзнавчого музею була опублікована стаття старшого наукового співробітника відділу досліджень музею Олександра Тарабукіна під назвою «Спаплюжена пам'ять».

«На південній околиці Житомира, на одному з високих пагорбів лівобережної частини р. Тетерів, у місцевості відомій як "Російська Слобідка", розташоване одне із доволі цікавих кладовищ (Рис. 1). Виявляється, що тут у певний період часу ховали представників попівської течії старообрядництва, а саме "древлеправославних християн приемлющих священство", які мешкали на теренах міста з XVIII ст. Що цікаво, у ревізьких казках (переписах) кінця XVIII – середини ХІХ ст., з якими можна ознайомитися в Державному архіві Житомирської області, вони відомі під узагальнюючою назвою – Пилипони. До речі, вул. Михайлівська, що в центрі Житомира, у 40-50-х роках ХІХ ст. йменувалася Пилипонівською. Саме тут, тоді ще далеченько від східної околиця міста, одна із груп старообрядців оселилася і заснувала невеличке поселення з дерев'яною молитовнею (Рис. 2). З цією групою поселенців окремі дослідники пов'язують появу на Російській Слобідці кладовища. З матеріалів Державного архіву Житомирської області, зокрема, з метричної книги, дізнаємося, що у ХІХ – першій чверті ХХ ст. кладовище перебувало на балансі храму Благовіщеня Пресвятої Богородиці, який розміщався на земельній ділянці по вул. Провіантській (тепер Довженка)» – розповідає у статті Олександр Тарабукін.


За припущеннями дослідника, вік кладовища – понад півтора століття.

«Достеменно невідомо, коли в цій місцевості з'явилися перші могили, але нам вдалося відшукати найбільш старий, що зберігся до сьогодні надмогильний пам'ятник. На його лицевій стороні я побачив напівстертий напис, який засвідчує, що тут було поховано Івана Ісидоровича Демідова, який помер 16 липня 1858 р., на 36 році життя (Рис. 3). Отже, вік кладовища на сьогодні становить понад 160 років», – пише дослідник.

Науковцям вдалося відшукати на занедбаному цвинтарі 164 могили.

«Під час польових досліджень 2004, 2011 та 2013 рр. нам вдалося відшукати 164 могили. Лише 53 з них увінчані надмогильними пам'ятниками, виготовлені із граніту, лабрадориту, бетону та заліза. Багато пам'ятників було зруйновано та пошкоджено, чимало їх повалено з могил на землю, окремі покриті сміттям та землею чи скинуті у могильні ями. Серед них лише на 46 позначені персональні дані, дати життя і смерті небіжчиків. В семи випадках на пам'ятниках вдалося прочитати лише прізвища, а дати затерті або пошкоджені. У двох випадках зазначені лише дати. На інших нічого не збереглося або написи затерті та їх неможливо прочитати. Окремі пам'ятники перевернуті написами до землі, вони важкі і підняти їх без спеціального обладнання нині неможливо. Сто одинадцять могил безіменні, в їх числі земляні насипи, цегляні квітники або металеві хрести, іноді з табличками, написи на яких не збереглися», – йдеться у статті.

Дослідники встановили, що у Житомирі нині проживають деякі нащадки пращурів, похованих на Старообрядницькому кладовищі.

«За написами на пам'ятниках та архівними матеріалами нам вдалося дізнатися, що тут були поховані представники родин Бестужевих, Варварових, Грекових, Дмитрієвих, Руденкових, Перогових, Кузьменків, Сіваєвих, Соловйових, Тарабукіних, Фірсових, Хабатілових, Шилкіних та іншіх. Деякі нащадки окремих із них і досі проживають у місті. Цікаво, що на кладовищі були поховані не лише мешканці Житомира, але й ті, хто прибув до міста з багатьох куточків тодішньої Російської імперії, але в силу різних причин не змогли повернутися на батьківщину і навіки залишилися тут. У метричних записах згадуються вихідці з Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської та навіть Московської і Рязанської губерній», – констатують дослідники.

Олександр Тарабукін згадує: у 80-х роках минулого століття цвинтар мав набагато охайніший вигляд.

«На цьому кладовищі вперше я побував на початку 80-х років. Виглядало воно набагато краще ніж сьогодні, я бачив багато цікавих пам'ятників, які рясно покривали майже усю площину пагорба. А нині стан кладовища дуже і дуже вразив. Незалежно від пори року його покривають майже непрохідні "джунглі". Територія густо поросла деревами і чагарниками, а повалені стовбури та доволі великі шматки гілок, навислі немов ліани довгі парості, товстий шар перегнилого листя та хмизу, приховують під собою напівзруйновані могили. Якщо подивитися на пагорб дещо з боку, наприклад з долини річки, не відразу зрозумієш, що там ховається кладовище, а сама місцевість, оточена сучасними багатоповерховими будинками, як в казках, нагадує чорний дрімучий, непрохідний ліс (Рис. 4)», – описує дослідник.

Далі – продовження розповіді Олександра Тарабукіна

«Проникнувши крізь густе покривало зелені ми потрапляємо в інший, давно покинутий світ. Тиша, де-не-де співають птахи, навколо застиглі, покриті шаром моху і ліанами різноманітних обрисів кам'яні фігури, що від часу нахилилися до землі, на площинах яких спостерігаються переважно напівстерті, ледь помітні написи. Мрія дослідника відшукати і стати першовідкривачем такого місця. Але згодом пересвідчуємося, що ми тут далеко не перші. Вся намальована під враженнями побаченого картина застиглого і незайманого минулого, в одну мить зникає під хвилями реалій сьогодення. Варвари і вандали, як після монгольського набігу, залишили після себе численні сліди вогнищ, недоїдки, купи побутового сміття, руїни, у вигляді скинутих з п'єдесталів, пошкоджених та розбитих в друзки, іноді покриті сучасними графіті і різноманітними написами надмогильні пам'ятники, напіврозкопані могили та ями тощо (Рис. 5). Складається враження, що ми потрапили на майданчик, де знімають фільми жахів, або про землю постапокаліптичного періоду. Сама атмосфера до цього схиляє. В густих хащах ховається чорний, покритий густим зелено-іржавим мохом пам'ятник, що нагадує силует людини, шум вітру, місцями з певною або неясно виразною тональністю, потріскування та постійний гуркіт сухих гілок, немов людських кісток. Моторошно стає і здається, що ось-ось з напівзруйнованих могил або ям повилазять мерці і жорстоко покрають живих за порушення спокою давно забутого і покинутого богом місця.

А в давні часи такі місця вважалися священними. Їх, як правило, розміщали подалі від населених пунктів, серед лісу або у гаю, землю освячували, територію обмежували ровами чи валами, небіжчиків ховали у заздалегідь визначених місцях, суворо дотримуючись правил і обрядів. Примітно, що в окремих випадках дорога до кладовища пересікала річку або струмок. Такі місця, як наприклад у Житомирі (район подільського мосту), у давні часи, за легендами, називали перевозами. Річка, або будь-який інший водний об'єкт на шляху від населеного пункту до кладовища певною мірою позначав межу між світом живих і мертвих. Просто перетнути її у ті часи і потрапити на кладовище без вагомих на те причин було неможливо. Порушити табу означало порушити спокій і розізлити мерців, привести їх до світу живих, тим самим накликати біду на поселення та його мешканців у вигляді всяких негараздів, як-от посухи, неврожаю, мору, поширення хвороб та епідемій і багато іншого. Тому ставлення до таких місць повинно бути шанобливим. Ми повинні поважати минуле, дбайливо оберігати пам'ятники.

Кладовища вважають архівами просто неба. Надмогильні пам'ятники і написи на його поверхнях розкривають нам багато цікавих сторінок з минулого міста, звичаїв і обрядів, життя і діяльності багатьох його мешканців, навіть тих, хто тут не був похований. Зокрема, на окремих з них можна побачити прізвища авторів пам'ятників, які їх виготовили у власних кам'янотесних майстернях. В їх числі представники знаменитої родини І. Длоуги та О. Длоуги. Один надгробок виготовлено Г. Олешкевичем – автором пам'ятника О.С. Пушкіну на Старому Бульварі в м. Житомирі (Рис. 6).

На мій погляд, руйнування пам'яток означає свідоме нищення і, на жаль безповоротну втрату сторінок багатовікового літопису, який створювався не одним поколінням житомирян. Не хотілось, щоб хтось у майбутньому глумився над могилами наших рідних і близьких і щоб нікому не прийшло в голову зрівняти кладовище і побудувати на його місці дозвільний або торгівельний центр чи багатоповерховий житловий будинок.

Хочемо ми того чи не хочемо, а його величність час невпинно іде вперед, нещадно стирає сліди минулого, поглинаючи у бездонну прірву все що пов'язане з життям і діяльністю наших предків. І лише від нас залежить чи збережемо ми пам'ять про них і залишимося ми у цьому світі, незалежно від національності і конфесійної приналежності, гідними продовжувачами українського роду»

Про древні та старі кладовища, в тому числі і про Старообрядницьке, писав і краєзнавець Борис Дубман.

«На пригородной дороге, ведущей в село Пряжев (теперь это улицы Довженко и Российская Слободка) в середине XIX века появилось Старообрядческое кладбище. Старообрядцы-пилиповцы (Пилипоны), спасаясь от жестоких преследований в России, прибыли в Житомир в 1810 году и поселились на землях Бернардинского монастыря, основав свое село Пилипоновка. Это в районе нынешней улицы Михайловской. Михайловская улица раньше и называлась Пилипоновской. В 50-х годах XIX века губернатор Синельников переселил старообрядцев в район нынешней улицы Довженко. Этот район и теперь еще называют Русской Слободкой. Вместо старой деревянной старообрядческой церкви Пилипоны построили себе каменную церковь на Провиантской улице (ныне улица Довженко). Церковь в советское время закрыли, верхнюю часть здания разобрали. Уцелевшую нижнюю часть стен и фундаменты использовали при строительстве Первого хлебозавода с хлебопекарным училищем. Кладбище закрыли в 1971 году. Территорию застроили. От кладбища почти ничего не осталось. Сохранилась семейная могила Пироговых. Представитель этого старообрядческого рода А.К. Пирогов был домовладельцем домов № 51 и № 53 на улице 1 Мая, в которых жили Александр Довженко и Святослав Рихтер», – розповідає краєзнавець.

6 травня на Старообрядницьке кладовище зазирнула фотокореспондентка Житомир.info. Світлини з історичного цвинтаря пропонуємо до перегляду.

Фоторепортаж з Лютеранського кладовища, яке разом з деякими іншими (в тому числі і Старообрядницьким) з’явилося у Житомирі наприкінці XVIII початку XIX століть, відзнятий 28 березня 2019 року, дивіться тут

Житомир.info

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Теги: кладовище цвинтар могила Старообрядницьке кладовище  
Матеріали по темі