Колись у моді була мігрень. Так називали звичайний головний біль. Дами з вищого світу страждали саме на мігрень, бо не могла ж у аристократки банально боліти голова. Зараз у моді депресія.



Потерпають від неї майже всі зірки шоу-бізнесу, актори, взагалі майже вся богемна тусовка. Здебільшого так вони називають звичайний поганий настрій. Говорити про свою депресію – то ціла наука. Треба натягнути на обличчя трагічну маску, відвести очі у бік, зітхнути й повідомити: "Я у такій депресії..." Це в гламурному колі вже стало певним атрибутом іміджу. Коли чує таке, співчуваю. Але, чесно кажучи, не розумію, про що йдеться. Бо в мене немає часу на оті модні западання. Поганий настрій, звичайно, не обходить й мене. Але у всесвітню катастрофу той стан не переходить – справ багато і треба працювати, а не западати. Це моя особиста думка.

Я розумію, що та модна депресія – це гра, певний фетиш способу життя. На жаль, на справді ця недуга таки поширюється світом. Про це кажуть фахівці.

За прогнозами Всесвітньої організації охорони здоров'я, до 2015 року психічні захворювання, а особливо депресія, по своїй кількості займуть друге місце у світі після серцево-судинних захворювань. Ідеться не про легкі форми – поганий настрій через сварки з дружиною чи через "наїзди" начальства. Психіатри кажуть про важкі форми психічного розладу – повної апатії до життя, коли нічого не бажаєш, і вийти з цього стану самому неможливо. Такі стани необхідно лікувати, бо нелікована депресія може привести до суїциду.

У селі люди й не знають, що воно таке – депресія. З нею добре знайомі мешканці великих міст. Адже мегаполіси самі породжують умови, що сприяють розвитку таких захворювань. Причинами психічних зривів, невротизації є скажений ритм життя великого міста: тиснява на дорогах, нічний спосіб життя, спосіб харчування, зміна ідеологій, руйнування старих шаблонів та стереотипів...

Проблема в тому, що українці дотепер бояться звертатися до психіатрів.

Насторожене ставлення до психіатрії існувало за всіх часів і в усіх народів. Це є не тільки на території колишнього СРСР, а й у благополучних Америці, Англії тощо. Бо психіатрія мимоволі завжди виконувала обмежувальні функції. Біснувату, сповнену нав'язливих ідей людину треба було обмежувати. Цього вимагало суспільство, а виконувала раніше психіатрія. І зараз частина суспільства каже: психічно нездорова людина – вільна особистість. Інша вимагає таких ізолювати.

Люди не йдуть за психіатричною допомогою до фахівців, оскільки сьогодні вважається непрестижним звертатися до них, і мати клеймо психічного захворювання.

Проте навіть довідка від психіатра не дає реальної картини психічного стану людини. І не тільки тому, що цю довідку можна купити. Про адекватність людини говорять її вчинки. Кращого критерію, напевно, немає. Межа між психічною нормою й патологією визначається можливістю людини адекватно діяти в суспільстві. Якщо справляється з цією задачею, то вона нормальна.

Найбільш впливають сьогодні на нашу психіку насущні економічні проблеми. Китайці недаремно кажуть: не приведи Господи жити в епоху змін! Тому, можливо, ми й депресуємо, бо не готові до змін. Усе ж таки психологія людей за роки незалежності змінилася – від ідеології совка у бік психології ринкової економіки, грошей. Але потрібні якісь інституції для виховання національної гордості, національної свідомості. Наприклад, американець пишається тим, що він громадянин США. У суспільній свідомості треба формувати переконання: я українець – і це добре.

Спостерігаю за літніми людьми. Ось у них, напевно, депресія. Бо вони розчаровані сучасним життям. У радянські часи людей виховували з думкою про те, що треба потерпіти й усе буде гаразд. Мовляв, "завтра будет лучше, чем вчера". Людей виховували в режимі очікування. Тому й невдоволення ситуацією в Україні розтяглося в часі. За звичкою люди чекали, коли буде добре. Чекають і досі...

Ми звикли очікувати. Звикли, що держава зобов'язана щось дати – а вона обіцяла й обіцяє. І в цьому, я вбачаю, одну з основних проблем розвитку нашого суспільства. Бо такий стан позбавляє активності. Вижити ж простіше, якщо активно долати складні життєві ситуації.

У деяких психологів-теоретиків читала про особливостями українського характеру, про його виняткові риси – вважається терплячість, працьовитість тощо. Я багато спілкуюся з людьми, буваю в різних країнах світу. Я не фахівець, але, за моїми спостереженнями характер українців мало чим відрізняється від характеру німців чи американців. Узагалі розділяти народи за людськими якостями, як на мене, велика помилка, це примітивно. Скажімо, корені національного характеру пов'язані і з існуванням у країні різних релігійних конфесій. Наприклад, оцінювати національний характер поляків легше, бо в них, умовно кажучи, моно релігія – католицизм. А в нас у рамках лише православ'я безліч конфесій. Загалом, у нас слов'янські особливості характеру. І якщо вже на те пішло, лінощі нам ближчі. Їх дуже добре ховати за оту модну депресію.