У Житомирі попрощалися з 38-річною медикинею об'єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють» Тетяною Хуторною, яка загинула 12 жовтня під час виконання бойового завдання.
Про прощання з жінкою 16 жовтня повідомила Житомирська міська рада.
На щиті повернулася Захисниця-Героїня...
Хуторна Тетяна Василівна (23.03.1986 — 12.10.2024)
Народилася у Житомирі. Навчалася у ЗОШ №16. Ще з юних літ Тетяна визначилася з майбутньою професією. Зростаючи в родині інспектора Державної автоінспекції, хотіла продовжити справу тата — служити суспільству і народу України. Після закінчення школи вступила до Національного університету внутрішніх справ України за спеціальністю «Правознавство» та здобула кваліфікацію юриста. Опісля проходила навчання в Житомирському училищі професійної підготовки працівників міліції, після чого понад 15 років проходила службу в правоохоронних органах на рідній Житомирщині.
З дитинства займалася спортом, мала хист до малювання, любила книги та веселі туристичні подорожі разом зі своєю родиною. Обожнювала свою донечку. Тетяна була сильною, вольовою, цілеспрямованою, наполегливою, мала загострене почуття справедливості, у спілкуванні з іншими була тактовною і виваженою.
З лютого 2023 року Тетяна долучилася до лав Захисників, ставши медикинею бойового підрозділу Національної поліції України.
За мужні та самовіддані дії при захисті Батьківщини була нагороджена відомчими відзнаками: медаллю «Ветеран війни — Учасник бойових дій», відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «За збережене Життя», відзнакою «За сумлінну службу», численними грамотами та подяками.
Мужня, хоробра Захисниця, медикиня на позивний «Відьма» героїчно загинула під час виконання бойового завдання 12.10.2024…
Світла пам'ять і вічна слава Захисниці України...
Зазначимо, 9 жовтня 2024 року об'єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» на своїй сторінці у Facebook опублікувала допис про Тетяну Хуторну під назвою «Поле бою не пробачає помилок нікому — ні командирам, ні бійцям, ні медикам», — медикиня штурмового полку «Сафарі» бригади Нацполіції «Лють» Відьма.
«Наша сьогоднішня героїня Тетяна на псевдо Відьма ще в ранньому віці визначилась з майбутньою професією. Зростаючи в родині інспектора Державноїавтоінспекції, вона з дитинства хотіла продовжити справу батька і служити суспільству. Закінчивши школу, дівчина вступила до Національного університету внутрішніх справ, закінчила Житомирське училище професійної підготовки працівників міліції, після чого понад 15 років працювала у правоохоронних органах на рідній Житомирщині», - йдеться у дописі.
У січні минулого року Тетяна долучилась до Штурмовий полк НПУ «Сафарі» бригади Нацполіції «Лють», під прапором якої воює з ворогами на сході України. Про мрію дитинства, службу в поліції, рішення долучитись до «Сафарі» і поранення на полі бою Відьма розповіла пресслужбі бригади.
— Розкажи, чому вирішила стати поліцейською?
Все дуже просто. Мій батько був міліціонером. Він частенько брав мене з собою на роботу. Тому, можна так сказати, любов до однострою у мене зародилась ще в ранньому дитинстві. Уже в п’ятирічному віці я визначилась, де і ким працюватиму в майбутньому. Я люблю чоловічу роботу, де присутні максимальна відповідальність і ризик.
— Як мама відреагувала?
Мама не дуже хотіла, щоб я стала міліціонером. Все-таки, робота ця непроста і небезпечна. Вона ж бачила, як тяжко працює батько. Вона часто казала мені: «В родині вистачить одного міліціонера!». Але я стояла на своєму. Закінчила Житомирське училище професійної підготовки працівників міліції і приступила до служби. Працювала старшим слідчим слідчого відділення, старшим інспектором чергової частини районного відділу поліції, потім працювала оперуповноваженим карного розшуку на рідній Житомирщині. Так, служба в поліції — далеко не казка, але мені подобалась.
— Чому вирішила доєднатися до «Люті»?
Якщо чесно, то цьому посприяли події з масовим виїздом українців за кордон. Я запитала себе: «Якщо всі виїдуть, то хто воюватиме за нашу країну?». Ні, я ні кого не засуджую! Кожна людина має право обирати, як їй жити і що робити! Я думала, що більшість чоловіків, котрі виїхали з початком повномасштабки, повернуться і візьмуть зброю до рук, але помилилась. Тому, я прийняла рішення піти на фронт і долучилась до полку «Сафарі».
— Яку посаду нині займаєш в полку і що входить до твоїх обов’язків?
Я — медикиня взводу. Разом з хлопцями ходжу на бойові завдання, надаю першу медичну допомогу пораненим.
— Наскільки важко психологічно жінці знаходитись в епіцентрі бойових дій?
Важко. Однак я цього не виказую. Радше навпаки, я завжди дію рішуче. Поле бою не пробачає помилок нікому — ні командирам, ні бійцям, ні медикам. На «нулі» завжди треба бути готовим до стресових ситуацій, діяти максимально швидко. Це стосується не лише того, щоб вчасно накласти турнікет, чи обробити рану. Також треба бути психологом, уміти заспокоїти бійця, підвищити голос, якщо цього вимагає ситуація. У моїй практиці був випадок, коли довелося бігти за пораненим бійцем, котрий був дезорієнтований і біг в протилежному напрямку, затягувати його до нас на позицію, щоб надати йому медичну допомогу. Бойовий медик — не лише «перша медична допомога на фронті», а й батько, матір, сестра і брат.
— Твій найбільший страх на полі бою?
Найбільший мій страх — втратити бійця. Навіть після того, як його забрали з поля бою до лікарні, я цікавлюсь його подальшою долею. Можливо, саме той факт, що всі бійці, яким я надавала допомогу, вижили, мотивує мене працювати далі.
У дописі бригади зазначають, що жінка неодноразово потрапляла під ворожі обстріли й навіть отримувала поранення…
«Це було під час бойового завдання у Залізному. О п’ятій годині ранку ми вдарили по русні, а вже увечері отримали удар у відповідь — вони спалили нашу позицію. Нам довелося відійти. Так сталося, що ми зустріли побратимів з «Луганську-1», які нас прихистили на своїй позиції. Згодом орки влупили й туди. Мені тоді дуже пощастило. Пощастило, що піддалась на умовляння Миколи, так звуть бійця «Луганську-1», присісти на стілець — мене привалило стіною, а він «упіймав» уламки. Якби тоді Микола мене не вмовив присісти, то посікло б мене… Пам’ятаю, коли після цього ми бігли до місця спішування, рашисти крили нас з усього, що тільки можна. Нам довелося накладати турнікети під час бігу. Так, було багато поранених, але всі успішно повернулися на базу. Тепер ми готові до нових викликів. Готові битися за свою землю», - розповідала Тетяна Хутірна.
Нагадаємо, 12 жовтня у Житомирі попрощалися із 49-річним військовослужбовцем Ігорем Гулаком, який був командиром артилерійської установки 2С1 «Гвоздика» в лавах 58-ї бригади імені Івана Виговського.
Як повідомляв Житомир.info,9 жовтня 2024 року у Житомирі попрощалися з двома військовослужбовцями – 54-річним Віктором Ліпко та 45-річним Андрієм Городіловим, які загинули, обороняючи Україну від окупантів.
