Ви й досі гадаєте, що пригоди Андрія Ющенка після набуття ним статусу президентського сина чи розподіл перших «помаранчевих» керівних посад між родиною Ющенка по крові і во Христі десь у той самий період – це вершина політичного кумівства і непотизму?
Ви справді гадаєте, що в демократичній державі такого немає і бути не може? Тоді для вас саме настав час ознайомитися із останньою топ-темою у світових ЗМІ: історією про наразі найбільшу ганьбу Ніколя Саркозі на посту президента Франції.
Все можуть королі?
Намагаючись посприяти політичній кар’єрі свого сина Жана, месьє Саркозі навряд чи міг собі уявити, до якого масштабного це призведе скандалу. Ідея перетворити своє 23-річне чадо, другокурсника сорбонського юрфаку, на адміністративного керівника найбільшого паризького бізнес-кварталу Ля Дефанс, видавалася главі держави, либонь, цілком природною і прийнятною.
Запалений цією ідеєю, Єлисейський палац наказав кабміну Франції відмовити попередньому главі «Державного підприємства по плануванню і забудівлі району Ля Дефанс» (EPAD) у продовженні його повноважень після досягнення 65-річного віку. Більше того –
Саркозі поставив перед Кабінетом міністрів чітке завдання: захищати і популяризувати кандидатуру свого сина на цю посаду.
За такого розкладу завадити Жанові Саркозі очолити EPAD не могло практично нічого. Переважна більшість тих, хто мали обирати нового главу – представники президентської партії UMP. Тож президентові достатньо було лише назвати «свого» кандидата, аби він враз перетворився на керівника.
От тільки Жан Саркозі у свої 23 роки виявився, м’яко кажучи, зовсім не вундеркіндом. Достатньо сказати лише, що
з 2007 року президентський син міцно застряг на вже згаданому другому курсі правничого факультету.
Цієї осені, після переходу на заочну форму навчання, він розпочав вже третю свою спробу подолати такий непростий для нього рубіж другого курсу.
За той час, що в Саркозі-молодшого не складалося з наукою, він не здобув і серйозного досвіду роботи.
На момент, коли президент вирішив, що для кар’єри сина настав час стрімкого росту, той міг похвалитися хіба що півторарічною роботою у одній із паризьких районних рад. Ну і хіба ще завоюванням руки спадкоємиці потужної мережі магазинів із електротоварами Darty – більш нічим.
Кажучи простіше, відсутність кваліфікації у молодого Саркозі для такої посади не викликала абсолютно ніяких сумнівів. Прізвище було єдиним, що відкривало йому до неї доступ.
«Громадо, в бій вставай!»
Громадяни держави, гімном якої є Марсельєза, на такі речі очі не закривають. Так, вони могли закрити очі на те, що у 2006 році, будучи міністром внутрішніх справ, «Сарко» відкрив масштабну поліцейську операцію з метою знайти злодіїв, що вкрали в його сина… скутер. Вони могли закрити очі навіть тоді, коли те саме чадо на тому самому скутері понищило чужий автомобіль, а скаргу його власника швиденько прибрали із суду. Але щоб таке – це було вже занадто.
Як тільки інформація про наміри глави держави сплила на одному із французьких інтернет-ресурсів, опозиція здійняла бучу. За політиками пішли громадяни – обурені петиції до Жана Саркозі одразу ж набули шаленої популярності (одна із них, наприклад, на сьогодні має вже близько ста тисяч підписів).
А вслід за громадянами на «Сарко» накинулися і ЗМІ – як французькі, так і світові.
На шпальтах газет від США аж до Китаю почали з’являтися подекуди обурені, а подекуди просто глузливі матеріали, ключовим словом у яких було «сімейщина». Англійська газета The Independent називала батька «Імператором Ніколя І», а італійська Corriere della Sera вигадала для сина титул «Саркозі ІІ Молодий».
Найбільше ж глумилася, звичайно, саме англійська преса. «Груповим приниженням» французів назвало цю всю історію видання The Times.
Словом, абсолютно правим і точним був опозиціонер-центрист Франсуа Бейру, сказавши: «Ми – посміховисько для всього світу».
Слабка ланка
Тим часом реакція «головного батька країни» затьмарила своєю зарозумілістю навіть «мордальні» виступи Віктора Ющенка зразка 2005 року. В ексклюзивному інтерв’ю для газети Le Figaro Ніколя Саркозі сказав, що глибоко переконаний – справжньою мішенню усіх цих атак є не Жан, а він сам. Мовляв, дехто так і не зміг проковтнути його приходу до влади.
Упертість, з якою глава держави продовжував наполягати на обранні свого сина керівником EPAD, змусила знову заговорити про те, що «Сарко» закрився у своєму внутрішньому світі, побудованому навколо впевненості у власній непогрішимості.
Стало очевидно, що він не бажає слухати нікого і нічого і не припускає навіть думки про те, що король насправді може бути голим.
Той, хто під час передвиборчої кампанії обіцяв покласти край елітаризму при призначеннях на керівні посади і встановити єдиним можливим критерієм заслуги і наполегливу роботу, демонстрував просто-таки незламний намір перетворитися на власну карикатуру. Попри вкрай негативну суспільну думку, Саркозі запевняв: «Я піду до кінця».
Однак його синові, вочевидь, не вистачило чи то цинізму, чи то витримки.
Попередивши у четвер зранку свого батька, він прийшов до студії телеканалу France 2, аби у вечірньому ефірі повідомити про свою відмову від претензій на посаду керівника EPAD. У п’ятницю його обрали «всього лише» членом адміністративної ради.
І нехай The Times назвала таку розв’язку «принизливою» для французького президента, а саме рішення Саркозі-молодшого – «болісним ударом» для глави держави, насправді можна припустити, що насправді син таким чином зберіг для батька принаймні рештки його політичного обличчя.
Quo vadis?
Відомий французький політичний оглядач Ален Дюамель у розпал цього скандалу зауважував: якби Саркозі хотів звести до мінімуму свої шанси на переобрання, він не міг би придумати нічого кращого, аніж таке вперте просування свого сина на високу посаду. Тому президент Франції повинен ще подякувати своєму синові, що той прийняв більш зріле і політично свідоме рішення, аніж ті, на які у цій справі спромігся сам «Сарко».
Утім, це зовсім не означає, що для глави держави цей скандал минеться безслідно. Ніколя Саркозі не вперше запливає за буйки демократичних принципів, але цього разу видається, що він таки заплив занадто далеко.
Такого французи не пробачають – вже що-що, а карати своїх політичних лідерів за подібні запливи вони не лише вміють, але й по-справжньому люблять.
Тож своєї обіцянки дійти до кінця президент Саркозі, мабуть, все ж дотримається. Тільки «кінець» цей виглядатиме зовсім інакше, аніж він собі уявляв. Прямує він до нього напрочуд впевнено, пише Фопост
