До Дня заснування Житомира жителі міста отримали від обласної спілки художників України дорогий подарунок. Уважно роздивитися і переконатися в його цінності можна до 25 вересня ц.р. у виставковому залі, що на вулиці Театральній, 8, а для тих, хто запізнився, є відеоматеріал на сайті ЖОТРК (tvradiozt.com.ua/) «У Житомирському будинку художника відкрилась планова виставка художніх робіт» від 08 вересня 2014.

 Шанувальники краси, шукачі сенсів і підтекстів, і ті, кого приваблюють чари асоціацій і настроїв, − всі знайдуть для себе цікаві твори серед різноманітних за технікою, жанрами, тематикою мистецьких робіт. Тривіальний вислів про те, що художник вклав душу в  картину, втрачає свою заяложеність і набуває реального змісту, коли споглядаєш експозицію, цей своєрідний подарунковий набір для цінителів прекрасного. Картини, представлені на огляд, справляють враження живих істот, народження яких не могло б відбутися без значної роботи серця і розуму їхніх творців. Роботи промовляють, дихають і надихають, спонукають до роздумів, кличуть у дорогу, викликають спогади, попереджають, жартують і глузують, пригощають… Не можна не згадати і про вишукану гармонію кольорів, що притаманна всім роботам. І ще. Розміщені вони надзвичайно вдало: естетично і з певною логікою, що підсилює ефект сприйняття. Двадцять сім авторів і тридцять шість мистецьких творів. Всі – «батьки і їхні діти» - заслуговують бодай на згадку у цьому своєрідному звіті про враження.

 «Свято-Михайлівський кафедральний собор» (Анатолій Максимчук), ніби, освячує виставку, підносить її до рівня неординарної події. На картині - сакральна споруда. Вечір. Зимова пора. Зрозуміло, що в такий час будівля освітлена такою звично-буденною електрикою, але автором майстерно створено враження, що вона випромінює духовне світло, яке спроможне побороти зло, розвіяти хмари, подарувати надію, підтримати у скруті. І, дійсно, відчуваєш, що це – Храм. Виграшний ракурс, насичені відтінки синього із сяючим біло-жовтим, філігранно виписані деталі… Як мінімум, заворожує.

А на протилежній стіні – суцільний контраст! Такі земні, але не вульгарно приземлені - «Фея моди» і «Кавова полиця» (Олена Славова). Поєднання зображення тендітної фігурки бешкетниці-пустунки у чудернацькому вбранні із витриманими пастельними тонами, своєрідна техніка створює іронічний і, як не дивно, у чомусь шляхетний образ. Можливо, комусь «Фея моди» нагадає тривале перебування наодинці із маминою шафою, хтось запозичить цікаву деталь для створення свого неповторного образу, а дехто знайде в собі мужність критично його переосмислити. Який же кавоман спокійно пройде повз «Кавову полицю», де є все, щоб насолодитися дивним напоєм. А  кольорова гама, яку використовує пані Олена, потішить фанатів спогадом про смакове різноманіття, яке з’являється із кавових зерен у вправних руках кавмейстра. 

 «Старий бульвар» і «Золотаве місто» (Юрій Дубінін). Виразність, чистота, прозорість… А ще ж і сюжет! І головне – трепетне ставлення до історії міста. ! І ось вже виникає бажання відвідати саме ці куточки міста. Порівняти, пригадати… Трамвай на Великій Бердичівський! А хто пам’ятає , коли там з’явився тролейбус?  На іншій роботі - такий екологічний транспорт! Є про що подумати, щоб місто не втратило свою красу. Браво, пане Юрію!

 «Розмова з вічністю» (Василь Кондратюк). «Задокументована» ця розмова дуже вправно - неповторна мить вічності увічнена. І місце для розмови обрано прегарне. Але вічність зберегла свої таємниці  у темних хащах, що на задньому плані, відволікла-зачарувала грою хмар на небі і залишила про себе світлу згадку - чистий пісок і свіжу зелень трави, що може наштовхнути на певні філософські роздуми.

 «Прогулянка гідропарком» і «Моїм землякам» (Валерій Радецький). Фанатам відпочинку у гідропарку місце, яким пропонує прогулятися пан Валерій, добре знане і, завдячуючи його майстерності, має бути впізнане. А розкішне пригощення він обіцяє всім землякам? Чи винятково тим, хто не забуває відвідувати мистецькі заходи, а не тільки виставки товарів широкого і іншого вжитку?

 «Смуток» (Неоніла Косницька). Неспокійно-бентежна синява води на передньому плані врівноважується рожевим відблиском на хмарах і світлом на обрії. І від того смуток стає не безпросвітним, а по-філософськи обнадіює.

 «Кафедральний костел» (Юрій Супрунчук). Зразок чудового урбаністичного пейзажу, майстерно виписаного, який ще й наштовхує на думку, що дороги до Бога різні, не говорячи вже про те, що можна повернути не в той бік ще на початку шляху.

 «Блакитні гладіолуси» (Микола Максименко). Цікаво, що глядачі переважно вважають квіти ніжно-бузковими, але Маестро видніше. А надзвичайне відчуття гармонії яскравих кольорів, дивовижне сяйво вази із віддзеркаленнями на її поверхні фруктів, мабуть, можуть переконати, що гладіолуси  - блакитні.

 «Осінній мотив» (Леонід Шелудько). О, якби ж то вся симфонія цієї пори року складалась із таких мотивів! Повітря прозоре, зелень трави органічно доповнює золото дерев, а особливе, лагідно-яскраве, світло «запалює» листя, і цей вогонь осені в першу чергу притягує погляд.

 «Іриси» (Марина Вербицька). Дрібниці, часом, претендують на більше, ніж вони заслуговують. На картині пані Марини за увагу глядача борються іриси і драпіровка, що у правому нижньому куті. Але перемогли квіти. Їх більше, і вони – різні.

«В садку будинку творчості в Седневі» (Станіслав Антонюк). Затишок і спокій. Ідеальне місце для усамітнення. Вражає багатство відтінків зеленого, що сприяє створенню ефекту об’ємності. Так і хочеться доторкнутися до гілочки і відчути прохолоду листя. 

 «Ненажерливість дутої імперії» (Василь Кондратюк). Гротесковий портрет-діагноз, портрет-характеристика сусіднього державного утворення. Кольори, які використав пан Василь, кожний окремо, могли би милувати око, а от синергетичний  ефект – протилежний. Відчуваєш щось вульгарно-хиже у цьому розпливчатому тілі, яке, сидячи на березі, явно, не Москви-ріки, придивляється до нових земель. Кожна деталь влучна і точна. Особина має на собі лише спіднє, яке грубими швами зшито із таких різних клаптів. Клапті, вочевидь, відривалися один від одного, і не без зусиль не один раз знову з’єднувалися. А на голові у пекельному полум’ї рудого волосся проглядають силуети ріжок. Фактично голе одоробло відразу асоціюється із андерсеновським персонажем. «Ти голий, королю, зі своїми сатанинськими ідеями!». 

 «Пісня мила» (Євгенія Заброцька). Елегійно-романтичній настрій лине від роботи пані Євгенії. Така делікатна шляхетність барв! Молоді люди під могутнім деревом, що породжує безліч метафор. Але чомусь зайвим видається те, що тримають вони в руках.  Хіба, що у тих  келихах такий же трунок, яким пригостилися Трістан  і Ізольда. Хай їхня доля буде щасливішою.  

 «Польовий букет», «Волошки» (Анатолій Назаренко). Тендітні, зворушливі квіти зображені із красномовною лаконічністю. 

Ну, що, здавалося б, букет?

Посудина якась і квіти,

Та очі вгрузли, й не на мент.

Усе б дивитися  й дивитись.

І вже уявний аромат

Затьмарив запахи реальні.

 Цей у природи плагіат –

Де-факто – твір оригінальний!

 «Сон» (Ірина Столярова).  Цей сон, як і всі сни, які вже наснилися і насняться людству, фантастичний. Багатозначними символами і підтекстами «поле» твору засіяно настільки густо, що могло бути темою окремого тексту. 

«Нова Україна» (Сергій Носок). Творча манера пана Сергія надзвичайно цікава і вже стає звичкою очікувати від нього чогось непересічного. Робота приваблює своєю оптимістичною патріотичністю. Бачиш не страшний вир, що затягує у безодню, а поступальний рух угору – до високої гармонії духовності і добробуту. Ефект підсилює колористичне рішення.

 «Коли читаю лист від тебе я…»  (Віталій Столяров).  Це справжня знахідка для людей із почуттям гумору і любителів загадок. Задоволення від споглядання краще отримувати в колі однодумців.  А хтось, можливо, байдуже пройде повз читача листів, знизав плечима, але неординарність яскраво персонажа від того не зменшиться.

 «Мальовниче Полісся»  (Василь Махлай). Пейзаж пана Василя нагадує чарівний театр Природи, коли лаштунки - дерева на передньому плані - тільки-тільки почали розходитися і перед глядачем відкривається саме сцена з вистави «Мальовниче Полісся». Хай же рідний край буде завжди таким! Амінь!

 «Молоде вино вранці…» (Микола Бутковський). Якщо наявність келихів на одній із робіт виставки вбачається  суперечливою, то ці ж самі предмети із молодим вином вранці в цьому випадку, безперечно, доречні. І хоч здоровий спосіб життя – це святе, але в драматургії стосунків і почуттів молодих людей без розумної дози напою, вочевидь, не розібратися. Виразні обличчя і пози хлопця й дівчини багатозначні. І потрактувати те, що відбулося між ними раніше і відбувається в цей момент, можна по-різному. Щось у трактуванні неодмінно буде залежати від стану душі і тіла споглядача-трактувальника. Але домінує в стосунках красуня із запаморочливою зачіскою. До речі, тло, на якому відбувається ранкова «дегустація» теж заслуговує на увагу.

 «Весна в Чоповичах» (Валерій Кулик). Думки снуються між тривожним небом і одинокою жіночою постаттю на смужці городу. І тих основ для тканини вражень, міркувань і асоціацій стільки, скільки очей, які побачили  Чоповичи навесні. 

 «Осінь» (Тетяна Свиридова). Осінь наставила тенета хандри і втоми. Як не потрапити у них? Чи є вихід? Чи є надія? Придивіться  - і неодмінно побачите. 

«Кому гарбуза, хлопці?» (Микола Бутковський). Цього «страшного» питання лякатися не треба. Вже добре відомо, що у автора із почуттям гумору все склалося так, як треба. А, може, дівчата хочуть пригостити хлопців гарбузовою кашею і ще десятком страв? Гарбузище ж величезне. Чи можна їх запідозрити у підступності?  Вони такі втомлені… І все ж інтрига зберігається.

 Іронічно-жартівливу тематику продовжує Юрій Камишний «До знахарки…». Красені-мухомори такі живі, що здається самі прийшли до хати, знайшли затишний закуток і завмерли в очікуванні чогось незвичайного.

 «Озеро. Етюд», «Травневе сонечко», «Пісня дощу» (Валерій Савенець). Красу дощу й сонця і таємницю, органічно пов’язану  із цією красою, пан Валерій може передати так, що ти відчуваєш оте тремтливе «зачіпає». І хмари у нього – особливі.

 «Погляд житомирської історії» (Валерій Кидисюк). Скеля – людська голова. Скеля – обличчя у профіль воїна-оборонця. Скеля – сама історія, яка дає міцну основу під ногами, щоб гордо дивитися у майбутнє і боронити сьогодення від  ворогів. Постаті ж звитяжців на передньому плані можна розглядати, як своєрідну  метафору: є кому пам’ятати і, якщо треба, захищати рідну землю.

 «Ніжність» (Євгенія Заброцька). Шляхетність коней заворожує. Люди, не будьмо зверхніми. 

 «Подільська церква» (Тетяна Лаврінець). Спогади про минуле можуть бути забарвлені всіляко. Добре, коли у ньому є моменти, що асоціюються із ніжністю м’яких тонів.

«Свято у місті» (Валерій Войтенко). Плакатна прямолінійність часом дуже доречна. Саме так – яскраво, впевнено і влучно – пан Валерій проголошує: святкували і святкувати будемо! Слава Україні!

 «Існування» (Ігор Воропай). Яскравою різноманітністю буттєвих кольорів цікаве будь-яке існування. Ефектне багатство барв привертає увагу і до роботи пана Ігоря, а потім починаєш заглиблюватися  у роздуми про зміст, високу мету і труднощі підйому. ..

 «…у світ – широкими стежками…»  (Олександр Войтко).  У світ, вперед, якщо не хочеш безнадійно відстати. І хоч там, вдалечині,  не все  так безхмарно, про що попереджає пан Олександр, але рух треба починати і негайно.

***

Р.S. Зараз, коли йде війна за незалежність України, події, в тому числі і мистецькі, не можуть сприйматися відсторонено, без врахування того, що ллється кров, гинуть люди, І бачення, розуміння, тлумачення творів несамохіть відбувається через призму переоцінки цінностей. Але пам’ятаймо, що війни закінчуються, а мистецтво – вічне і воно допомагає людині залишитися людиною, а не перетворитися у монстра без мозку і серця.