5 квітня 2020, 03:23 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради

«Край, де коріння моє…»

Черняхівщина – мій рідний край, край блакитних льонів, золотавого жита, пшениці, ячменю, полів картоплі та плантацій хмелю. Це край чорного граніту й інших багатств, які щедро дарує людям наша земля.

Ми з краю, де цвітуть льони,

Де хміль плететьсяв вись небесну

Хлібами вруняться льони

На веселкових перевеслах.

Рідна земле моя – Черняхівщино,

Ти Полісся промінь золотий.

(В.Корінець).

Черняхів – старовинне древлянське містечко, згадка про яке датується 1545 роком і належало воно князю СтефануНемиричу. Його синЮрій Немирич – лицар духу вкраїнського - один з представників покозаченої шляхти, сподвижник Богдана Хмельницького, Івана Виговського, борець за самостійну, багату, європейського зразка Україну.

Ми прямуємов Черняхові, по вулиці Горького. Зверніть увагу направо: – тут,недалеко від ставу, збереглися руїни родового замку Немиричів, які чекають на археологічне та історичне дослідження сучасним поколінням вчених тадослідників.

Щоб пам’ятно вмерлим нетлінно остатись!

Поскільки є істина в світі одна:

Нетлінна буває лиш пам’ять добра,

І справа нетлінна та ім’я того,

Хто жив на землі й робив людям добро,

І пам'ять живе в поколіннях народу,

Про тих, хто поліг за народ і свободу!

(Т. Яненко)

Далі наш шлях веде до села Дівочки. Легенда розповідає, що татаро-монголи, знищуючи все на своєму шляху, ловили бранців у ясир. Серед них були дуже гарні дівчата, яких гнали у Крим на торг. Троє красунь втекли і сховалися на горбі у дуже гарній місцині і вирішили тут зупинитися, бо не знали, куди їм іти далі. Про поселення і їх мешканок дуже швидко поширилися чутки. Стали наїжджати женихи. І на місці куренябранок виросло мальовниче село. А назва так і збереглася «село, де живуть дівочки» – Дівочки.

Перша історична (писемна) згадка датується 1584 роком, власником був польський шляхтич Юрій Мачульський.

В Дівочках народився і деякий час проживав працівник ГВПУ НТ, Герой соціалістичної праці Вербич Олексій Андрійович.

Наш маршрут продовжується і веде нас дорогою між трьох сіл: Дівочками, Стиртами і Киселівкою (південно-західна частина села Бежева), де з невеличкого болота бере свій початокрічка Бистріївка, біля верхів’яякої розкинулось село Бежів– одне з волосних центрів Черняхівщини.

Ось тут ми і зробимо наступну зупинку. Станом на 1892 рік до Бежівської волостівходило 23 села. Історична назва села походить за однією версією від слова «біженці», а за другою від слова «бежа», що означає – болото. Час заснування невідомий. Перша згадка датується 1611 роком, а саме у скарзі до межового суддікнязя Стефана Немирича, власника Черняхова.

Окрасою села Бежева була красуня-церква, яказбудована 1647 року в стилі українського барокко, коштом благочестивого християнинаЗахарія (за фінансової підтримки місцевого землевласникаВенедикта Лемиха), котрий 11 квітня 1645 року зцілився у молитві від Чудотворної ікони Богоматері. У червні 1645 року Богоматір постала перед ним увісні.(І. П. Теодорович. Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії

Бежівська ікона Божої матеріє однією з найдревніших святинь Житомирської єпархії. За народними переказами,ікона явилась на дереві (дубі чи груші), біля якого протікав струмок. Двічі ікону намагались вивезти в Житомир, але кожного разу ікона дивним чином верталась на дерево. Коли ж третього разу намагались зняти цю ікону, вона стала настільки важкою, що її не могли зрушити змісця.

11 квітня 1645 року, в п’ятницю світлої седмиці, благочестивий християнин Захарій

після усердної молитви перед іконою Божої Матері, яка до того часу знаходилась в каплиці, зцілився відбагатолітньоїхвороби. У пам’ять про своє зцілення Захарій разом з поміщиком

В. Лемешем і при допомозі іншихблагодійників в 1647 році побудував новий храмв честь УспенняБогоматері, куди і була перенесена чудотворна ікона.

Зображення відноситься до типу поясної Одигітрії з маленьким Христом. Ікона написана на темному фоні, її ширина 71,12 см, а висота – 88,92 см.

На жаль, не збереглись детальні описиблагодатної допомоги від чудотворного образу, так як в ХVІІ –ХVІІІ ст. Житомирська земля була під гнітом іновірців і уніатів. І лише в ХІХ столітті під час правління православних монархів ікона була оздоблена,записані факти зцілення від чудотворного образу. Своїмизціленнями Пресвята Богородиця привертала до себе великі маси народу.

Ікона увінчувалась 11 квітня за старим стилем і в десяту п’ятницю після Великодня (нині Десятуха – престольне свято в селі Бежеві).

Кожного року ікону УспенняБогоматері урочисто переносили в Житомирський Спасо – Преображенський собор для поклоніння їй житомирян.

У 1914 році її перебування в Житомирі випало на початок першої світової війни і Архіпастир Волині благословив нею війська, що йшли за віру, царя і Вітчизну.

У ХХ столітті під час знищення церковних цінностейз чудотворного образу було знято срібну з позолотою та дорогоцінним камінням ризу і лампаду з позолоченого срібла – дар імператриці Марії Олександрівни (1864р.) разом з бояринями Ланськими, Зінов’євими, Орловою, Мацерською, Мансуровою та княгині Тетяни Потьомкіної. У 1936 році храм закрили, а в 1937 році розібрали. Православним християнам вдалось винести іконуз церкви і зберегти.

Сюди вік стелилися стежки-дороги,

Постала каплиця на честь перемоги,

А після каплиці тут церкву звели.

І церкву – Варварівською нарікли.

Бо воїв на битву тоді всіх скликали

Знаменом ікони Святої Варвари.

Століття та пам’ятка землю скрашала,

Допоки прийшла вже сучасна навала…

І храм повалили – святині не стало,

Що в пам'ять загиблим древлянам стояла.

На честь перемоги на древній землі –

«Десятуха» - свято престольне в селі!...

А церква простенька, з дядьківської хати,

Щоосені дзвонить – людей поскликати

На друге престольнеє свято, – «Варвари»,

Ось чому в Бежеві два свята, до пари.

(Т. Яненко)

Я пропоную вам відвідати церкву Святої Варвари, де до сьогодення зберігається чудотворна ікона Бежівської Божої Матеріі ви матимете змогу приклонитися їй. Слід сказати про те, що в наш час цією іконою вБежівській церкві хрестять немовлят та вінчають молодих на щасливе і довге життя.

Я хочу продовжити розповідь про те, що ця свята земля подарувала світові двох професорів: доктора військової медицини – Юрія Івановича Ляшенка, який в даний час живе і працює в м.Санк-Пететербурзі, та Миколу Павловича Дашкевича – історика, літературознавця та професора, почесного членабагатьох академій наук країн Європи.

М.П.Дашкевич

(1852-1908)

«…Прости за непам’ять краянів, професоре!»

Т.Яненко

Звертаю вашу увагу на понівечений пам’ятник Миколі Павловичу, який стоїтьв центрі села. До 1917 року тут, на могилі вченого, стоявпам’ятник, який спорудили його рідні, вдячні учні, у вигляді викладацької кафедри, покритої скатертиною з китицями, а на ній – розгорнута книга із слов’янськими письменами. Лихої долі зазнала могила вченого – революційно настроєні вандали знівечили молотами надгробок.

На виїзді ізсела Бежів хочу зробити іще одну невелику зупинку –звернути вашу увагу на невеликий пагорб зліва. Саме на цьому місці до 1917 рокустояв двохповерховий маєток з пречудовим парком, садом, оранжереями, який був побудований за власні кошти вченого, тут він відпочивав і працював. В роки Другої світової війни будинок вченого згорів.Ялини, сосни алей парку вирубали для будівництва колгоспної конюшні, сад поліг під сокирами односельців, які рятували себе у сувору повоєнну зиму.

ТеофілЯненко, присвячує такі рядки Миколі Павловичу:

«… О, земле бежівська поліського краю,

До тебе сьогодні я вдячно звертаюсь,

за те, що зростав тут і бігав до школи

Майбутній свічадо – Дашкевич Микола».

Покидаючи бежівську землю, слід віддати данину поету-аматору Теофілу Яненку, кожен рядок його поезії пронизаний безмежною любов’ю до рідного краю, милого серцю села, односельчан, та жителю села Бежева, колишньому заступнику директораГоловинського училища, нині покійному – Петру Володимировичу Захарчуку, адже саме завдяки йому був зібраний історичний матеріал про село Бежів. Сучасний Бежів прославляє своїми поетичними збірками і проста українська жінка – Марія Михайлівна Дідківська. Її творчістю опікується сам Іван Сльота, а пісні співає вся Житомирщина, бо вони прості і задушевні:

«…Ой ти поле, поле, гарне диво з див.

Тут колись мій батько за плугом ходив.

Ой ти поле, поле, полечко моє,

Тут про щастя й долю зозуля кує»

Далі наш маршрут веде нас до села Головине. Тут зверніть свою увагу наліво, де обабіч центрального шляху стоїть не новий, але ошатний будиночок з меморіальною дошкою. Вона нагадує нам, що в цій батьківській хатині народився і жив наш земляк, учень Головинського училища – Андрій Корнійчук, який, виконуючи інтернаціональний обов’язок, віддав своє життя на чужій афганській землі. Його знають і пам’ятають не лише земляки, портрет Андрія вміщує музей Афганської Слави в місті Києві.

Наш маршрут продовжується і на обрії висотними будівлями нас вітає селище міського типу – Головине, яке розкинулось на березі річки Бистріївки. На цілий світ славиться наша рідна земля. Як тільки не називають наш край?! І «перлиною українського Полісся», і «Уралом в мініатюрі», і «окрасою теренів поліських». А наше мальовниче поліське селище Головине своїми унікальними габро й лабрадоритом добре знане не лише в близькому, а й далекому зарубіжжі. Це оздоблювальне каміння відоме ще з часів Київської Русі. Після обробки він набуває неповторної, космічної краси, ніби веселки виблискують голубим кольором на темно-синьому й чорному фоні.

Саме на базі Головинського кар'єру, де добували габро та лабрадорит 1930 року була відкрита кузня робітничих кадрів – школа учнівської молоді з навчання каменотесній справі від якої бере початок Головинське вище професійне училище нерудних технологій, де я працюю з 1974 року викладачем суспільних дисциплін.

З 1932 року – фабрично-заводське училище.

З 1940 – ремісниче училище №1.

В 1961 році училище було реорганізоване в міське професійно-технічне училище №2.

З 1973 року – середнє профтехучилище №2. Тут разом з професією учні здобували середню освіту.

В 1999 році училище здобуло статус вищого професійного училища, тому в нас можна здобути вищу освіту на рівні кваліфікаційних вимог «Молодший спеціаліст».

В 2004 році училище реорганізували в Вище професійне училище нерудних технологій. То ж запрошуювас відвідати музейнукімнату училища.

Музейна кімната училища – осередок освіти і виховання учнівської молоді, гордість навчального закладу, якою пишаються учнівський та інженерно-педагогічний колективи. Музейна кімната нараховує більше 30 експонатів, виробів із каменю, макет кар'єру.

Гордістю музейної кімнати є знамена навчального закладу. Це прапори 1940 р. – ремісничого училища; 1961 р. – міського професійно-технічного училища; 1973 р. – СПТУ №2; 2004 р. – ВПУ НТ.

Ми живемо, доки живе пам'ять про минуле. Тож особлива увага в музейній кімнаті приділяється розділу «Пам'ять серця», де зібрані матеріали про видатних особистостей навчального закладу, їх причетність до долі училища. В музейній кімнаті зберігається книга Олексія Андрійовича Вербича «Каменных дел мастера».

Почесне місце відведено і таким шанованим працівникам, як Шуневичу Івану Петровичу – першому майстру виробничого навчання каменеобробників,художнику-аматору.

Любарчуку Миколі Антоновичу – заслуженому працівнику профтехосвіти України, ветерану війни, керівнику народного самодіяльного хору,

Сколозубу Володимиру Миколайовичу – заслуженому вчителю України.

Відповідно до тем кожного розділу підібрані матеріали, фотографії, книги, буклети тощо.

Великий внесок у створення музейної кімнати зробили і роблять учні та працівники училища, які ведуть пошуково-дослідницьку роботу, збирають історичні матеріали навчального закладу, спогади очевидців, випускників минулих років, фотоматеріали, котрі увійшли до складу експозицій музейної кімнати та використовуються при проведенні навчально-виховних заходів.

Музейна кімната училища – пам'ять, окраса, засіб виховання молоді.

Ось і підійшла до завершення наша подорож. А я знову повертаю до милого серцю дуба, який схиляє переді мною своє гілля, ніби дякуючи мені за повідану розповідь нащадкам, на стежину, яка веде мене додомуу рідне село Бежів, над яким лунає пісня Марії Михайлівни Дідківської:

«… Ой, ти, поле, поле, гарне диво з див,

Там колись мій батько за плугом ходив,

Ой, ти, поле, поле жита, як моря,

Над тобою сходить ясная зоря»

Отак і живемо ми -нащадки роду славного: від землі набираємось сили і соку життєдайного, від роду – традицій і звичаїв безсмертних, від віри – стійкості духовної, від любові – радості сердечної, від доброти – щедрості душевної, а від пісні – злету орлиного.

А навкруг зомліле розлилося сонце,

А на серці радість й неясна печаль.

Вже немахатини й саду не видати,

Висохла криниця й заросли поля.

А мені щоночі сниться рідна хата

І лелечий клекіт, і скрип журавля.

(М. Дідківська)

Використана література

1.Богданевич А.І. Історія Черняхівщини. – К., 2004.

2.Брицун М. Древлянський город – Дитинець. – Нове життя, № 20-21, 1992.

3.Історія міст і сіл Української РСР Житомирська область. – К., 1973. – с. 655.

4.Захарчук П. Відродимо з небуття. – Нове життя, № 4-5, 1994.

5.Яненко Теофіл. Сонце в яворовому листі. Поетична збірка. – Головине, 2009.