Перемога більшовиків і встановлення радянської влади в Україні створили нову ситуацію. З одного боку більшовики у перших своїх декретах і деклараціях проголосили відміну усіх обмежень реалізації свободи совісті ("Декларація прав народів Росії", "До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу" обидва листопад 1917 року, "Про відділення церкви від держави і школи від церкви" січень 1918 року). Так, у конституції УРСР 1919 року ст. 24 визнавала свободу совісті і право релігійної та антирелігійної пропаганди.
VІІІ з'їзд РКП(б), що відбувся у березні 1919 року, започаткував планомірний наступ на релігію та церкву У програму партії з'їзд включив тезу про необхідність боротьби з релігією, яка на практиці тлумачилася як основа для перегляду та ревізії зафіксованої у конституції свободи совісті.
Незабаром при ЦК більшовицької партії була утворена антирелігійна комісія, яка планувала й організовувала боротьбу з релігією та віруючими на всій території країни. Аналогічні комісії утворювались і на місцях. До складу комісії, як правило, входили люди, які не розумілися у специфіці релігії.
У березні 1922 року з'явилася стаття В. Леніна “Про значення войовничого матеріалізму”, в якій він піддав гострій критиці державні органи за бездіяльність в антирелігійній роботі. Наскільки узгоджуються між собою декрет про відокремлення церкви від держави та проведення атеїстичної пропаганди державними органами, В. Леніна, очевидно, не цікавило.
1922 року з'явився ще один документ ЦК РКП(б) про необхідність і доцільність прямого втручання державних органів у релігійні питання. Ідейна боротьба двох світоглядів перетворювалася на розправу над церквою.
Війна із церквою протягом 20-30-х років велася в трьох основних напрямках: знищення матеріальної бази церкви, розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих, постійні переслідування та репресії.
У перші роки існування радянської влади найбільш злочинною виявилася кампанія із вилучення церковних цінностей у 1922 році, проведена під гаслами допомоги голодуючим Поволжя. Вилучення коштовностей було формою боротьби проти могутньої на той час РПЦ, інших релігійних об'єднань. Лист Леніна членам політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 року, розісланий під грифом “Суворо таємно” спрямовував на тотальне вилучення церковних цінностей. Це мало на меті, по-перше, остаточно принизити церковну структуру, а, по-друге, саме за рахунок церкви поліпшити економічне становище держави.
Проте кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення одержало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним її результатом стала втрата багатьох безцінних пам'яток культури, що потягло за собою втрату більш значну дегуманізацію суспільства.
1929 року комуністи започаткували нову хвилю знищення матеріальної бази -- масове закриття церков та молитовних будинків. Дзвони знімали, церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні установи, віддавали під господарські потреби.
Політичні репресії 1937–1938 рр. на Житомирщині призвели до арешту понад 397 священнослужителів, церковного активу та віруючих (з них – 261 було засуджено до розстрілу, 127 відправлено у виправно-трудові табори на різні терміни . 
Упродовж 1930-х рр., особливо у 1936–1937 рр., характер партійної документації з релігійного питання змінюється й дедалі більше відображає політику влади, спрямовану на закриття культових споруд, придушення опору віруючих, викриття «контрреволюційної» діяльності духовенства тощо.
У зв’язку з чим більшість райпарткомів обмежує інформацією про кількість закритих храмів та тих, які функціонують. Так, у звіті Черняхівського райпарткому від 22 вересня 1936 р. зазначалось: «Діючих молитовних будинків по району – 4, закрито – 10, пристосовано до культпотреб – 3; закрито, але не затверджено ВУ ЦВК – 2». Довідки окружних та районних відділів НКВС 1936 - 1937 рр., з одного боку, інформують про активізацію віруючих (збір коштів на ремонт чи відкриття церков, таємне здійснення релігійних обрядів, масове відвідування богослужінь в храмах), а з іншого – демонструють факти придушення опору віруючих, припинення «контрреволюційної діяльності церковників». Одним з репресованих у 1930-х рр. священиків Житомирщини, який відбував покарання у виправно-трудовому таборі, був о. Димитрій Олександрович Бичинський. З архівних документів відомо, що він був сином священика м. Черняхова, служив псаломщиком-дияконом у Черняхівській Свято-Георгіївській церкві до 1916 р., пізніше – дияконом при церкві у с. Троковичах. 
У 1928 р. його було рукопокладено в сан священика. У 1937 р. був заарештований та засуджений трійкою при УНКВС УРСР по Житомирській області 17 листопада 1937 р.; отримав 10 років ув’язнення у виправно-трудовій колонії. Помер в ув’язненні у 1942 р. (можливо у січні), у Північноуральському виправно-трудовому таборі НКВС (пос. Сосьва і район м. Туринська Свердловської області, де займалися лісозаготівлями, будівництвом целюлозного заводу та ін.). Був реабілітований у 1958 р. Житомирським облсудом, за недостатністю доказів його вини.
Активну діяльність, яка зводилась до збору підписів за відкриття церков, таємних богослужінь та здійснення обрядів хрещення, релігійного виховання дітей тощо, виявляли також священик Юркевич.
Оскільки вияви активності з боку духовенства та віруючих за радянськими законами підпадали під статті про контрреволюційну діяльність, влада отримала можливість нанести рішучий удар по церкві. Наприклад, було заарештовано священика с. Троковичі Черняхівського району В. Юркевича за проведення нелегальних зборів віруючих та заяви про репресії проти церкви, за агітацію школярів відвідувати церкву. 
В с. Кручинець і навколишніх селах було заарештовано 37 членів релігійної організації "молокан-корніївців", які відмовлялися сплачувати податки та служити в Червоній армії. Троє з них були засуджені до смертної кари. 
Не уникли репресій і представники лютеранського духовенства та керівники інших протестантських громад. У 1934 р. був арештований кістер лютеранської громади села Садки Черняхівського району Р. М. Пауц.
Реакція селян подекуди була доволі жорсткою, так наприклад на весні 1930 р. відбулись масові виступи селян в селі Селець були спалені господарства активних учасників хлібозаготівлі, зафіксовані факти побиття голів комнезамів та сільських рад. Часто селяни намагались брати ініціативу у свої руки, у листі до Київського обкому КП(б)У Житомирський окружком подавав інформацію про рух віруючих в ряді районів. Так, у селі Туровець Черняхівського району колгоспники зібрали гроші й розпочали ремонт церкви.

Джерела дослідив і результати систематизував Юрій Малашевич