Як відомо цього року Забріддю виповнюється 400 років від дня заснування, цієї суботи - 30 вересня пройшло урочисте святкування ювілейної дати. Але чи все нам відомо про давнє минуле Забріддя.
Чи дійсно Забріддю 400, а чи може більше ми розповімо в цій статті ?! Наперед зазначу, що історія сучасного Забріддя та Щеніїва тісно переплетені між собою, а тому це варто розглядати в одному контексті. Ось деякі нові історичні факти:
Село Щеніїв. Поселення доби бронзи Щеніїв 1 – за 120 – 150 метрів на південь від села, займає північно-західний схил піщаного підвищення правого берега ріки Мика, розмір – 80 на 40 метрів. Зі східного боку обмежене неглибокою балкою.
Мезолітичне поселення Щеніїв 2 – за 250 – 300 метрів на північний захід від села на високому підвищенні правого берега ріки Мика, в околеннях північно-західного схилу, розмір – 20 на 15 метрів.
Поселення ранньозалізного віку Щеніїв 3 – за 1,1 – 1,2 метрів на південний захід від села, 50 – 60 метрів від урочища Березина. Займає західний пологий схил піщаного підвищення правого берега безіменного струмка (права притока Мики), розмір – 95 на 45 метрів.
Село Забріддя. Поселення ранньозалізного віку Забріддя 2 – за 300 – 350 метрів на захід від села біля греблі, займає північний схил піщаного підвищення правого берега ріки Мика, розмір – 80 на 60 метрів. Польова дорога перетинає східну частину поселення.
Поселення ранньозалізного віку Забріддя 3 – за 850 – 900 метрів на схід від села, за 120 * 150 метрів на південь від польової дороги Забріддя-Гуменики, займає східний схил піщаного підвищення лівого берега струмка (права притока ріки Мики), розмір – 60 на 30 метрів. Піденний і південно-західний частини підвищення зруйновані піщаним кар’єром.
Тут у далеку давнину поселились та продовжують свої родоводи шляхетні польські "gensy": Дідківські, Богданевичі, Маліновські, Осецькі, Рафальські, Жигори, Пашківські, Тарнавські, Піонтківські та Янішевські.
Ось цікавий фрагмент з наукової статті кандидата історичних наук Оксани Задорожної «ФОРМУВАННЯ ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ ВОЛОСТІ НЕМИРИЧІВ»
У статті розглянуто формування Черняхівської волості на Київщині протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст., показано її межі та подано перелік населених пунктів. Невід’ємною рисою шляхти і підставою виз- нання за особою належності до шляхетського стану були обсяги володіння землею. Від цього залежала не тільки економічна, а й політична ва-га роду й окремих його представників у спільноті. Далеко не останнє місце на Київщині посідав рід Немиричів. Їм не одразу вдалося заявити про себе, хоча піднесення було досить стрімким: змінилося лише два покоління – і Немиричі здобули найвищий уряд у земській ієрархії Київського воєводства, а також збільшили свої землеволодіння від одного сільця до кількох волостей.
Крім успадкування та заснування нових сіл, Немиричі розширювали свої володіння шляхом захоплення чужих ґрунтів й осадження на них слобід. Одна з таких спроб датується лютим 1608 року, коли Маруша Хребтовичів на та її син Стефан на щеніївському ґрунті насипали греблю, вкопали на орних землях стовп на слободу, а 27 квітня почали будувати млин і ставити хати. Ще одна акція відбулася 16 квітня наступного року. Тоді Стефан Немирич нібито за намовою матері наїхав на селище й ниви Щеніївських (маються на увазі дідичі Микола та Єрмола Щеніївські, якщо точніше то Щеніовські які володіли цими землями) над річкою Лучищовкою, виорав поля, наказав укопати в урочищі Верхоруддя стовп на слободу, навіз дерева для будівництва та почав осаджувати людей, що було засвідчено возним 4 листопада 1609 року.
Із Щеніївськими того самого року точився процес у Любліні. Зі змісту декрету від 18 серпня довідуємося, що Щеніївські звинувачували Стефана Немирича та Марушу Хребтовичівну у захопленні їхньої сіножаті, ставу та млина й осадженні слободи на їхніх землях. Важко встановити, чи йдеться про згадану вище слободу, чи про різні. Зважаючи на те, що надалі у джерелах згадується лише одна слобода, можна припустити, що її було осаджено у два прийоми.
Як видно зі статті, благодатна Щеніївська (вважай Забрідська) земля не залишала у спокої магнатів і вони постійно намагались приєднати ці землі до своєї родової спадщини.
Село Забріддя під іменем Малого Щенієва згадується актом від 1700 року 18 лютого в скарзі дворянина Олександр Збігнєва Якубовського на дворян Івана і Михайла Пашковських, про те, що вони захопили частину Щенієва чи Забріддя, що належало Якубовському і користуючись захистом козацького полковника Палія, збирали в свою користь данину, яка належала Якубовському. Забрідчани так і не підкорились пану Якубовському і не перейшли в його володіння.
Крім цього село відоме з письмових джерел з 1617 року. Воно розташоване на мальовничих берегах річки Мики. Мика — це слово на стародавній молдовській і слов'янській мовах означало ніжне слово «мала». В сім'ї найменша дочка називалася малою навіть тоді, коли вона була вже дорослою.
За даними літопису священнослужителів Забрідської церкви, перші поселенці побудували 9 хат в цій місцевості понад шляхом, що вів із села Щеніїв в село Студеницю Коростишівського району (цей шлях існує досі). Перші поселенці будувались на краю урочища Чернеччина, назва якого походила від того, що в цих краях жив колись чернець.
Цікава інформація досліджена щодо урочища «Забара», яке розкинулось за півтора кілометра південніше села Забріддя. Нині воно займає площу 4 – 5 гектарів. Цікаві події розгорнулись у селі у середині та у кінці 19 ст. Пристрасті навкого урочища «Забара» вирували протягом семи десятиліть і докотились у той час аж до столиці Російської імперії – Санкт Петербургу. Уявіть собі Урядовий Сенат імперії від імені самого імператора всієї Росії Олександра ІІ навіть прийняв тоді спеціальне рішення, що стосувалось Забріддя.
Невже про невелике урочище мова заходила на такому високому рівні – здивується читач. Для достовірності звернімось до цитат із документів мовою оригіналу. Так про все по-порядку.
У 20 роках 17 століття, землі де знаходилось село належало Миколі та Єрмолі Щеніовському, відповідно Великий Щенів належав Миколі, а Малий Єрмолі, про це вже ми декількома словами сказали, цитуючи та коментуючи дослідження Задорожної. Неподалік, у селі Студена Вода (нині Студениця) жив ясновельможий пан Петро Стрибіль, землі якого розміщувались вони від села Гадзинки до території теперішнього Радомишлського району. Але захотілося пану Стрибілю захопити собі ласий шматок у Щенівських. Ясновельможий Стрибіль у 1630 році вирішив зорати ниву (яка була переорана на пар) в урочищі Пирогове). Де знаходиться урочище не можуть сказати і найстаріші жителі села. Можна лише здогадуватись, що урочище Забара, яке раніше було десь площею з 20 десятин між Забріддям, Городищем і Студеницею. Послав своїх слуг Стрибіль і вони протягом двох днів рали ниву. Дізнався про це Єрмола Щеніївський. Зустрів Стрибілевого наймита Василя по-серед Малого Щенієва, яке вже у той час паралельно називалось таокж Забрудьє, і побив його так , що Стрибіль подав на нього в суд. Київський суд виніс вирок: оштрафувати на 4 литовські рублі. Земля від Єрмоли Щенівського та його брата Миколи перейшла до їх родичів, а потім право на власність було загублено.
Земля Стрибіля через два століття в районі нинішньої Студениці опинилась у графа Олізара, а Щеніївських – відійшла до забрудьської общини. Не завжди попередники думали про своїх нащадків, щоб документально оформити свою власність. Цим часто і користувались великі землевласники, які мали солідні гроші і твердо вірили в невтручання місцевої влади у справи графа К. Олізара (щось схоже відбувається і зараз).
Граф Костянтин Олізар самовільно захопив урощище, обкопав його глибокою канавою і згоден був платити державі за нього необхідний податок.
Перехід Правобережжя у 1795 році з-під влади Речі Посполитої до Росії ще більше сприяв нерозберисі та нахабстві місцевих землевласників. Від жителів Забродья летіли скарги та маніфести до повітової та губернської влади з проханням допомогти повернути загарбану землю «Помещик Студеницкого имении Олизар разновременно завладел землей, о чем свидетельствуют позовы и манифесты владельцев с. Забрудье 5 апреля 1802 г., 13 июня 1809 г., 17 января 1812 г., 13 ноября 1816 г., 15 января 1817 г., 30 апреля 1818 г., 3 декабря 1820 г., 12 апреля 1828 г., 27 апреля 1831г., 2 января 1832 г.
Однак Житомирський повітовий суд нічого не вирішив, а земський суд у 1845 році став на сторону забрудьських трудівників. Після всіх послань та маніфестів жителям Забрудья набридло прохати місцеву владу, ні чого не добившись. І ось у 1859 році осідлі жителі села «съ поименованием каждого дома» вирішили для відчуження землі в Олізара в урочищі Забара зібрати гроші згідно з общинним селянським вироком. Рішення селян було прийнято біля стін Анно-Зачатіївської церкви. Постановили: з двору, де є господар та господині – 4 рублі 15 копійок, де вдова чи вдівець – половина цієї суми. Як засвідчує поіменний список жителі, гроші збирали у селян Франц Щеніовський, Вікентій Янушевич, Яким Гриневич. Усього здало гроші 112 душ. Назвемо кількох з них: Лука Гриневич, Костянтин Тичина, Тит Градовський, Федосій Богданевич, Яків Колодницький. Загальна сума зібраних коштів становила 460 рублів 65 копійок.
Волинська Губернська палата карного та цивільного суду взялась розглядати цю справу. Процес тривав кілька років і в результаті було винесено невтішне для мешканців Забруддя рішення від 3 грудня 1873 «Про відмову забрудській громаді (общині) та спадкоємцям Луки Гриневича відібрати у графа Олізара захоплену землю в урочищі Забара». І присудити сплатити спадкоємцям Луки Гриневича апеляційний штраф у розмірі 60 рублів.
Газета «Волынскія губернские ведомости» №56 за 10 серпня 1874 року під рубрикою «О несостоятельности» помістила повідомлення про те, що вдова Луки Гриневича Розалія та її діти дали розписку про неможливість сплатити суму апеляційного штрафу – 60 рублів. « В следсвии чего Волынская палата уголовного и гражданского суда обьявляет об этом».Частину землі на Забарі, де жив неодружений дворянин Левон Рисінський, граф Олізар Прихопив вже після його смерті у 1963 році. Левон Рисінський готувався брати участь у польському повстанні 1863 року та записав до списку учасників майбутнього повстання багатьох чоловіків ( етнічних поляків) із Забруддя, яких переконав взяти участь в заколоті. Готував зброю, порох. Напередодні початку повстання лише два його родичі – молоді хлопці пішли до Житомира, щоб приєднатись до повстання. Вони були заарештовані жандармами і в результаті допиту зізнались про організатора підготовки до заколоту безпосередньо у Забрудьї. Буквально цього ж дня поліція прибула у село і влаштувала обшук в оселі Рисінського. Головне для жандармів у той момент було віднайти повний список забрудців, про який вже дізнались правоохоронці. Кмітлива служниця управляючого маєтком жбурнула папери, які у цей час лежали під подушкою в палаючу піч і цим зберегла життя багатьом своїм землякам. Левон не витримавши наруги – отруївся у сусідній кімнаті. Земля Л. Рисінського на Забарі повинна була перейти у спадщину племіннику Луці Гриневичу. Та місцева влада і після смерті не пробачила Рисінському його спроби організувати у селі участь у заколоті. За їх мовчазної згоди і ця ділянка Забари відійшла до графа К. Олізара.
Для більш ясної уяви про населений пункт адмінстративно-територіальний стан того часу потрібно навести деяку офіційну тогочасну довідку: Забрудьє — колишнє власницьке село, станом на 1885 рік входило до Бежівської волості Житомирського повіту і за офіційними даними нараховувало 134 особи, 14 дворів, православна церква, 2 постоялих будинки, водяний і вітряні млини. (Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
Повертаючись до теми розповіді. Терпець селян урвався. Общинники теплого весняного дня на подвір’ї вдови Луки Гриневича вирішили звернутись із клопотанням до Його Величності Імператора, Самодержця Всеросійського Олександра Другого. У цей час міщанка Розалія Гриневич хворіла, а тому сама добиватись правди не могла. Справа була доручена трьом найсвіченішим дворянам: Дем’яну Сидоровичу Паруцькому, Василю Петровичу Дідківському та міщанину Сидору Онуфрійовичу Корженівському.
Звертались до доручителів так:
«Милостивые государи!
Вотчинный владелец Студеницкого имения помещик К. Олизар и проводители его в разное время самовольно завладели принадлежащими как нам, так и вашим жителям села Забрудье пахотными и сенокосными землями, а также лесом о возвращении за пользования этими землями и истребление леса, производится в Волынской палате Уголовного и Гражданского суда исковое дело, а также в следствии самовольных действий со стороны Олизара по завладению этим имением производятся дела в частном и следственном порядке. Ходотайствовать лично всеми нами владельцами с. Забрудье по изначальным делам весьма затруднительно, потому уполномочивая Вас, Милостивые государи, как совладельцев с. Забрудье к ходотайству по всем без исключения делам относящимся к имению нашему с. Забрудью, предоставляем Вам полное право на исковые и частные дела от кого и на кого следует заводить прошения, обьяснения, пакеты производств, определения и решения слушать, просить частные и аппеляционние жалобы, по всех присутсвенных и судебным местам, а также в Правительственном Сенате».
(Продовження буде)
