Пізно ввечері 13 червня 1990 року над Житомиром замайорів синьо-жовтий український прапор. Його було офіційно встановлено над будинком міської Ради відповідно до її рішення. На той час України як суверенної держави не існувало. Була Українська ССР у складі тоталітарної імперії - СССР. Реально і жорстко всі сторони життя керувалися єдиною партією КПСС і КГБ із Москви. "Державні" прапори УССР були криваво-червоний (СССР) і червоно-синій (УССР). Житомирський обком КПСС та обласну прокомуністичну Раду очолював відомий україноненависник Владімір Фьодоров, напередодні надісланий спеціально із Москви, де він працював в апараті ЦК КПСС.

До падіння режиму ГКЧП (рос. - Государственный Комитет по Чрезвычайному положению) в Москві та проголошення незалежності України залишалось один рік два місяці і одинадцять днів….

Коли в Житомирі сталася ця подія, українські прапори вже майоріли над ратушами трьох обласних центрів України, але тільки в Галичині: в Тернополі - із 23 березня 1990р., у Львові - із 3 квітня 1990р. та в Івано-Франківську - із 15 квітня 1990р., а також в Стрию - із 14 березня 1990р. та в Дрогобичі - із 2 квітня 1990р.. Та одна справа – Галичина із потужним національним піднесенням того часу, а інша справа Житомир…

Тим не менше, Житомир став першим містом за межами Галичини («по цю сторону Збруча»), першим містом Наддніпрянської, Центральної України, де використання національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської Ради і над ратушею якого всупереч тотальному тиску партійно-державної машини було встановлено синьо-жовтий український прапор.

Піднімаючи прапор майбутньої України ми вірили, що незалежна Україна буде, але ніхто не знав коли і якою ціною…

В давні часи, коли українські воїни приступом брали ворожу фортецю і ставили над нею прапор, вуличні бої в місті ще могли продовжувалися.

Але вже стояв символ, який демонстрував безглуздість подальшого спротиву. При втраті прапора військова частина розформовується.

Можна наводити й інші приклади важливості «прапорного питання».

Тому ця подія мала величезне моральне, юридичне та психологічне значення. І не тільки для Житомира.

Було встановлено символ, який фактично засвідчував майбутню зміну влади. Прапор над міською ратушею свідчив, що Московська влада КПСС-КГБ вже не монолітна і «не вічна», як це було 70 років поспіль і на зміну їй обов’язково прийде влада українська.

Вперше український прапор в місті був вивішений над органом влади (та ще й радянським органом), що давало юридичне і моральне право громадянам та організаціям робити теж саме.

Український прапор встановлювався офіційно на підставі спеціального рішення міської Ради, прийнятого абсолютною більшістю її депутатів і підписаного мною, як Міським головою.

Прапор вивішувався не тимчасово, а раз і назавжди. Саме з того часу він і майорить над містом.

Історія розпорядилася так, що український прапор було встановлено рівно через 70 років після того, як в час російсько-української війни 1917-1921рр. українське військо остаточно залишило Житомир і 12 червня 1920 року в нього вдерлися бандити Котовського, які встановили над міською ратушею криваво-червоний прапор Радянської Росії.

Початок

Сучасна історія українського прапора в Житомирі розпочалася в кінці 1980-х років минулого століття, в часи горбачовської перебудови, коли Житомир став одним із перших міст колишнього СРСР, де розгорнулася гостра боротьба городян проти всевладдя партійної номенклатури КПРС, за свободу і людську гідність.

«Житомирська весна 1989 року» — передвиборчі баталії зимою-весною того року — унікальний період сучасної історії Житомира, пов’язаний з першими і єдиними в радянській історії «горбачовськими» виборами на альтернативній основі. Житомиряни «прокинулись» і виступили на захист своїх людських прав. Багатотисячні мітинги на стадіонах і площах міста, про які на весь світ говорили найбільші іноземні радіостанції, щоденні багатолюдні зустрічі на підприємствах і в установах, дискусії житомирян всюди й кругом про події у місті та навколо нього – такою була тодішня атмосфера.

Як наслідок на початок 1990 року в Житомирі вже не існувало жорсткої суспільно-політичної та ідеологічної монополії КПСС. Поряд з нею діяла потужна, підтримувана громадянами, неформальна (тобто незареєстрована, бо закон СРСР ще не дозволяв цього) регіональна організація «Громадянський фронт», яку очолював житомирський журналіст Яків Зайко (загинув 18 лютого 2014 року на Майдані, Герой Небесної сотні), невелика за чисельністю, але згуртована і тим сильна, організація Української Гельсінської Спілки (УГС), очолювана колишнім офіцером спецназу Валерієм Колосівським та багатолітнім політв’язнем, дисидентом Василем Освієнком, організація Народного руху, очолювана Святославом Васильчуком та В’ячеславом Діхтієвським, а також цілий ряд незареєстрованих, однак активних громадських організацій.

Що стосується українського прапора, то вперше в наш час на публічному заході в Житомирі восени 1989 року його підняв Валерій Колосівський. Сталося це "на горбах" за річкою Тетерів, у тодішньому житомирському «Гайд-парку», де щотижня збиралися активісти клубу «За перебудову!», Громадянського фронту, УГС, Народного Руху.

Як тільки прапор замайорів над головами людей, присутні міліціонери та КГБісти в цивільному кинулись виривати його, але люди не віддали. Від негайного арешту Валерія врятувала лише присутність на зібранні народного депутата СССР Алли Ярошинської, яка заступилась за нього перед «стражами закону».

В подальшому синьо-жовтий український прапор не раз піднімався в Житомирському «Гайд-парку», і щоразу людей переписували, викликали на допити. Для декого це стало фатальним – після «бесіди» в обласному управлінні МВС помер по дорозі додому Євген Меленівський, член Народного Руху. Іншим погрожували, оббріхували, створювали проблеми на роботі, у навчанні, із житлом…

Ланцюг єднання

Масове застосування української національної символіки в Житомирі сталося 21 січня 1990 року в день проведення Ланцюга єднання України між Львовом і Києвом, який проходив через місто (день Соборності - проголошення Акта злуки(об’єднання) Західно - Української Народної Республіки і УНР в 1919 році в одну державу та день проголошення повної державної незалежності УНР в 1918р.).

Ось що читаємо в розсекречених матеріалах КГБ (Дело №13. Переписка УКГБ по Житомирской области с партийными, советскими органами. Архив 1392, ГДА СБ України), мовою оригіналу:

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. 22.01.1990г … С учетом имеющихся данных о проявлениях и замыслах националистических и антиобщественных элементов, Управление КГБ принимало меры по локализации акции «живая цепочка», символизирующей так называемую «Соборность Украины». … Большинство участников акции имели желто-синие полотнища различного формата, такого же цвета повязки, банты, значки. …  С 14-00 до 17-00 участники «живой цепочки» собрались на стадионе «Спартак», где состоялся санкционированный горисполкомом митинг. На митинге присутствовало около 1500 человек, в значительном большинстве представители Ровенской, Львовской, Хмельницкой, Киевской, Винницкой, Ивано-Франковской областей, которыми было поднято около 130 желто-голубых флагов».

Надалі українська національна символіка все ширше застосовуєся у місті на різних публічних заходах (цитата із того ж джерела):

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. 12.02.1990г … Отрицательное воздействие на обстановку в городе Житомире имели выступления участников республиканского фестиваля «Червона рута», концерты которого проходили 10-11 февраля в Облмуздрамтеатре. В программе, выступлениях пропогандировалась идея «самостоятельной Украины», необходимость повышения национального самосознания, возрождения «загубленої української мови». Представителями СНУМ во главе с Харченко Л.Е. во время концертов в зрительном зале были подняты 2 националистических полотнища».

І таких повідомлень, як і звітів «про заходи, вжиті органами», з часом стає все більше.

Перші демократичні вибори

У березні 1990 року в Українській ССР, тоді ще складовій СССР, відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради та до місцевих Рад.

У результаті виборів від міста Житомира до Верховної Ради у жорсткому протистоянні з компартійними кандидатами перемогли співголови Громадянського фронту Яків Зайко, Віталій Мельничук, Олександр Сугоняко, які увійшли до Народної Ради - національно-демократичної, антикомуністичної опозиції у тодішній Верховній Раді Української РСР, потім боролись та голосували за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України.

Одночасно на виборах до обласної Ради практично у всіх територіальних округах Житомира перемогу отримали представники Громадянського фронту, Народного руху, УГС. Однак більшість в обласній Раді, як і раніше, була в комуністів за рахунок сіл і районів області, де, до речі, обирались і всі тодішні компартійні керівники області.

Водночас найбільшу перемогу національно-демократичні сили отримали на виборах до Житомирської міської Ради, де комуністи після 70‑річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися більшості, обраній житомирянами, яку склали депутати від Громадянського фронту, Народного Руху і Української Гельсінської Спілки.

2 квітня 1990 року на своєму першому засіданні Житомирська міська Рада обрала мене її головою (суперником був один із секретарів Житомирського міському КПРС, який набрав значно менше голосів).

Прапор над будинком обласної Ради

Пізно ввечері 22 квітня 1990 року двоє молодих хлопців, членів Спілки незалежної української молоді (СНУМ) Леонід Харченко (про якого вже згадувалось тут в  доповідній КГБ Фьодорову) та Володимир Дубовик (Віктор Корнійчук?) із села Високе Черняхівського району Житомирської області таємно встановили український прапор над будинком прокомуністичної обласної Ради, головою якої напередодні було обрано першого секретаря Житомирського обкому КПРС Владіміра  Фьодорова (на той час синьо-жовтий прапор вже було піднято над будівлями обласних рад Тернополя, Івано-Франківська і Львова, що теж послужило прикладом житомирянам).

Прапор простояв недовго, «стражі закону» його швидко зірвали, а мужніх хлопців міліція знайшла. Їх судили «найсправедливішим» у світі радянським судом, і кожен отримав два роки тюрми. Таким чином, у тому довгому переліку людей, яких радянський режим знищив чи засудив за «український націоналізм», ці хлопці ще й за часів горбачовської перебудови поповнили той список. Де сьогодні ці мужні хлопці?

Знайти їх, подякувати, нагородити від імені України – обов’язок влади та громадськості.

Історичне рішення Житомирської міської Ради

На початку травня 1990 року, після арешту Леоніда Харченка та Володимира Дубовика (Віктора Корнійчука?) співголови міської координаційної ради Народного руху Святослав Васильчук, В’ячеслав Діхтієвський та Валерій Колосівський за дорученням зборів міської організації Народного Руху України внесли пропозицію Раді - дозволити використання української національної символіки на території міста Житомира. Я доручив готувати це питання на розгляд Президії з подальшим розглядом Радою.

Для підготовки проекту рішення Ради ми уважно вивчили історію українського прапора, герба Тризуба, гімну на слова Чубинського, історію герба міста Житомира, запросили виступити перед депутатами найкращих істориків, в тому числі і нашого земляка Володимира Сергійчука, професора Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, і 24 травня 1990 року винесли питання на розгляд Ради.

Після всебічного обговорення та не зважаючи на провокаційні заяви частини комуністів про «криваве націоналістичне полотнище», Житомирська міськрада абсолютною більшістю голосів прийняла рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира», яким дозволила громадським  організаціям, установам, громадянам використання національної символіки (синьо-жовтий прапор, герб - Тризуб і гімн « Ще не вмерла України і слава, і воля»). Голосували за це рішення представники всіх національностей, які входили до складу Ради: українці, росіяни, євреї, поляки, чех…

Зразу ж після цього в залу засідань міськради ввійшли депутати міськради Олександр Козицький, який ніс український синьо-жовтий прапор, Анатолій Шевчук і ще кілька депутатів міськради та депутат облради Святослав Васильчук.

Прапор було вручено мені як голові Ради. Я поставив його по центру президії  - поряд із тодішнім державним, червоно-синім радянським прапором.

Починаючи із того дня, 24 травня 1990 року і до сьогодні український національний прапор, а із 28 січня 1992 року після прийняття відповідного закону, він же і державний прапор України, ЗАВЖДИ стояв і стоїть позаду головуючого на сесії Житомирської міської Ради, символізуючи невід’ємність від України міста Житомира і його громади.

І сталася ця подія ще до прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), за рік і три місяці до проголошення Акта про державну незалежність України (24 серпня 1991 року), в умовах тодішнього радянського режиму, коли правдивої інформації про справжню історію українського прапора, міста  та України майже не було, або ж вона була схована «за сімома печатками».

Рада також направила до Верховної Ради звернення про необхідність рішення щодо використання української національної символіки на території Української РСР.

Також ми доручили комісії міськради на підставі герба міста Житомира, затвердженого в 1444 році указом Казимира Ягеллончика, Короля Великого князівства Литовського, розробити разом із фахівцями ескіз гербу нової форми для затвердження Радою, що невдовзі було зроблено.

І сьогодні місто має власний справжній історичний герб, а не чорну шестерню на зеленому фоні, якою в радянські часи був, із дозволу сказати, «герб» Житомира. Гордий, що під рішенням Ради про герб міста, як і про використання національної символіки, мав честь поставити свій підпис.

На тій же сесії 24 травня постало питання і про встановлення українського прапора над будинком міськради. Викликаний прямо на сесію завідуючий господарством міськради попросив часу для вирішення технічних питань на даху міськради, оскільки потрібно було, не зачіпаючи радянського прапора (ми тоді жили в СССР) зробити окремий флагшток українському. Сесія погодилась з його аргументами, але (на превеликий жаль через недосвідченість) не дала прямих доручень мені як голові Ради зразу ж «встановити український прапор», чим потім і скористались комуністи для боротьби проти встановлення прапора над міською ратушею.

Український прапор над містом

На той час між головою Ради і самою Радою існував орган, що називався Президією. Саме через неї й пішло блокування рішення Ради, оскільки на комуністів, які входили до Президії і депутатів Міськради почався тотальний тиск з обкому КПСС і особисто першого секретаря Володимира Федорова.

Боротьба за встановлення прапора йшла кілька тижнів. А тим часом хлопці із заводу «Верстатів-автоматів» на чолі із депутатом міськради Анатолієм Шевчуком зробили древко (флагшток) і нержавілої сталі, всю необхідну оснастку, а робітник заводу член УГС Юрій Балабан із шматка латуні вручну випиляв тризуб і встановив на древко. До речі і флагшток і тризуб до цього часу на міської ратуші і надійно служать ось уже 26 років.

І от, нарешті, ввечері 13 червня 1990 року Президія  прийняла рішення про встановлення українського прапора над будинком Житомирської міської Ради.

Прапор встановлювали депутати міськради Олег Хамайдюк, Михайло Дверник, Михайло Сидоржевський, Анатолій Шевчук, депутати облради Святослав Васильчук, В’ячеслав Діхтієвський, а також Олександр Ветошкін, Володимир Кравчук, Андрій Мельничук, Іван Лавриненко… Роботи було багато і хлопці почали її ще о шості годині вечора: зробили глибокий шурф в столітній цегляній стіні фронтону, встановили та міцно закріпили древко прапора...

І ось о 23 годині 13 червня 1990 року синьо-жовтий український національний прапор замайорів над містом!

Підняття українського прапора над міською ратушею викликало як захоплення і підтримку з боку більшості житомирян, так і люту ненависть зі сторони «партійних і совєтскіх органов» та їх агентів і прислужників із п’ятої колони.

Перші приходили в Раду, вітали і підтримували, а пізніше проводили акції підтримки.

Останні злісно шипіли і писали мені анонімні листи з погрозами («Мы тебя и твоих детей, Бандера и Петлюра, еще достанем…»). Якась «тайно образованная группа в 21 человек «За интересы Советской Украины»» написала «Ультиматум» із погрозою висадити в повітря будинок Ради, «если за неделю желто-голубое националистическое полотнище не будет снято. Новейшие средства и технологии обеспечены. Преград для нас не существует»…

Довелось окремим листом звертатися в Обласне управління КГБ з вимогою розслідувати замах на терористичний акт і взяти під охорону будинок Міськради, хоча підписуючи цього листа я чудово розумів, що звертаюсь до кураторів та організаторів цієї самої «таємної групи».

Майже кожну ніч, поки ми не організували власну охорону, прапор зривали (як потім з’ясувалось, робила це сама міліція на вимогу обкому КПСС). Та ми знову і знову встановлювали прапор.

Гнів компартійної влади

Компартійна влада ні на хвилину не могла змиритися з тим, що в місті почав діяти демократично обраний орган місцевого самоврядування — Житомирська міська Рада, над будівлею якої майорить ненависний владним комуністам синьо-жовтий український прапор, і який свої рішення приймає не під диктовку правлячої КПРС, як це було останні 70 років, а демократично та в інтересах житомирян.

Посипався шквал протестів прокурорів усіх рівнів, рішень районного, міського, обласного судів, кілька окремих постанов обласної Ради і навіть центральної влади в Києві. Суть цих рішень була в одному – негайно зняти «націоналістичне полотнище» з будинку Ради і відмінити всі рішення стосовно національної символіки, як незаконні, а інакше…

І це «інакше» було в інспірованих перевірках фінорганів та спеціальних служб, як в міськраді, так і за місцем моєї колишньої роботи на заводі та роботі моїх колег, скороченні фінансування та матеріального забезпечення міських програм. А ще - моральний тиск, брехня, наклепи і провокації через підконтрольні засоби масової інформації, перш за все, – компартійну газету «Радянська Житомирщина», яка завзято чавила все живе – свободу слова, демократію, становлення української незалежності.

Тоді я по-справжньому відчув, як «заламують руки» лише тому, що ти - українець і хочеш щоб і ти, і твій народ жили на своїй землі в гармонії зі власною історією, власними традиціями, в гармонії з іншими людьми.

Та треба сказати, що демократія в Житомирі у ті часи не була такою собі слабенькою і немічною (інакше вона, безумовно, була б знищена). Інтереси демократичного Житомира відстоювали три депутати Верховної Ради Української РСР (крім мене - Яків Зайко та Олександр Сугоняко), в області — 17 депутатів-демократів обласної Ради, обраних від міста і, головне, демократична більшість у міській Раді, до складу якої, до того ж, входило два депутати Верховної Ради України (я як голова Ради і Олександр Сугоняко).

Потужну підтримку демократичним силам міста надавали трудові колективи найбільших тоді підприємств Житомира — ВО «Промавтоматика», «Електровимірювач», заводи - «Вібросепаратор», верстатів-автоматів, «Автозапчастина», ЗОК, ЗМК, інші підприємства, творча інтелігенція міста — художники, скульптори, музиканти, частина письменників.

Традиційно небайдужою була й молодь Житомира, особливо активною — міська організація Спілки незалежної української молоді (СНУМ), до керівництва якої входив депутат міської Ради, голова профкому заводу ЗОК Олег Хамайдюк. Саме Олегу разом з іншими побратимами випало 13 червня 1990 року встановити над будинком міської Ради синьо-жовтий національний прапор. Не дивлячись на молодість – цьому чудовому сміливому юнакові було лише 23 и роки - він, як ніхто, розумів, що побудова нового суспільства і нової держави лише на одному посиланні на «прапор, гімн і герб» неможлива. І тому Олег був найактивнішим в боротьбі з комуністичною владою, і одночасно - був активним учасником національного відродження, одним із ініциаторів створення Партії демократичної молоді України.

Глибоко і природно поєднуючи у собі громадянські та національні риси, будучи натурою цілісною, правдивою, харазматичною, Олег був справжнім лідером житомирської молоді, найперспективнішим молодим політиком і громадським діячем Житомира, представником нової їх генерації. Та думаю, це розуміли не тільки ми…

Через півроку після встановлення прапора над будинком міськради Олег трагічно загинув за загадкових обставин, що й до сьогодні залишились не з’ясованими... Водночас про ці обставини, як і обставини смерті ще одного із кращих житомирян того часу - художника Петра Драги можна лише здогадуватися…

Житомирська міська Рада разом із Львівською, Тернопільською та Івано-Франківською обласними Радами, а також низкою міських Рад, у тому числі Київською і Донецькою, та представниками демократичних блоків у радах міст України влітку 1990 року утворили Асоціацію демократичних Рад України, яку очолив голова Львівської облради В’ячеслав Чорновіл (до речі, пізніше теж вбитий режимом), і яка відразу ж стала серйозним загальноукраїнським фактором у протистоянні з радянською системою та в боротьбі за незалежність України.

Час «Х»

Водночас, до кінця серпня 1991 року реальна влада в СРСР, в Україні та в Житомирській області перебувала в руках КПРС, яка вже формально не була панівною (статтю 6 про це було знято з Конституції СРСР), але все ще активно діяла як самостійно через партійні органи, так і через свої адміністративні та репресивні структури.

Значною мірою можливості демократичної влади Житомира обмежувались і в самому місті, бо існував й активно діяв міськком КПРС, два райкоми і два адміністративні райони міста, які всупереч рішенню Ради про їх ліквідацію, за активної підтримки обласної влади були збережені й сформовані на компартійних засадах.

Усі керівники підприємств залишались представниками партійної номенклатури. Розподіл фінансових та матеріальних ресурсів (а тоді це було дуже актуально – м'ясо, інші продукти харчування, одяг, промислові товари – все «виділялось» для міста через так звані фонди, нічого не було у вільному продажу) здійснювався поза впливом міської Ради.

Місцеві партійні газети (особливо – «Радянська Житомирщина»), обласне радіо і телебачення перманентно і брутально оббріхували міську владу, залякували житомирян демократами. Обкомом КПСС, щоб викликати незадоволення житомирян міською владою, використовуючи реальні важелі, які тоді знаходились в області, а не в місті, штучно створив проблеми з фінансуванням міського господарства та проблеми із постачанням споживчих товарів городянам, заморозивши заодно і введення в дію збудованих житлових будинків, призначених для робітників підприємств.

Не були в стороні й «органи»:

«Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. … «Практика свидетельствует, что при умело организованном противодействии представляется возможным срывать замыслы неформалов, компрометировать их перед общественностью» (дело №13. Переписка УКГБ по Житомирской области с партийными, советскими органами. Архив 1392, ГДА СБ України, мовою оригіналу)..

Далі обком, слідуючи своєму плану, змусив членів міськвиконкому, які були членами КПРС, депутатів-комуністів і військових, які складали немалу групу у Раді, саботувати її та виконкому роботу. Час «Х» було призначено на початок березня 1991 року на одну із чергових сесій.

Зразу ж після її відкриття слово взяв перший заступник голови міськвиконкому. Він зачитав адресований міському голові ультиматум, підписаний ним і кількома членами міськвиконкому. Ультиматум диктував волю Житомирського обкому КПУ щодо здачі Радою своїх позицій, першою із яких був український прапор, затим - кадри, економіка, соціальна сфера... Далі були слова про те, що члени міськвиконкому – заступники голови міськвиконкому - у разі невиконання їх вимог подають у відставку.

По закінченні цього виступу, депутати-комуністи та їх прибічники (військові, вчителі, лікарі, частина керівників підприємств й інші депутати, залежні від партійної влади по роботі) по команді встали і залишили зал засідань міської ради.

Розрахунок був на те, що Рада без них більше не зможе зібратись і в умовах, коли фактично відсутній міськвиконком, і вона, і голова Ради виявляться безпорадними. Саме це мало б стати прямою, до того ж швидкою, основою для розпуску Ради, передачі її повноважень обласній і районним Радам.

Наш прапор - назавжди

Оголосивши перерву в засіданні Ради, я зібрав однодумців – депутатів, членів та працівників міськвиконкому. Не всі вірили, що вдасться відновити кворум і провести засідання Ради, сформувати виконавчий орган. Як це вдалось – окрема розмова, але факт залишається фактом – вдалось.

Зібравшись через кілька годин у залі засідань Ради, де колись співав великий Шаляпін, Рада за моїм поданням припинила саботаж, прийнявши відставку міськвиконкому. Скажу, що то був шок для «підписантів», бо їм здавалось, що вони врахували все, до того ж САМ Федоров їх підтримував!

Пізніше вони приходили до мене і просили пробачення, розповідаючи про шалений тиск, який чинив на них обком КПУ. Саме тому і не згадую їх прізвищ – ці люди були заручниками тієї Системи.

Ми вистояли, - і синьо-жовтий український національний прапор залишився на міській ратуші!

Через кілька тижнів Рада затвердила поданий мною новий склад міськвиконкому, який тепер повністю складався із представників національно-демократичних сил. І сьогодні горджусь зірковим складом того виконкому, затвердженим весною 1991 року першим демократичним скликанням Житомирської міськради.

Ці люди, дружньо протистоячи шаленому тиску, багато зробили для житомирян. А в дні московського військово - гебістського путчу ризикували навіть власним життям, коли Житомирська міська Рада і її виконком 20 серпня 1991 року в розпал ГКЧП стали єдиними в Україні, хто всупереч всім «вказівкам» зверху провели засідання і сесію, на яких засудили ГКЧП, попередили про кримінальну відповідальність всіх, хто підтримає путчистів на території міста.

Та це вже – інша, не менш драматична історія боротьби за незалежність України…

А український прапор над Житомирською міською ратушею, який ми встановили всупереч волі і гонінням ревнителів тоталітарної антиукраїнської системи, майорить і сьогодні!

На тому ж древку із нержавілої сталі, встановленому українськими патріотами 26 років тому і з тим же латунним виточеним вручну Тризубом!

Під цим прапором відстоювали свободу наші діди і прадіди, його доводиться захищати й нинішньому поколінню українців, як на війні проти агресора на Сході, так і всередині країни. Та українці вже тисячу років воюють за свою незалежність і ще ніхто нас не переміг. Не переможе і сьогодні!

P.S. 23 червня 2010 року Житомирська міська рада прийняла рішення - вона оголосила 13 червня  загальноміським святом - Днем підняття українського прапора над Житомиром.

Та в часи Януковича і його посіпак на місцям це було неактуально....

Цього року вперше відбулося достойне і незарегульоване відначення цієї  події (детальніше про це на Житомирських сайтах). За словами Міського голови Сергія Сухомлина, з ініциативи якого воно відбулося, тепер так буде кожного року.