Левова частка всіх обговорень необхідності реформ стосується пенсійної реформи. Одна з найчутливіших сфер та досить неоднозначна в сприйнятті українцями пенсійна реформа є одним з перших кроків в пакеті негайних реформ. І це не лише одна з вимог Європи, це вимушена дія продиктована суворим становищем української економіки. Дефіцит пенсійного фонду (ПФ) є однією з незникаючих дір державного бюджету.
Нинішня система солідарного пенсійного забезпечення передбачає, що всі відрахування з заробітних плат працюючого населення спрямовуються до ПФ, а потім йде розподіл цих коштів серед пенсіонерів. Тобто, вона передбачає, що діти утримують своїх батьків, а не те, що працюючий відраховує кошти на свою пенсію, як дехто вважає. Попри “справедливість” солідарна система дає серйозні збої в наявних умовах. Наразі в Україні чисельність населення зменшується, народжуваність падає, і, відповідно, зменшується кількість працюючого населення.
Боргова яма пенсійного фонду
На сьогоднішній день один працюючий повинен утримувати одного пенсіонера. Навіть при середній пенсії в 1,5 тис. грн. – це вже є само-собою неможливим, адже середня заробітна плата в Україні становить трохи більше 3 тис. грн. Тобто, навіть якщо кожен відраховуватиме в ПФ половину своєї заробітної плати цього буде недостатньо для виплати всіх пенсій.
Ця проблема почала набувати таких масштабів 10 років тому. Саме з 2004 року уряд Януковича запровадив “гарну традицію” використання пенсійних виплат, як політичного інструменту. Це логічно, адже 30% виборців – це пенсіонери і, на відміну від інших категорій, їх явка на виборах, ніколи не давала підстав сумніватись в окупності інвестиції. За 12 років розмір середньої пенсії збільшився в 10 разів (рис. 1).
Рис. 1. Рівень середньої пенсії в Україні у 2004-2014 роках (дані http://www.ukrstat.gov.ua)
Така політика призвела до утворення значного дефіциту бюджету ПФ – суми, якої щороку не вистачало в ПФ для виплати поточних пенсій (рис. 2).
Рис. 2. Дефіцит ПФ України (інфографіка за матеріалами http://costua.com)
Графік щорічного дефіциту має певні коливання, адже Україна в своїй короткій історії вже пережила одну пенсійну реформу в 2011 році. Тоді уряд Азарова вдався до досить непопулярного кроку і підвищив пенсійний вік. До реформи в Україні на пенсію виходило 400-450 тис. осіб щороку, після – близько 300 тис. осіб. Наразі, число пенсіонерів становить 13,5 млн. осіб і такий показник повинен зберегтись до 2021 року.
В діалозі з пенсіонерами ми бачимо, що подібні кроки є досить дискусійним, адже з одного боку ми чуємо заклики “дорогу молодим”, а з іншого, на державному рівні залишаємо на робочих місцях людей, що вже готові вийти на заслужений відпочинок. Вибір не простий, адже з отриманим місцем “молодим” вони отримують додаткове пенсійне навантаження, бо змушені утримувати більшу кількість пенсіонерів.
На велосипеді вже давно їздять
Ми не є унікальними в своїх проблемах. Більшість розвинених країни центральної Європи та США вже проходили цей етап. Хвиля пенсійних реформ прокотилася європейськими країнами ще на початку 2000-х.
Першим кроком реформи було вже згадане підняття пенсійного віку. Європейські країни ставлять орієнтир на 67 років, як для чоловіків так і для жінок. Італія та Польща прийняли таке рішення ще кілька років тому. Словаки винесли подібне рішення на референдум в 2011 році і популісти перемогли. Для України 67 років це фантастична цифра, адже варто зважати на середню тривалість життя, яка у нас поки-що суттєво різниться з європейською.
Другою практикою, яку урядовці мали намір позичити в європейців – це трирівнева система пенсійного забезпечення. Трирівнева, на відміну від однорівневої солідарної, передбачає наявність ще 2 рівнів: обов’язкових та недержавних накопичень, відповідно.
Подібна практика має достатньо прикладів для аналізу. Але вона не є панацеєю, адже ряд країн після впровадження трирівневої системи всеодно були змушені змінювати її умови. Проте, такі кроки давали можливість збалансувати ПФ і шукати нові рішення.
В Україні це може бути скоріше ціллю, аніж методом вирішення проблеми. Щоб впровадити трирівневу систему пенсійного забезпечення необхідно ліквідувати нинішній дефіцит ПФ та забезпечити стале зростання ВВП на рівні не менше 2%.
Регіональний фактор
На сьогодні в Житомирській області понад 407 тис. пенсіонерів, що становить лише 3% від загальнодержавної чисельності. В цілому розподіл пенсіонерів по областях не завжди пропорційний до числа населення регіону. На це впливає ряд факторів.
Зокрема в Житомирській області на пенсію за віковою ознакою вийшло менше 3/4 всіх пенсіонерів. 28% наших пенсіонерів не досягли пенсійного віку. 58,5 тис. осіб отримують пенсію по інвалідності і ще майже 26 тис. у зв'язку з втратою годувальника.
Ці показники є вищими, ніж середній розподіл структури пенсіонерів по країні. На Житомирщині проживає майже 109 тис. осіб, що отримують пенсію як учасники ліквідації та потерпілі від аварії на ЧАЕС. За цим показником ми поступаємось лише Київській області.
Рис. 3. Структура осіб, що отримують пенсію в Житомирській обл. (за даними Держкомстату)
Середній рівень пенсії на Житомирщині 1386,41 грн., при середній по Україні 1526,09 грн. Для наочності дисбалансу в розмірі пенсій варто відмітити, що в Україні майже 1,5 тис. суддів знаходяться на довічному грошовому утриманні (при повному і неповному стажі роботи) та середній пенсії в 12 тис. грн. Житомирські слуги Феміди мають третю за розміром середню пенсію в Україні після м. Київ та Донецької області – майже 14 тис. грн.
В цілому 27% пенсіонерів країни мають рівень пенсії вище середнього та 7% на межі прожиткового мінімуму для пенсіонерів (949 грн).
Варіанти дій
При настільки нестабільній економіці марно надіятись на систему формування пенсійних виплат за рахунок відрахувань на заощадження, незалежно від того державними вони будуть чи приватними. Адже наразі, такі ПФ не підлягають індексації, а при таких темпах девальвації національної валюти, при виході на пенсію отримаєш лише пачку папірців. Не вдаючись в перелік аргументів, достатньо пригадати досвід заощаджувальних книжок.
Реально радикальним кроком було б зменшення розміру пенсій, та це “перебір” навіть для “уряду камікадзе”. Хоча при такому знеціненні гривні нинішня ситуація є маже тотожною. Але в цей же час не ростуть і зарплати, а отже ПФ від цього нічого не виграє. При зростанні рівня зарплат і “заморожених” пенсіях дещо вдасться вирівняти ситуацію, але це навряд дозволить утриматись від підвищення пенсійного віку.
Також часткове рішення можна шукати в системі надбавок та зменшень при розрахунку пенсій. Тобто, стимулювати тих, хто відтерміновує свій вихід на пенсію за віком та урізати дострокових пенсіонерів. На сьогоднішній момент 16,4% пенсіонерів лишаються працюючими. Ця частина людей не поспішають виходити на відпочинок і таким чином отримують можливість здійснити перерахунок нарахування пенсії. Частка таких пенсіонерів в 2-3 рази є вищою від дострокових.
Найбільш очевидним інструмент, що візьме на озброєння наш уряд – маніпуляції з базою нарахування пенсій (кількість та інтервали вибірки років трудового стажу). Подібна гра не врятує ситуації, але може вплинути на розмір пенсії для певних категорій.
Попри значний дисбаланс кількість “привілейованих пенсій” не така значна і навіть їх скасування не дасть докорінних змін, хоча є очевидним і таки справедливим кроком в рамках пенсійної реформи.
Якби це не було банально, та єдиним реальним способом наповнення ПФ, при даних демографічних показниках є підвищення рівня заробітних плат. Більші зарплати – більші надходження в ПФ, але для цього потрібні не псевдо зміни системи Єдиного соціального внеску (ЄСВ), а реальне виведення заробітних плат з тіні та значні зміни в різних сферах, які дозволять наростити ВВП.
