4 липня 2020, 05:59 Житомир: °C
Ліскі Вадим Іванович
Голова Правління Житомирського інвестиційного центру, ініціатор створення Житомирського бізнес клубу, співвласник ТОВ "Житомирський картонний комбінат". Поза бізнесом підтримую волонтерський рух, громадянські та екологічні ініціативи

Чи справді політика брудна справа

«Всі вони однакові!» «Від мене нічого не залежить!» «Занадто далекі вони від народу!» «Політика – брудна – справа!»

Ось стандартний набір характеристик від українського виборця на власну адресу та адресу українського політика. І ці речі – взаємопов’язані. Політика завжди лишатиметься «брудною справою», доки «від мене нічого не залежатиме».

З іншого боку, різного роду експерти, ліберальні політики, громадські активісти жаліються на те, що саме суспільний попит на популізм та непрофесіоналізм формує нинішню якість політичної моделі. Мовляв людям не потрібна ідеологія, чітка програма дій, професійні розрахунки. Натомість в ціні завжди лишається «ковбаса по 2.20» та «за все гарне, проти усього поганого». І ніби виходить замкнене коло. Перефразовуючи класика марксизму-ленінізму – «верхи імітують діяльність, низи імітують активність».

Давайте додамо трішки історії. З чого все починалося? На початку незалежності перші українські партії декларували свої ідеологічні ознаки прямо у назві – «Республіканська партія», «Ліберально-демократична партія», «Партія зелених України» тощо. Після помаранчевої революції суспільним трендом стало створення іменних партій та блоків: «Блок Юлії Тимошенко», «Блок Петра Порошенка», «Радикальна партія Олега Ляшка» тощо. Політики, дискредитувавши ідеологічні пріоритети, взялися підміняти їх «вождистськими» рисами.

А тепер давайте поглянемо на сучасні назви політичних партій: «Слуга Народу», «Голос», «Пропозиція», «Довіра», «Європейська солідарність», ОПЗЖ (прости господи). Я - не засуджую, але задаю запитання. Про що ці партії? Де тут ідеологія, яку систему цінностей брати за основу виборцеві? Більше того, якщо взяти політичну історію окремих ТОП-політиків, то ми побачимо багаторазову зміну партійних квартир та ідеологічних цінностей. При чому інколи – кардинальну. Це – також про політичну відповідальність, а інколи і про політичну корупцію.

Чи можна розірвати це порочне замкнене коло, коли безвідповідальні політики продукують запит на популізм, а довірливі виборці, десятиліттями голосуючи за яскраві обгортки, зневірюються у політичних інститутах?

Впевнений, що не тільки можемо, але і мусимо. В Україні (батьківщині ТРЬОХ «майданів») – важко говорити про те, що «від мене нічого не залежить». Після того як відбулась кардинальна ротація політичних еліт з приходом нового Президента також непросто просувати тезу про те, що всі вони однакові. Разом з тим, зневіра у політиці та політиках зберігається стабільно високою. Що ще потрібно врахувати?

Очевидно, що Володимир Зеленський став президентом тому що громадяни прагнули змін. По цій же причині, сьогодні спостерігається падіння рейтингу Президента – люди не бачать цих змін. Але при цьому запит на зміни нікуди не зникає. І я вважаю, що саме в цьому є надія для України.

Одна лише поправка, зміни – це не про якісь сторонні дії інших людей. Зміни – це про кожного з нас. Це – про прибраний ліс після пікніку, про відсортироване сміття в квартирі, про повагу до правил дорожнього руху та про нульову толерантність до побутової корупції.

Той, хто це зрозуміє, буде жити в іншій парадигмі. Де «все залежить від нас», а «політика = відповідальності».

Це – довго та складно. Але – не безперспективно.