29 березня 2020, 17:09 Житомир: °C
Валерій Івановський
Головний редатор газети "Сільське життя", магістр державного управління, політолог, письменник, голова Житомирської громадської організації "Влада - народу!"

До чого веде бандеризація України?

11 липня - 73-ті роковини "Волинської трагедії"

Перед самітом НАТО у Варшаві дедалі частіше відбуваються події, спрямовані на загострення українсько-польських відносин. Це все не спроста – переконані як історики, так і представники спецслужб. Чи є реальні передумови для конфлікту? Яка роль Кремля у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі? Як працюють російські спецслужби, чи це винятково їхня робота, чи, можливо, через певні обставини все ж відбувається радикалізація польського суспільства – про це дізнавався кореспондент «Вголосу».

Вагомим приводом до загострення українсько-польських взаємин стала новина про те, що Польська селянська партія пропонує визнати 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, який здійснили ОУН й УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої. У проекті документа, зареєстрованого в сеймі, зазначено, що Волинська трагедія має характер етнічної чистки та геноциду, а в 1942-1945 роках на території Волині і Східної Галичини жертвами злочину нібито стали 100 тисяч безневинних польок і поляків, включаючи дітей. Загалом у сеймі Польщі вже зареєстровано аж три законопроекти, де українців звинувачують в «етнічних чистках і геноциді». Невдовзі в кінотеатрах Польщі навіть демонструватимуть фільм під промовистою назвою «Волинь».

Окрім того, навесні відбулися чергові напади і плюндрування могил українців на території Польщі. Це та інше лише додало олії у вогонь: як наслідок, наприкінці червня група польських радикалів напала на хресну ходу греко-католиків у Перемишлі.

Тим часом 4 липня польська сторона тимчасово призупинила дію міжурядової українсько-польської Угоди про правила місцевого прикордонного руху, фактично позбавивши мешканців 30-кілометрової прикордонної зони безвізого в’їзду на територію Республіки Польща.

 

«Волинська трагедія» 1943 року: хто розпочав  і  які причини?

 

11 липня у Польщі поминатимуть жертв «Волинської трагедії» 1943 року. Наші ідеологи намагаються замовчувати цей історичний факт. Це історія жахливої трагедії із кількома десятками тисяч закатованих людей, яка сталася під час Другої світової війни на  Волині (і не тільки). Це чорна пляма в історії українців та поляків, які звикли жити разом на одній землі Волинській, які вряди-годи породжували обопільний антагонізм аж настільки, що пролилася велика кров. Це історія “другої Коліївщини”…

 

Перемістімося у часі до подій Першої світової – того зламного моменту світової історії, який будучи кінцем усіх імперій та залишків доіндустріального мислення, водночас постав великою можливістю для багатьох європейських народів до побудови своєї національної незалежної держави. Крах імперій та початок війни разом з розвитком культурницьких та політичних національних рухів стали кульмінацією прагнень і соціально-політичним плацдармом для створення власних держав. Гострий процес відбувався на Сході Європи, де багатьом народам доводилося жити у спільній хаті-імперії… 

Отож чехи, українці, литовці, молдавани, поляки, білоруси, німці та інші кинулися у боротьбу за території, за майбутній потенціал своїх держав. Комусь вдалося це зробити, хай з потом і кров’ю, а хтось залишився чекати наступної можливості і продовжував боротьбу вже у нових національно-політичних утвореннях. 

Поляки і українці, перебуваючи у спільній російській неволі, мали непогані можливості для узгоджених дій, для об’єднання своїх народореалізовувальних сил. Але зрештою, як ті так і інші дивилися на це інакше…

Поляки ставили перед собою завдання – відродимо Річ Посполиту від моря до моря! Відродимо її, як мінімум, у колишніх межах. Що це означало для Волині? А саме те, що вона мала залишитися у складі Польщі. Саме собою, в цьому немає нічого страшного, оскільки дуже багато європейських земель, які належать до одного етносу, перебувають у складі держави іншого. Якби не одна річ: заперечення права на існування української держави, яка безумовно захоче забрати свої землі собі, а тим самим не аби як послабить Річ Посполиту. 

Польським політикам, дипломатам і промовцям шляхом підписання документу вдалося переконати Антанту (це свого роду був післявоєнний політичний світовий суддя, який мав виключне право визначати, на що може претендувати кожен європейський народ після війни), що західноукраїнські, білоруські, литовські землі мають утворювати майбутню Польщу, а народам, які там живуть, майбутня держава гарантуватиме гідне життя як для нацменшин, а згодом можна буде надати народам автономію. 

Врешті-решт, після вдалих політичних маніпуляцій та військових дій Волинь (і вся Західна Україна) опиняється у складі Другої Речі Посполитої.

Настали 20-30-ті роки. Розуміючи, що розвиток національних меншин зрештою призведе до зростання національної свідомості і сепаратистських настроїв, Польща навіть і не думала виконувати підписаний документ. Причому на Волині ситуація була ординарною.

Так, у краї мешкало 70-75% українців (і до 15% поляків, також євреї, німці, чехи, росіяни та інші). Але що це були за українці? 

На той час на Волині було біля 80% неписьменних та малописьменних, 30% дітей уазагалі не навчались. Хоча діяли солідні громадсько-культурні організації “Просвіта”, “Рідна школа”, “Рідна хата” й інші, які тримали багато читалень, будучи осередками українських традицій, мови, культури; “Пласт”, “Сокіл”, “Юнак”, інші, які виховували дітей. Але загалом на момент утворення Другої Посполитої Волинь не мала чітко окресленого національного обличчя. 

Це була земля, де жило багато народів, які мали свої культурні осередки-організації, просто українців було більше. Тож на Волині не було такого руху за утворення української держави, як у Галичині – до кінця 20-х! Тому поляки починають активну полонізацію землі. 

Українські культурні організації закриваються як антидержавні. Школи закриваються. Відкриваються польські. До адміністративних посад допускаються переважно поляки. Православ’я зазнавало тотальних утисків. Польща намагалася зробити з українців поляків. 

І тут з’являється програма Юзевського (це воєвода Волинського воєводства, адміністрація якого засідала у колишньому бернардинському монастирі), яка спрямована на лоялізацію українців Волині до польської влади. В загальному це виявлялося у сприянні українському рухові, чим же потіснило позиції поляків, які уже встигли активно утвердитися на шляху повної полонізації Волині. 

Далі у дію вступає Галичина. На Волинь починає масово йти вектор національної спрямованості, формування української національної свідомості, боротьби за власну державу. Відбувалася свого роду боротьба за душі: поляки з волинян хотіли зробити поляків (але діяли насильними методами), а галичани – допомогти швидше прорости національному паростку волинян. Тому досить швидко у 20-30х роках на Волині формується потужний рух за національну державу і неприязнь до поляків, оскільки ті чинили насильство на цій землі.

Оцінюючи ситуацію катастрофічною, польська влада знімає програму Юзевського з Волині і направляє туди радикальніші полонізаторіські дії. Поляки бачили волинян сірою безнаціональною масою, до якої треба застосувати жорсткі методи. Однак виявилося, позиція така була не тільки до Волині. Холмщина, Підляшшя, Тернопілля – наступ польської держави був масовим, жорстоким, безсовісним і антихристиянським. Переслідувалися православні священнки, їх цькували у газетах, накладали штрафи і арешти за служби українською мовою. Набиралися певні “руйнаційні групи”, які приїздили в українське село і починали масове побиття українців (і дітей, старих і вагітних жінок), спалення їх осель, псування продуктових запасів. 

Була розтрощена неймовірна кількість читалень “Просвіти”. Били всіх – землеробів, адвокатів, учителів, суддів, інженерів, священників. Побиття супроводжувались знущаннями. Масовий наступ на церкви відбувався на Холмщині, Підляшші і Волині. Католики таким чином почали відбирати церкви у православних інколи самовільно, а інколи маючи юридичний дозвіл. У місті Хелмі, яке заклав Данило Галицький, у стародавньому фундованому ним соборі католики порозбивали у крипті гроби єпископів, священників, кості повикидали на вулицю, старі пам’ятники порозбивали і зробили там костел… Церкви і собори просто закривались, руйнувались, або забирались під костел. 

Загалом було втрачено близько 636 (!!!)православних церков. 

Відбувалися і не менш страшні “духовні акції”. Православних примусово перехрещували на католиків. Приїздила поліція і зганяла всіх українців у “костел”, де їх перехрещували, згодом всіх били. Українці відповідали замахом на самого президента, бомбовими замахами на держустанови, нападами на пошту, саботажем на залізниці і телеграфі. На що польська влада відповідала новими акціями руйнацій. Відбувалися демонстрації українців-емігрантів, скарги до Ліги Націй, яка засудила Польщу за такі дії, але це результату великого не дало. Напруження розпікало повітря до червона, лиховісна ненависть затаїлася у душах і тут почалася Друга Світова…

І поляки і українці Волині розуміли, що саме настав час для активної боротьби. Той, хто хоче збудувати свою державу на цих землях, повинен раз і назавжди усунути противників із неї. З боку польської адміністрації був наказ: з Волині не рипатися, інакше ми її втратимо. 

З боку Бандерівського ОУН постало розуміння необхідності радикальної деполонізації Волині. Обгрунтовувалося це чинниками: ганебною поведінкою міжвоєнної Польщі щодо української меншини, співпрацею місцевих поляків з німцями, вбивством української інтелігенції на Холмщині 1942-1943, необхідністю витіснити поляків з Волині. 

Окупаційний режим німців одразу ж сформував поліцію з місцевих людей. Таким чином багато поляків та українців служило у німецькій поліції. Отримавши зброю до рук, обидві сторони почали використовувати її як знаряддя помсти за недавні, м’яко кажучи, образи. Уже ніхто нікого не збирався терпіти, уже ніхто нікому не був здатний пробачити. Почалися перші стихійні сутички.

У 1942 році групи під керівництвом УПА винищили близько сотні поляків переважно Луцького повіту. А у 1943 році акція набула масовго масштабу. На початку 1943 було винищено усіх польських жителів села Іванова Долина Костопільського повіту Волині, в тому числі людей літнього віку, жінок, дітей.

Місяцем пізніше польська поліція з допомогою німців винищила чверть українського населення (+ жінки, діти та старі) Людвипольського повіту Волині.

У червні 1943 року українські повстанці напали на Гірку Полонку під Луцьком. До частин УПА приєднувалися цивільні жителі з косами, сокирами, серпами, ножами. Польські цивільні ж почали приєднуватися до радянських партизан, до Армії Крайової, яка почала готувати відплатні акції.

У липні 1943 загони ОУН-УПА масово атакували 167 польських поселень. Вбивали усіх: жінок, дітей, старих, молодих. Цивільні селяни, жадаючи помсти за всі мислимі і немислимі гріхи, активно допомагали. У ході була будь-яка зброя. Людей убивали, їх оселі спалювали.

Восени 1943 почалися відплатні акції АК проти українців. Звісно, пощади жінкам і дітям не було. Згодом у Хрубешувському та Томашувському повітах було спалено близько півтори сотні українських сіл. Волинська різня набула небачених розмірів за територією та кількістю жертв. Напочатку 1944 року  АК утворила 27 Волинську дивізію піхоти, частина діяльності якої була спрямована проти українців. Це був уже наслідок, адже причиною створення дивізії була спроба нейтралізації УПА на Волині.

 …Після усіх цих подій хвиля насильства на Волині почала вщухати. Дії перенеслися в інші регіони, але вже не набули такої всеохопності як тут. Кількість польських жертв на Волині може сягати 50-60 тисяч, із яких 34 документально підтверджені. Кількість українських – близько 10 тисяч. На тому боротьба не закінчилася. 

Українці з поляками виявили нездатність до мирного існування, тож їх треба було розділити. Далі була операція “Вісла”. Далі було закінчення війни, після чого українці і поляки опинилися по різні боки кордону, щоби ніколи більше не стикатися один з одним на одній землі, якщо не вміють жити разом…

 lutsk.myneformat.com

 

Х Х Х Х Х 

 

Волинські події 1943–1944 рр. є одним з кривавих етапів українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни, багатьма дослідниками виокремлюваним з загальної картини тогочасного міжнаціонального українсько-польського протистояння на території спільного проживання обох народів – Західної Волині, Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини.

 Аналіз перебігу подій, а також наявні документи, насамперед, українських повстанців, свідчать про те, що навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН (бандерівців) на Північно-західних українських землях  на чолі з Дмитром Клячківським («Клим Савур») прийняв рішення про те, щоб позбутися за будь-яку ціну місцевого польського населення.

Серед інших мотивів прийняття цього рішення було прагнення покарати частину місцевих поляків за діяльність у німецькій окупаційній адміністрації і поліції. Українська сторона висувала також мотив помсти за вбивства польськими партизанами в попередній період українських громадських діячів на Холмщині. 

Звіти про результати проведених загонами УПА антипольських акцій не залишають сумнівів щодо їхньої мети.

Спочатку дії ОУН були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, які працювали в службах охорони лісів, шляхів сполучень та держмаєтків.  Поступово вони поширилися також на польську сільську місцевість.

 З лютого 1943 р. антипольські акції охопили східні повіти довоєнного польського Волинського воєвідства – Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. У червні вбивства поширилися на Дубнівський, Кременецький та Луцький повіти, у липні – на Горохівський, Володимир-Волинський та Ковельський, а наприкінці серпня – на останній волинський повіт – Любомльський.

Антипольські дії УПА підтримувала значна частина місцевих українців. 

Причину цієї підтримки слід вбачати, крім іншого, у прагненні українських селян скористатися ситуацією й відібрати у своїх польських сусідів разом з їхнім життям майно та землю. Саме підтримка УПА цивільним українським населенням, озброєним косами, вилами, сокирами, ножами, і надала вбивствам на Волині масовості та особливо жорстокого характеру. 

З другого кварталу 1943 р. вбивства поляків на Волині фактично набувають масового характеру. На той час бандерівська УПА підпорядкувала собі збройні формування своїх політичних противників, зокрема, загони УПА («Поліська Січ») Тараса Боровця-Бульби, які з кінця 1942 р. діяли на території Сарненщини і Костопільщини, а також відділи ОУН (Мельника). На середину 1943 р. сили УПА складали щонайменше 10–12 тисяч бійців.

Про спосіб винищування цивільного польського населення свідчать численні звіти виконавчих референтів Служби безпеки Бандерівського ОУН, які містяться в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України в Києві, Державному архіві Рівненської області та ін. Ось деякі з них:

«Одержав я наказ знищити два фільварки Гірку Полонку й Городище…  Почався короткий, але завзятий бій.  Ляхи почали тікати з фільварку.  З-під будинків витягали ляхів і різали, кажучи: „Це вам за наші села і родини, які ви попалили”. Поляки, викручуючись на довгих совітських штиках, благали: „На мілосьць Бога, даруйте нам жицє, я ніц нє вінен і нє вінна”. А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: „Наші діти, наші старці, чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?” І робота йде далі… По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли». (ЦДАВОВУ, Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 112, Арк. 4. Вістки з боїв відділів УПА за червень-липень 1943 р., Луцький район).

«…Протягом звітного часу зліквідовано 17 польських родин (58 осіб)… Терен в загальному очищений. Ляхів чистокровних немає. Справа мішаних подружжів розглядається…» (ДАРО, Ф. R-30, Оп. 2, Спр. 30, Арк. 259. Звіт виконавчого референта СБ Млинівського району за час 1.IX–10.IX 1943 р.)

Після масових липневих 1943 р. нападів УПА на польські поселення  почало шукати порятунку в радянських партизанів. 

Невдовзі у складі радянських партизанських загонів на Волині воюватимуть близько двох тисяч поляків.

Іншим наслідком масових липневих антипольських нападів стало те, що командування Армії Крайової Волинського округу нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА й місцевим українцям. 

20 липня було прийняте рішення про організування міцних рухливих (летючих) партизанських загонів, які ззовні мали співпрацювати з захисниками баз. Згідно з цим рішенням, найближчим часом виникло 9 партизанських загонів.

Упродовж 1943 р. на території Волині постало понад 100 польських осередків самооборони. Перші з них були утворені вже у квітні. 

Утім, протягом 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Наприкінці року сили УПА, імовірно, досягли 15–20 тисяч бійців. До того ж, антипольські дії УПА підтримували місцеві українці. Натомість, за даними волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували тільки близько 1300 вояків. Ще приблизно 3600 осіб, які мали хоч якусь зброю, діяли в базах самооборони. 

Лише створення на початку  1944 р.   27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової  зберегло певну частину поляків від загибелі й посприяло посиленню їхніх дій проти УПА, відтак зросла кількість жертв з-поміж українського населення. 

Зі звіту на ім’я представника польського еміґраційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31 січня 1944 р.:

«Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрілюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».

Сейм Республіки Польщі 15 липня 2009 р. прийняв постанову, у якій «т. зв. антипольська акція» ОУН і УПА 1943–1944 рр. на Волині оцінена «як масові вбивства, що мали характер етнічної чистки і риси геноциду». 

 

«Наше слово»

Як бачимо, сучасні поцінювачі методів діяльності союзника Гітлера Степана Бандери, впроваджуючи «бандеризацію» в Україні, знову ведуть нас до міжнаціональної різні та громадянської війни. Вони, на жаль не зробили висновків з історїї...