Завжди перші й непереможні – воїни десантно-штурмових військ Збройних сил України дають гідну відсіч ворогу. Про бойовий досвід, борщ від місцевих та як наші хлопці приймають бій, навіть коли перевага не на їх стороні, говоримо з житомирським десантником.
Офіцер десантно-штурмових військ Збройних сил України з позивним «Хантер» на службі з 2013 року. У 2014 році військовий разом з побратимами захищав країну на Сході.
В армії я з 2013 року, тоді ще у мирній Україні пішов служити після завершення університету. Після цього – події 2014 року, так і залишився в армії. Війна для нас почалася ще тоді, але не всі це розуміли, і це нас дуже непокоїло.
24 лютого все-таки змінило українців, де ви зустріли повномасштабне вторгнення?
23 лютого я заступив в наряд. Війна для мене почалася з самого ранку, зустрів на місці несення служби. Далі розвиток подій диктував правила, в принципі, всі були готові. Ми воювали з 2014 року, не було в десантно-штурмових військах та частині жодного військовослужбовця, який був не готовий до ведення бойових дій.
Куди направили вас?
Перша моя поїздка була - стримати противника у напрямку Києва зі сторони Білорусі, з Малинського району. Задача стояла не допустити проїзд колони техніки противника, за необхідності, підривати мости. Скажімо так: малою групою проводити невеличку диверсійну діяльність. Всі розуміли, що у лоб зустріти таку махіну ми не зможемо фізично. Тут була сутичка Давида з Голіафом. Ми всі розуміли: якщо піти на рожен, війна б закінчилася, як вони планували, за три-чотири дні. Тут треба було брати хитрістю, і ставка на це зіграла. Прорив зупинили наскільки це було можливо, всі спроби противника укріпитися на тих чи інших напрямках зазнавали невдачі. Велика заслуга, не можна її применшити, звичайних громадян, які стали на правильний бік. Як казав мій товариш: «У своїй країні воювати веселіше».
Хотіли взяти Київ за три дні, а повномасштабна війна триває вже більш ніж пів року. Як вдалося, втримати ворога?
У нас є за що воювати. Інша справа, якби я пішов у росію, тоді б не розумів, що тут роблю, для чого я тут. Оцінив би переважаючі сили противника в техніці, особовому складі й подумав: для чого це? Тут я розумію, що позаду мене звичайне мирне населення, тут живуть мої діти, сім’я. Розумію, якщо їх не зупинити на Херсонському напрямку, Київському напрямку, через день-два вони будуть у Житомирі, Вінниці. Завжди кажу: якщо хлопці з Закарпаття не допоможуть хлопцям зі Сходу відтіснити противника, потім на Закарпатті вже не буде кому зупиняти їх. Не менш важливий аспект – це досвід. Мені подобається фраза: «Их армия не великая, она длинная». Там є люди, які вміють воювати, мають досвід ведення бойових дій, чеченських воєн, але їх не так багато, як вони собі планувати та розповідали. Не менш важливо, що ці люди самі розуміють безглуздість цієї війни з їх боку. Ми морально сильніші. В який населений пункт ти не приїдеш, місцеві тільки дізнаються, що ти – українські Збройні сили, то мені подобається ця картина, як тобі відрами борщ несуть. І ти розумієш, що за цей борщ ти й воюєш. Не в тому плані, що тебе купили, а просто це менталітет цих людей.
Ви сказали, що воюєте з 2014 року. Чи змінилося ставлення місцевих?
Східний напрямок, немає що приховувати, там мало таких, які налаштовані прямо проукраїнські. Південний напрямок, Полісся – тут без варіантів. Східний напрямок – ті, хто були проукраїнські налаштовані, їх або витіснили звідти, або вони зазнавали репресій жорстких, або були вимушені переїжджати на західну частину України. Там залишилися ті, кому немає куди їхати, або хто підтримує путінський режим.
Ви пригадували, що деякі з російських військових самі розуміють, що немає за що воювати. Чи були випадки, коли самостійно здавалися в полон?
Конкретно у мене з 24 лютого таких випадків не було. А ось з 2014 року, коли війна була на Сході, – так, неодноразові випадки були. Там тотальна диктатура, вони самі пояснюють: якщо він не піде воювати проти нас, тоді його сім'ї там буде погано проживати, скажімо так.
Те, що роблять наші військові. – це неймовірно насправді. Чи можете пригадати у своїй службі якісь такі епізоди?
Що не менш важливо, ось ви дивитеся ці TikTok, це завжди на такому веселе проходить. Є місце гумору, приколам. Реально ці приколи настільки добрі, що ти розумієш – цю армію не перемогти. Поки ми воюємо і сміємося самі з себе, з противника, тут без варіантів.
А з лютого можете пригадати якісь епізоди, ось ви розповідали, що на вас сунула колона танків?
Мені завжди подобається, що для місцевих все танк. Вони не розуміються на військовій техніці. Приходить дзвінок: «на вас їде певна кількість танків». Я прикинув сили та засоби, якими ми можемо стримати цю колону, і розумію, що буде трохи гаряче. Тут звучить фраза: «певна кількість колісних і гусеничних». Так, вже стає трохи простіше, з колісними «танками» ми розібралися, залишилося розібратися з гусеничними. Як виявилося, жодного танку там не було, були БМП, БТР, САУшки, але не танки. А для місцевих все танк...
Бій під одним з населених пунктів Херсонщини. Сили противника переважали нас в техніці у живій силі також, але основна перевага в техніці. Так, у них цього не відняти, з часів радянського союзу й нині набирає сили обороноспроможність. Але, скажімо так, не буду казати конкретно за себе, конкретно за групу, все було настільки чітко спрацьовано. Вони нав’язали нам бій, ми прийняли бій і вони почали відходити. Ми зрозуміли, вчасно зрозуміли, їх намір. Вони думали, що ми також відійдемо і навели артвогонь саме на місце, куди за їх планом ми мали відходити. В принципі, якби ми реально відійшли, то у цій посадці, напевно, був б і кінець. Але силами групи ми, навпаки, піджалися під них, вони не чекали, що ми будемо там, думали, що після артпідготовки можна під'їхати і нас зачистити, а ми, навпаки, їх зустріли.
Як налаштовані?
На перемогу. Скоро херсонські кавуни будемо їсти. На наступний рік планую в Ялту з’їздити на відпочинок.
Запитувала Валерія Володіна
Відповідав офіцер ДШВ з позивним «Хантер»
Знімав Микола Сорока
(публікація інтерв’ю погоджена з Командуванням ДШВ)
