24 лютого росія напала на Україну. Вторгнення військ відбулося по всіх напрямках. Але їх зустріли Збройні Сили України, й вже дев'ятий місяць наші військові протистоять окупантам у повномасштабній війні. Про запеклі бої за Миколаївщину на початку вторгнення, прорив росіян на Антонівському мосту, звільнення населених пунктів та Житомир як столицю українського десанту в інтерв'ю для Житомир.info розповів головний сержант Максим.
Ваша служба коли розпочалася?
Моя служба почалася у 2011 році зі строкової. Але з часом, коли почалася війна у 2014, довелося повернутися.
24 лютого, повномасштабне вторгнення, де зустріли?
Я був головним сержантом 5 десантно-штурмової роти 80 бригади. Почали ми все із «Ширлану», Миколаївська область, – це великий полігон миколаївський. У нас був етап бригадних і батальйонних злагоджень. Мене підняли зранку – а я виконував тоді обов'язки командира роти – мене підняли й сказали: командир, ракети летять, літаки літають, авіація б’є. Після сигналу ми всі вирушили: хто бронегрупою, хто повітряним десантом. Я був у складі повітряного десанту крайньої групи, й вилітали ми на Антонівський міст, населений пункт Молодіжне. Завантажував людей у Мі-8, нас вилітало 6 бортів. Хлопці боялися, я підтримував як міг.
Пілоти, які з нами летіли, я ніколи їх не забуду. У нас було багато людей, 16 осіб на борті, важке озброєння, АГС, ДШК, боєприпаси, РПГ. Наша вертушка навіть злетіти нормально не могла. Тобто навіть шанс, що нормально долетимо до місця, були мінімальний. Коли всі гвинтокрили пролітали над лінією електропередач, ми пролітали під нею. Ця майстерність пілотів, їх рішучість мене вразила. І хлопці тоді розуміли, що треба йти, немає шляху відступати, треба йти вперед.
Ми висадилися, закріпилися, допомогли 59-ій бригаді, яка більш-менш тримала оборону. А далі почалися масштабні дії, вони прорвали оборону, і їх йшло дуже багато. Після чого у нас була вказівка відбивати Антонівку, але там дуже переважали їх сили. Наприклад, на наших сто осіб їх було 1500 тисячі. Ми прийняли рішення відійти в Херсон і закріпитися в Херсоні. Коли не було шансів відійти, ми виходили вночі.
Чи можете пригадати бій, коли вдалося виконати завдання, які були почуття?
Це, напевно, був Вознесенськ. Там були дуже цікаві моменти. Нас було мало, наша задача була закріпитися і ціною власного життя тримати місто. Це дуже важлива розв'язка, на неї вихід на Умань, Одесу, обхід Миколаєва. Ми підірвали там багато мостів. Ми дали їм зайти на Болгарку, це передмістя Вознесенська. Ми знищили їх там, більшу силу ніж була у нас. Ми знищили танки, БТР, артилерію і пішли в контрнаступ.
У Вознесенську ми знайшли одне СПГ, але не було на нього прицілу. Розрахунок три людини, які я призначив перед боєм, хлопці за 2 хвилини навчилися стріляти. Тобіш танки заїжджають на міст, вони ще додивлялися відео, я їм кажу: бийте, а вони: Максим Олександрович, ми ще не готові. Вони додивилися відео і почали стріляти. Да, два постріли були кумулятивними, які могли пробити броню, але вони влучили один вище, другий ниже, без питань. Але всі осколкові фугасні були, вони потрапили суто в лоба.
Чи є якийсь момент, який запам'ятається на все життя?
Був такий бій, перший. Вони виходили танком. Запам'ятав такі слова, десь у ютубі бачив: дивись, де тобі лячно. Я командував основною силою, яка приймала удар на мосту. Так виглядаю і бачу танк Т-72Б3, дивлюсь ось цей залп, купа диму, полум’я, потім темрява. Я вже пальцями по асфальту вишкрябаюся, один з товаришів загинув, я його ще рукою намагався відтягнути. Танк поцілив у нас, прям у кут будинку, повалилось дерево. Коли почув по рації свій позивний, коли мої хлопці почали думати, що мене винесло тим танком, і коли я їх проматюкав, змотивував сильно, сказав, що я ще живий. Я піднявся, струхнувся, у мене кров з вух йшла, з ноги, осколок стирчав у нозі. Після цього моменту, вже контужений, заглушений, я ганявся за тими танками, кидав у них навіть каміння. У мене була ціль знищувати їх.
Ви особисто захопили цей танк?
Ні. Моя група, під моїм керівництвом вночі полізли на Болгарку і почали витягувати техніку, БТР та танки. Вже забрали що було. Це, як то кажуть, трофей, але кинуті, багато полонених взяли там.
Пройшов певний час, якось відрізнялося по настрою?
Коли ти працюєш, звільняють якусь ділянку, у тебе емоції зашкалюють. Тебе зустрічають люди, вони плачуть сльозами радощів. Вони тебе обіймають, цілують, їжу приносять. Пам'ятаю, одна бабуся з тією каструлякою борщу без м’яса, тому що у неї не було м'яса, бо у неї чи москалі свиней забрали порізали, чи щось. Вона ту каструляку ледь тягне, ледь йде, але несе її через всю вулицю. Вона його ще з вечору варила, коли бої почалися, бо знала, що хлопців треба нагодувати. Всюди, куди ми б не заїжджали, нас зустрічали з обіймами.
Ви на війні з 2014 року, чим відрізняється війна сьогодення від тієї?
Чесно кажучи, ми ніколи не працювали з тим, що по нас буде бити авіація. Артилерія без питань: вихід, просвистіла – перельот, недосвестіла – почув, що зближення, можна орієнтуватися, можна виживати. Авіація – це була проблема, ракети. Цивільні кажуть, що були не готові до ракет, ми, як військові, так само. Ми не очікували, що є така штука ракети. Дуже сильне озброєння, впливало, морально трохи било. Але, що українцю зле, то зле на один день, а на наступний день всім байдуже.
Їх більше, у них більше зброї, але все-таки кожного дня ми бачимо, що ЗСУ звільняють свою територію клаптик за клаптиком. Чому так?
По-перше, не дали задню, коли нас примусово просили. По-друге, ми український народ, ми вольові, ми будемо шукати шляхи вирішення конфлікту, якщо нас вдарять, то ми вдаримо двічі.
Ми почали формувати нову десантну бригаду. Зібрали кращих фахівців з усіх аеромобільних, десантно-штурмових бригад і формуємо новий організм, який поїде виконувати задачі.
Говорять, що Житомир – це столиця українського десанту. Погоджуєтеся?
Так. Це «колибель» десанту. Не тільки через те, що тут багато частин, десантних формувань, а через те, що тут дух десанту. Ваша місцевість, ліси, народ, річки. Все, що потрібно десантнику, знаходиться тут.
Всі хлопці налаштовані на те, що треба йти до кінця, треба звільнити Україну і в майбутньому закріпитися. Як казав пан Зеленський: нам чужого не треба. Нам треба своє і щоб воно було в добробуті, в теплі, світлі. Щоб наші дівчата не боялися виходити гуляти на вулиці по вечорах, щоб наші хлопці мали освіту, нормально грошей, щоб країна розвивалася. У нас перспектива: звільнити всю нашу Україну і розвиватися.
Запитувала Валерія Володіна
Відповідав головний сержант 77-ї окрема аеромобільна бригада Максим
Знімав Микола Сорока
(публікація інтерв’ю погоджена з Командуванням ДШВ)
