Олені Власенко 45 років, мама трьох дітей, старшому сину зараз 22 роки, найменшій донці – усього 4. До повномасштабного вторгнення родина Власенків проживала у Житомирі на Суриній горі. В лютому 2022 року Олена перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною. У ніч, коли росія почала бомбити усю територію України, жінка була вдома, у Житомирі, під ранок вона прокинулась від якогось дивного звуку.
Я прокинулась, почула щось дивне, нічого більше не було, я знову лягла і тут десь до хвилини почувся вибух. Я зрозуміла, що, на жаль, це не було залякування, а почалося повномасштабне вторгнення.
Жінка каже: у повномасштабне вторгнення росії вірити ніхто не хотів, але після цього довелося визнати, що війна прийшла у кожен куточок України. З 2014 року Олена Власенко займалася волонтерством: відвідувала військовий шпиталь, збирала допомогу на той час учасникам АТО, допомагала у лікуванні пораненим військовим та їхнім родинам.
Я дуже не хотіла їхати з Житомира, оскільки з 2014 року намагалася допомогти ЗСУ і тепер ще дужче розуміла, що я потрібна тут, щоб більше допомагати, підіймати свої зв’язки, шукати потрібне для наших захисників, для наших героїв, для людей, які вже постраждали від російських ракетних обстрілів та бомбардувань. Але старший син та чоловік наполягали, щоб я їхала з країни, бо у нас маленька донечка, їй на той час ще не було й 3 років. Хлопці казали: «Їдь, ми за себе постоїмо, не дай Бог що станеться, ми вже дорослі». Я дуже переживала тоді, бо почалась окупація. Але мої хлопці зібрали мої та дитячі речі, і я зламалась під їхнім натиском, бо розуміла, що задля безпеки я мушу вивезти двох молодших дітей. Декілька днів разом із нашою житомирською єврейською спільнотою ми перебували у Чернівецькій області, але рабин зібрав нас, усі наші родини, та сказав, що ми перетинаємо кордон і їдемо у бік Румунії. Так з допомогою рабина ми перетнули кордон, у Румунії ми були тиждень, можливо навіть більше, бо той час я навіть толком не пам’ятаю, де був день, де ніч, яке число, який день тижня. Дуже багато подій, а у мене там чоловік і старший син. Для мене це було дуже важко. Спочатку ми чекали і сподівалися, що ось-ось все закінчиться, тиждень-два, місяць і все якось вирішиться, але вийшло не так
У середині березня 2022 року Олена з двома дітьми приїхала в Ізраїль.
Був евакуаційний літак з Румунії до Ізраїлю, і ми поки тут. Вирішили тут залишатися для безпеки дітей, поки в Україні не настане Перемога, тоді ми вже зможемо далі вирішувати нашу долю. Тут. в Ізраїлі, для нас було дуже багато допомоги. Тому що ми приїхали з зими, а тут 25 градусів. Нас забрали з аеропорту, відвезли на базу відпочинку, надали нам будиночки для проживання. Нас годували, давали нам їжу, речі, ліки. Приїхали лікарі, почали нам допомагати, тим родинам, у кого були діти: малі почали одразу дуже хворіти, бо організм почав адаптуватися, пішла реакція на воду, почалися збої, бо ж новий клімат, харчування. Для мене перші пів року…я, напевно, не жила, а існувала, ходила, як в тумані, бо я могла думати лише про те, що відбувається в Житомирі, в Україні. Я не могла ні спати нормально, ні їсти. Мене вже почали сварити, казати, що я себе доведу до знесилення, бо я дуже схудла. Я розуміла, що я з дітьми виїхала, але в Житомирі залишалися родичі, в Києві залишався брат. Засинала я з телефоном, вночі прокидалася від тривог, тому що були налаштовані програми. Читала новини зранку і протягом дня, цей період був дуже важкий. Вийшла я з цього стану, коли нас з бази відпочинку почали переселяти по інших місцях. Наш рабин запропонував нам поїхати до міста Ашкелон. В мене нікого немає в Ізраїлі, немає тут родичів, є однокласники, але близьких, з ким я дуже-дуже близько спілкуюся, немає, то, звичайно, я поїхала з людьми, яких я знаю. І аж тоді в мене ввімкнувся мозок і я сама, бо це ж треба було шукати квартиру, треба було влаштовувати дітей в школу, садочок, облаштовувати побут. Тоді я ожила, пішла на курси, почала вивчати мову, щоб гарно розуміти тих, з ким я спілкуюся.
Олена з донькою в Єрусалимі, серпень 2023 року
Про те, що в Ізраїлі розпалася війна Олена дізналася з сирен. Родина ховалася в своїй квартирі, в спеціальній кімнаті-укритті.
7 жовтня вночі, якраз був шабат, в Ізраїлі було свято, Сімхат Тора, це закінчення старого року, початок читання нової Тори. Це дуже велике свято дарування Тори, коли весь єврейський народ повинен веселитися, танцювати з Торою, з родиною, проводити час з друзями. Так само і ми весело провели час з друзями та пізно ввечері повернулися додому, а вночі вже прокинулись від тривог.
Ми проживаємо в місті Ашкелон, це 25 кілометрів від сектору Гази, тут дітей з садочка вчать правильно реагувати на сирени, на обстріли, тому тут є багато кімнат захисту, вони називаються «мамади». Є мамади в будинках, є мамади на поверхах, є мамади в квартирах. В старих районах, котрі побудовані дуже давно, є бомбосховища на вулицях. Я, вселяючись в квартиру, одразу шукала таку, щоб в ній була кімната захисту, мамад. Щоб я з дітьми у випадку сирени не бігла кудись, а вони продовжували спокійно спати вночі. І минулої суботи (7 жовтня 2023 року) воно так і відбулося. Я з малою підійшла до сина, котрий спить в окремій кімнаті, та кажу: «Синочка, вставай». Він встав, ми перейшли в кімнату захисту, я там закрила вікна із залізною шторою, закрила двері, вони теж залізні, спеціальні, захищають, і ми продовжили спати. Тобто діти спали, а я вже ні, бо це був не один вибух, як раніше, бо під час нашого перебування в Ізраїлі були обстріли, але нерегулярні, один раз лише було протягом кількох днів. Цього ж разу по тому, як відбулися ці постріли, по тому, як спрацював «Залізний купол», від звуків я зрозуміла, що це зовсім інше, зовсім інша війна, дуже голосно було. Коли я почала читати чати Ашкелона, то люди писали, що дуже багато влучань, раніше такого не відбувалося. Раніше «Залізний купол» міг пропустити 10% (ракет), а на той момент дуже багато пропусків було, і було попадання в нашому місті.
Не можна сказати, що тут люди звикли до війни, до цього ніколи не можна звикнути, але тут все налагоджено, коли йдуть обстріли чи серйозні сутички. Інформування йде одразу в усіх чатах: і російськомовних, і івритомовних, відбувається інформування населення від військових, що треба робити, як треба робити, як себе захистити, що обов’язково має бути в кімнаті захисту, є спеціальний перелік продуктів. Люди почали готуватися.
Олена показала мамад в своїй квартирі – кімната до 14 кв.м з товщиною стін понад 30 см, металевим вікном та дверима, тут є шафа, ліжко, трохи їжі, одяг та дитячі іграшки.
Довідка: Мамад – це укріплена кімната, яку у мирний час ізраїльтяни використовують як звичайні житлові приміщення, там є вікно, кондиціонер і інші необхідні для життя речі. Будувати мамади у квартирах – офіційна вимога влади, яка діє з 1993 року, зараз лише 800 тисяч квартир з понад 2 мільйонів по всій країні мають ці безпечні кімнати. Основна кількість таких укриттів зосереджена у південних містах, розташованих на кордоні, які найчастіше потерпають від обстрілів, наприклад, Ашкелон, Нетівот, Сдерод та інших. Мамади будують у вигляді куба з бетону, двері – протиударні, вони герметично зачиняються і відчиняються лише назовні, призначені для запобігання проникненню вибухової хвилі й уламків.
В ізраїльтян теж є вже звичне українцям волонтерство та взаємодопомога в критичних ситуаціях.
Якщо порівнювати, то те саме на початку російського вторгнення відбувалося і в Україні: зразу штаби, зразу беруть участь волонтери, діють «гарячі лінії», куди люди похилого віку, мами-одиначки, люди з інвалідністю, люди, котрим важко забезпечити себе чи кому важко пересуватися, почали подавати заявки – кому щось купити, кого вивезти. І це дуже злагоджено спрацювало по всій країні. Люди з центральної частини і з півночі Ізраїлю почали писати, що приймають безкоштовно людей у себе, готелі почали писати, що роблять знижки чи безплатно приймають у себе особливі верстви населення, тобто не всіх: тих, кому важко пересуватися, хто не може сам потурбуватися про себе, особлива увага надавалася людям похилого віку. Зараз розвозять по місту обіди, продукти. Вчора (12 жовтня) поруч з нами у великий магазин попала ракета, вибило шибки і тому магазин тимчасово закритий, а поруч, у маленьких магазинах, на жаль, не було ні молока, ні води. Я так само попросила, що треба допомога, бо я боюся залишити дітей самих, і мені привезли і воду, і молоко, і заспокійливе для мене (сміється).
Нижче на фото – Олена Власенко з коробкою волонтерської допомоги:
Станом на зараз буває інформація про проникнення терористів, тому йде подвійне інформування: про зачистки міст і щодо пострілів. І коли є якесь проникнення в місті – фіксування терористів чи якихось непорозумінь – в спеціальний додаток приходить сповіщення, що треба сидіти дома, не виходити, двері нікому не відкривати до подальших інструкцій. Потім, коли нейтралізований терорист чи пройшла перевірка, що все чисто, приходить сповіщення, що можна залишати сховище, все добре, можна вийти, тільки недалеко, бо коли спрацьовує сирена у нас є 30 секунд добігти до безпечного місця і сховатися. Це 30 секунд ракета летить до нас.
Скриншот з групи Кумта в Telegram, де попереджають про тривоги, програма переведена на російську мову, щоб ті, хто не встиг вивчити іврит, розуміли
Мобілізація в Ізраїлі суттєво відрізняється від української, бо тут всі проходять строкову службу, а потім стають резервістами.
Стосовно мобілізації, то ця країна – це приклад для всіх. Тут службу проходять і хлопці, і дівчата, вони залишаються резервістами, і цей обов'язок захисту країни… у них немає такого – бігти, ховатися. Як тільки приходить інформування прибути в пункт, то вони встають і роблять це. Це дійсно аж до мурашок. Коли ти бачиш військового, навіть у мирний час ми бачили, ти завжди їм вдячний, тому що вони діти. Бо це діти, і вони йдуть на захист країни, тому що вони патріоти, як і у нас на захист країни йдуть дійсно патріоти, а тут йдуть всі, і це дуже щемить серце. Особливо, коли ти читаєш повідомлення «в мене пішов чоловік, донька і син, ми залишилися з третьою дитиною вдома самі». Низький уклін тим родинам, тим матерям, це дуже важко морально. Як і в Україні, коли ти відправляєш дитину на війну, і ти не знаєш, що там буде завтра, що далі. Як і в Україні, тут є допомога солдатам: обіди несуть, все, що треба, за списками. Хоча тут багато чого їм надають, але принести військовому домашній обід чи коли дітки пишуть листи в підтримку солдатам – це їм дуже приємно, як і нашим, коли їм пишуть діти, відчувати таку підтримку. Тож тут схожість дуже велика. Я взагалі кажу, що український та єврейський народ схожі, може я зараз скажу дещо грубо, узагальнюючи, але ми схожі тим, що завжди «комусь заважаємо». Український народ завжди нищили, нашу еліту, самих українців винищували, бо українці дуже працьовиті, дуже розумні, як і єврейська нація, яку так само нищили, вбивали. Що росія, що араби. Усвідомлюєш це, і стає страшно, а ми 2 в 1 (сміється).
Олена каже, що відчуває себе під час війни більше захищеною в Ізраїлі, ніж в Україні.
З початком війни тут, в Ізраїлі, мені пишуть з усього світу, підтримують і рідні, і друзі. Це дуже відчувається, це дуже гріє, дуже заспокоює. Але, якщо порівнювати відчуття безпеки в Україні та Ізраїлі, то в Ізраїлі воно більше, ти більше відчуваєш безпеку, тому що країна йшла до цього роками. Це не відбулося враз. Країна будувала будинки з кімнатами захисту, налагоджувала систему захисту, відомий «Залізний купол» – це першочергово дуже великий захист, котрий збиває ракети і забезпечує безпеку. Кімнати захисту, в котрих ховаються люди і ти відчуваєш себе в безпеці. Якщо, не дай Бог, знесе ракета їх квартиру, то вони в кімнаті захисту будуть захищені і неушкоджені. Так, на жаль, бувають поодинокі випадки, коли хтось гине. Був випадок, коли в такій кімнаті загинула дитина, але, як потім розповідали, батьки порушили захист і кімната залишилась не захищеною так, як це було спроектовано спочатку.
Вдруге війну ти вже сприймаєш по-іншому, хоча і в Україні я не кіпішувала, але вчора, 12 жовтня, було дуже багато (ракет), мене вже мої хлопці з Житомира почали переконувати, що може варто перебратися в центр країни, де більш спокійно. А потім я дивлюся, як грузяться сусіди з собачкою, як інші виїжджають, то починаєш сумніватися і думати: «А може моя чуйка мене підводить і варто поїхати?». То я вчора навіть барикаду побудувала, забарикадувалася, двері укріпила. А донька мала питає: «Мама, що ти робиш?», я їй відповідаю, що це мама так грається, ви ж будуєте барикади, і мама так вирішила погратися. То я вже теж себе так накрутила вчора, а сьогодні встала – все нормально, ніч чергова пройшла тихо, Газу далі продовжують «причісувати». Зараз читаю, що ЦАХАЛ надав коридор для мирних жителів Гази: чіткий час, вулицю по якій вони можуть виїхати, евакуюватись, і тут же читаю, що Єгипет закрив кордон бетонними панелями. Тому, чесно кажучи, не знаю, як далі буде. Дуже шкода людей, які стали заручниками своєї ж влади, своїх родин, поглядів. Є ж адекватні у них, я так сподіваюсь…
Робота «Залізного купола», офіційне фото, дозволене до публікації
Олена каже, що жорстокість ХАМАС нагадує жорстокість росіян, яку увесь світ побачив після звільнення Київщини, тортури та масові вбивства, а ще в ізраїльтян летять ракети, підписані російською мовою.
Є моменти, які мене вразили, мимоволі порівнюєш з тим, що росія робила і робить в Україні, і те, що робить ХАМАС. Це дуже жорстокі вбивства жінок, дітей, зґвалтування молодих дівчат, криваві вбивства цілих родин. Коли читаєш новини, дивишся відео, то в голові одразу Буча, Ірпінь, Харківська область, те, що там відбувалося під час російської окупації. Херсонська область, де після звільнення територій знаходили докази жорстоких тортур. Так само і тут це бачиш після звільнення кібуц – це невеликі поселення, там до тисячі людей живе, за розмірами як деякі наші села. І ти бачиш, що там все населення вбите, там понад 200 людей по-звірячому вбитих, спалених, скривавлених, обезглавлених. Це мене вражає, той момент, як вони діють варварські, що ж у людей всередині, якщо вони роблять таке. Звісно, це все відбувається за підтримки «пуйла», вибачте, я по-іншому не можу сказати, скільки він їм сюди зброї надіслав, скільки передав зброї, яку награбував в Україні…Є фото ракет, які ці варвари сюди кидали, то ці ракети підписані російською, мовою рашки. Це пуйло ніяк не може заспокоїтись, він колотить увесь світ, бо не може захопити Україну, тому що наш український народ дуже мужній, і навіть з тією кількістю зброї, яку отримують, наші воїни можуть дати відсіч, виганяють російських нелюдів з нашої землі. А він далі колотить, робить зло на землі. В голові запитання: вони всі там такі чи це їх так пуйло навчив? Десь проходили навчання чи навпаки? Чи з рашки їздили до них і навчалися цьому варварству? Я не можу збагнути такого, такої жорстокості, крок за кроком таке повторення. Навіть коли були бойові дії в Грузії, в Абхазії, я не пам'ятаю такого варварства, як в Україні, як в Ізраїлі вони робили. Чому це все відбувається з нашими народами?..
Вразив Олену Власенко й патріотизм ізраїльтян, кількість прапорів на вулицях.
Ми потрапили до Ізраїлю якраз незадовго до їх Дня незалежності. І мене вразило те, що тут на кожному балконі, вікні, віллі, авто – прапори і національна символіка, футболки з прапорами. Так, на свята обов'язково, але і без свят.У нас це відчуття почалося з 2014 року, потужна хвиля вже після повномасштабного вторгнення, а у них воно завжди є і було. Наприклад, діти підбігають до солдатів, дають цукерочку, дякують. У нас, на жаль, це почалося лише з початком війни. А тут кожен солдатик – як своя дитина. І ось зараз війна, щодня гинуть хлопці, дівчата молоді, але у народу є цінності завжди, не тільки під час війни. Я дуже дякую Ізраїлю, який нас прихистив і захищає, і я дякую кожному, хто допомагає Україні.
Галина Ковальчук для Житомир.info
