«У мене все є: тепле ліжко, їжа, дружина, дитина. Мені немає на що нарікати»
Олександр Кондратенко у 2022 році пішов боронити нашу державу. Через декілька місяців під час допомоги постраждалому побратиму натрапив на ворожу розтяжку.
Після довготривалої реабілітації чоловік навчився ходити на двох протезах. Як каже сам Олександр, адаптуватися до цивільного життя йому вдалося «добре». Чоловік знайшов роботу, активно займається спортом та навіть їздить на змагання.
В інтерв’ю для Житомир.info ветеран війни розповів про свій шлях та поділився порадами, як жити після ампутації.
-Скільки тривала ваша реабілітація?
Я реабілітувався рік точно. У 2023 році у грудні списався, пройшов ВЛК.
-Що допомагало цей рік?
Колектив. Ви ж знаєте, згуртовуються на реабілітації хлопці такі самі. Є хтось без двох кінцівок, без руки, без ноги, у когось є коліно. Класно хлопакам, як я кажу, у кого коліно залишилося й одна нога ціла – це просто бомба, це нормальний чувак абсолютно. Але тут кожен, як психологічно витримає.
- А чим допомагають? Тим, що вони на 100% розуміють вас, оскільки у них схожа ситуація?
Ми не сидимо і про це не говоримо. Ми спілкуємося банально: у кого що було, хто чим займався, такі ми самі собі психологи.
-А що було найскладніше під час реабілітації за рік?
Перший раз, коли став на ноги, дуже важко було. До нас колись приходив військовий у Києві, він також парний, але свої коліна були. І він мені каже: ти через пів року встанеш. І я думаю та ну, ти мені чоловіче кажеш через скільки я ось це встану. Так. Навіть більше пройшло, у зв’язку з такими ранами. Вони лише через пів року мені зробили. Пам'ятаю ці перші кроки такі важкі, воно там тисне. А вони ще кажуть – «Йди». Куди йти, як йти?
Там дуже важко, ти просто мокрий ходиш. Коридор рахував за сто метрів, половину доходив і все, з тебе все тече, футболка мокра в нуль, наче з води витягли.
-Звільнилися з армії, пройшли реабілітацію і тепер ви у цивільному житті. Як адаптувалися?
Мені здається добре адаптувався. Взагалі прилаштувався дуже добре. Друг у мене є, кум, то він мені роботу запропонував. Одразу страшно було по цій роботі, бо не знаєш як це, а відповідальність є. Вирощуємо равликів. І в перший рік нам пізно завезли їх. Я думав він завжди великий, а коли привіз, то мені сказали – «Чоловіче, це куди таке, це навіть не другий сорт, дрібнота». Коротше вони не доросли.
Ще мені перепали разом з равликами горіхові сади. Тобто горіхами займаємося. Збирали, намагалися олію душити.
-Ми знаємо, що ви активно займаєтеся спортом, розкажіть про це.
У мене дружина така пробивна, вона знайшла. Спочатку зайшов у «Інваспорт», Юрій Олександрович мені сказав – «Сань, приходь, гантелі потягаєш». Були змагання і я прийшов, подивився, що приходять люди з обмеженнями з Житомирської області. Там є й гірші, бо у мене хоч ноги залізні. Ми з ними позмагалися, потім запропонували на плавання. В Авангарді у нас високий борд, і директор сказав, що підйомника треба у воду. Він сказав, що задорого і потрібен час. Не казав йому прям зробіть мені, так злазив по сходинці, я собі прилаштуюся до будь-чого. Але директор добився, все зробили.
Драгонботи. Туди взагалі круто потрапив. У мене друг-побратим, його діти ходять туди, і вони кажуть – «Приїдь, нам треба». Тоді вони тільки запускали це з військовими, бо це важко перелаштуватися з дітей на дорослих.
Потім побратим телефонує і каже, що будемо збиратися на Європу, ти у збірній. Нас зібралося чоловік 8, і через два тижні їхати. П'ять занять відходили, поїхали в Європу, долучилися до допомоги й Кубок Європи взяли.
-На жаль, війна триває, ветеранів стає більше. Щоб ви порадили, як перейти до цього цивільного життя?
Ми завжди запрошуємо, приходьте поспілкуйтеся. Колектив є, приходь поспілкуватися, хтось щось запропонує: плавання, волейбол, залізо. Але треба поспілкуватися, виходити в люди. Я знаю – це важко.
Я так само з зими виходжу, зараз у штанах, а тут вийду, а з ногами мене ще не бачили. На роботі мене так само ще ніхто не бачив. Зараз в магазині зробили перелило і кажуть – «От якби не ти, так і не зробили б». А я кажу , що та ні, це бабуся просила, бо їй важко, це спеціально для неї, що ж ви все під мене.
Завжди треба спілкування. Психологічно подолати, що у тебе ноги чи руки немає, ну правда важко. По перше, в родині має бути підтримка. Перше, як родина підтримає, так воно і піде. Мене чудово підтримала родина. Дружина мене у Дніпрі на третій день знайшла після поранення. Вона зайшла і каже «Що думав не знайду тебе?». І одразу комочки в горлі полізли. Друзі в Київ приїздили. Знаєте, ось цей період розставляє все на свої місця – реабілітації, поранення, армію. Ти бачиш, хто твій друг, хто у тебе є, з ким ти далі хочеш мати якісь справи. Шкода, що так звісно.
-Як вам вдається не втрачати жагу до життя, навіть після таких подій у житті?
Я завжди кажу: у мене все йшло добре і зараз все добре. Так, війна. Але ми маємо допомогти, бо у кожного є друг, брат, який служить. Ти маєш його підтримати! Я ж не буду йому жалітися, як мені важко, це йому важко. А у мене в порівняння з ними усіма, все класно. У мене все є: тепле ліжко, їжа, дружина, дитина, у мене все є. А йому важко, а у мене все легко. Мені немає на що нарікати.
Як люди можуть підтримати ветеранів, що варто змінити аби місто стало безбар'єрним та чи доводиться платити за протезування – дивіться у відеоверсії інтерв'ю з Олександром.
