В історії кожного народу є події, про які не можна говорити без завмирання серця. Такою для нас є Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років. На жаль, сьогодні все менше залишається серед нас тих, хто воював на полях Вітчизняної, хто ціною власного життя боровся за наше мирне життя. Лише 72 сивочолих ветерани, учасники бойових дій у період з 1941-1945 роки та у війні з Японією, що пройшли службу в органах внутрішніх справ Житомирщини готуються до свята Перемоги. Вони є підопічними обласної Ради ветеранів Асоціації ветеранів МВС України. Як зазначає голова цієї ветеранської організації Віктор Бура: «Ми сприяємо забезпеченню соціальної справедливості ветеранів та пенсіонерів ОВС, захисту їх законних прав, наданню медичного забезпечення, залучаємо до патріотичного виховання молоді в рамках спецлекторіїю «Слово ветерана». Про них ніколи не забуваємо ні в свята, ні в будні.
Цього разу ми відвідали Григорія Зайчука полковника міліції у відставці, учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни, який пройшов її з першого й до останнього дня. Від імені керівництва Управління МВС в області йому було вручено відзнаку «Знак пошани УМВС України в Житомирській області», привітальну адресу та подарунок. Адже ветерану нещодавно виповнилося 90 років».
Григорію Володимировичу доля виміряла багато радощі, так само й додала випробувань. Він пережив голодомор, страхіття війни, розруху і злидні у післявоєнний час. Обравши собі за долю міліцейську службу, працював так, що й досі люди пам’ятають і цінують його за добрі вчинки, небайдужість до ближнього, світлий розум і добре серце.
- Народився я у с.Борщів Радомишльського району в багатодітній сім’ї, було нас 11-ро дітей, - розповідає ювіляр. - А життя яке тоді було, бідне і голодне, тому, щоб мати на кусень хліба пішов вчитися. Спершу до Житомирського дорожньо-будівельного технікуму, а після будівництва доріг у Вінницькій області, в 1939 був призваний до лав Радянської Армії та зарахований курсантом батареї забезпечення відділу розвідки Сімферопольського піхотного училища.
Пригадую, 10 червня 1941 року разом із двома сержантами був відряджений до м.Риги, де розміщувалася одна із військових частин. Я мав доставити туди цілий вагон кулеметів. Проте, до місця призначення так і не дістався.
22 червня на станції Літино під час мітингу військових від офіцера учасника фінських боїв я почув: «Війна, німці перейшли кордон Радянського Союзу..». Від цих слів у мене навіть волосся дибки стало, піднявши пілотку. Все стало зрозуміло: метушня на станції й нещодавно помічений полк солдат, що зник у лісі так швидко, як і з’явився, це - війна.
Доручений мені вантаж був переданий керівництву військової частини, що дислокувалася на станції. Його перевантажили на машини й відправили на передову.
Мені, разом із 2-ма хлопцями, з якими супроводжував вантаж, необхідно було повернутися назад до України. Ми розуміли, що якщо поїдемо тією ж дорогою назад – відразу потрапимо в пащу до німців, тому вирішили вузькоколійкою доїхати до Двінська. Там вперше побачив ешелон, в якому перевозили тільки поранених.
Підіймаючи очі до неба бачив винищувачів, то наші пролітали, то гітлерівці скидали бомби. Поки чекали першого потяга, на станції я зустрів свого однокурсника із технікуму, який був одягнений у гімнастерку. Він розповів, що був солдатом будівельного підрозділу, який якраз на кордоні вів роботи. Саме вони й першими прийняли німецький удар із лопатами в руках. Бо зброю мали лише караульні. Пізніше їм підвезли гвинтівки, проте без набоїв. А фашисти наступали дуже швидко, тому солдати-будівельники змушені були відступати та переховуватися в лісах.
Під час спілкування ми помітили потяг, який наближався до станції. На ходу потрапили до вагону. Провідниця повідомила, що прямуємо до Москви. Так закінчився перший день війни.
А далі скорочений курс навчання в Євпаторії, там був полк з підготовки офіцерського складу всього Радянського Союзу, першу ж практику пройшов охороняючи міст через р.Дніпро біля м.Кременчуга. Далі займав бойові позиції на передовій під Полтавою, Харковом, брав участь у ліквідації німецького угрупування під Сталінградом, Севастополем, бойовій операції на Сапун Горі, звільняв Польщу, Германію.
З 1942 по 1945 роки Григорій Володимирович був командиром відділення 166 зенітно-артилерійського полку Південно-Західного, Донського, 4-го Українського, 1 Білоруського фронтів.
Як пригадує ветеран, його артилерійський дивізіон за всю війну збив 85 фашистських винищувачів.
Сьогодні Григорій Володимирович з гордістю показує акуратно складені у коробці численні нагороди, серед яких ордени Вітчизняної війни 1 та 2 ступенів, «За мужність » 3 ступеня, Червоної зірки; медалі «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна» та багато інших. Ветеран посміхається і каже, що з кожним роком стає все важче і важче їх одягати.
- В суворих фронтових умовах пізнаєш все набагато чистіше і глибше, ніж у звичайному житті, – продовжує далі ветеран. - На війні розумієш сутність людини, проявляються всі риси душі. Я щасливий, що мені довелося служити із мужніми, благородними людьми.
Після війни Григорій Володимирович продовжив службу, проте вже в органах внутрішніх справ. Для нього це було більш ніж покликання, це була життєва необхідність. В міліції він перебував на різних посадах, остання з яких - офіцер штабу місцевої протиповітряної оборони м. Житомира (обов’язки передбачали забезпечити захист населення і об’єктів господарської діяльності від зброї масового ураження в мирний та воєнні часи).
«Служба була важкою, вимоги були великі…»- говорить полковник.
Після виходу на пенсію Григорій Володимирович не забуває про міліцію - і дотепер бере участь у зустрічах з молодим поколінням.
- Зараз, згадуючи минуле, - говорить Григорій Зайчук, - хотілося б новому поколінню передати все те, чим пишаємося по праву. Пам’ятайте, що створене вами життя – це фундамент для ваших дітей і онуків.
Інна Базилюк, ст.інспектор ВЗГ УМВС України в Житомирській області
