10-05-2016 1822
Про кожного загиблого в Антитерористичній операції воїна можна говорити в двох площинах. Для суспільства, держави він – герой, на подвиг якого слід рівнятися. Й це цілком правильно. Та є й інший погляд: матерів, жінок, братів і сестер. Ніякі вшанування, ніякі грошові компенсації не переконають їх, що смерть рідної людини була необхідною...
Ми занадто довго жили у мирному суспільстві, – сказав у розмові з нами один український військовий. – Нам дуже важко усвідомити, що мирне життя тепер необхідно захищати. Й робити це мусимо ми, наші близькі, наші сини. Часто – ціною свого життя...
Сержант Сергій Ярошенко, який народився і виріс у Тальному, цю ціну заплатив. Сповна розрахувалися за мирне небо над головою і його батьки, дружина, двоє дітей, молодший брат. Чим можемо допомогти їм ми, співвітчизники? Грошова допомога, пам’ятник на кладовищі, перейменування вулиці, державна нагорода, увага суспільства... Які дрібниці!
Спробуємо зробити свій мікроскопічний внесок і ми, «Прочерк».
«Якщо я не піду, то хто піде?»
26 травня Тальне прощалося зі старшиною Ярошенком, вбитим на Луганщині.
Ярошенко Сергій Григорович народився 10 травня 1978 року в Тальному на Черкащині. Закінчив місцеву школу-інтернат, де його мама Віра Петрівна Лущевська працює у їдальні. Відслужив строкову службу в армії. Останні роки із дружиною Тетяною, чотирирічною дочкою Олександрою та дворічним сином Ярославом проживав у селі Радовель Олевського району Житомирської області. Заробляв, працюючи разом із братом по матері Олегом Лущевським на будівництвах та ремонтах у Києві. Сержант Ярошенко мобілізований 26 березня 2014 року, служив командиром відділення гранатометного взводу механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Загинув 22 травня 2014 року поблизу м. Рубіжне Луганської області.
– 25 березня, за день до мобілізації, Сергій приїхав із заробітків із Києва додому на день народження своєї дочки Саші, – розповів брат загиблого сержанта Олег. – Очевидно, його побачили й того ж дня зателефонували з сільської ради. Сказали з’явитися до райвійськкомату наступного дня на 7.30.
Олег розповідає, що родичі й близькі радили йому не йти у військкомат, адже в нього двоє дітей, повістки йому ніхто не надсилав, а телефонний дзвінок до справи не пришиєш. Та Сергій був патріотом, ветераном Майдану. Його мати каже, що військового квитка він приготував ще від початку кримських подій.
– «Не піду я, то хто піде?» – сказав Сергій. І пішов, – розповідає брат. – А ще родичі казали: військкомат відкривається о дев’ятій, що там робити о пів восьмої? Але він таки пішов на пів восьмої й там чекав аж до відкриття.
Із райцентру Олевськ мобілізованих військовослужбовців доправили до Новограда-Волинського. Звідти вони відбули в Миколаїв. Там прослужили зо два тижні. А звідти – до Рубіжного Луганської області.
Про те, як проходила служба, Сергій не розповідав ані матері, ані братові. Іноді ділився з дружиною та дядьком.
– «Офіційні» 45 днів мобілізації в Сергія та його товаришів закінчилися ще в Миколаєві, й хлопці готувалися їхати по домівках, – розповідає Олег. – Але їм сказали, що вони неправильно зрозуміли: «Ви маєте служити не 45 днів, а від 45 днів і більше». Й вони залишилися. Виплату грошей їм затримували, а потім видали зарплатну картку. Зараз ми порушуємо питання, щоб кошти з цієї картки отримала Сергієва жінка. Але поки що це питання не вирішене.
Солдатські будні, як кажуть, – не цукор. Та Сергій був не з тих, хто скаржиться. Лише зараз через третіх осіб близькі родичі дізнаються про подробиці його служби в гарячій точці. Коли в телефонній розмові із дядьком той закликав Сергія вдягати на службу каску та бронежилет, сержант відповідав, що нових касок ще немає, а є старі, 1947 року випуску, зовсім «ніякі». Бронежилетів теж бракувало. На чергування брали з собою автомат, кілька ріжків набоїв та гранати. Бойова техніка була несправна. Харчувалися тим, що взяли з собою, передавали з дому або чим допомагало місцеве населення. Зрозуміло, що все це не додавало військовому керівництву популярності. Але Сергій розумів й інше: в попередні роки армію було практично знищено, і її відновлення мало відбуватися вже в ході проведення АТО.
– Як не зателефонуєш до Сергія, він завжди відповідав: «Усе гаразд. Ідемо в супроводження», або: «Відпочиваємо у наметі», – розповів Олег.
22 травня о 4-й годині Олег разом із товаришами заступив на пост. О 4.15 чи о 4.20 його застрелили. Як це відбувалося, сім’ї достеменно невідомо. Інформація надходила через другі-треті руки. Є дві версії: або снайперська куля, або кулеметна черга. Розповідають, що український пост спочатку обстріляли гранатометники, а потім почали розстрілювати з кулемета. Так чи інакше, родичі помітили у Сергія шрам на горлі й сліди від входу й виходу кулі на голові.
Тіло Сергія прибуло додому тільки через чотири дні. Якийсь час його не могли вивезти з моргу місцевої лікарні – лікувальний заклад блокували сепаратисти. Потім загиблого доправили автотранспортом на Житомирщину (по місцю мобілізації). Звідти тіло забрали на Тальнівщину.
– Коли до нас звернулися родичі Сергія з проханням про допомогу (батькам та дружині величезне горе не дозволяло ні про що думати), ми буквально за півтори години знайшли підприємців, готових підтримати, – розповів намвійськовий комісар Тальнівсько-Катеринопільського об’єднаного міського військкомату підполковник Валерій Кудла. – Кожен погоджувався допомогти з першого нашого слова. Привезли тіло Сергія з Житомирщини. Зібрали кошти на матеріальну допомогу. Автобусний парк виділив автобуси. Працівники військкомату та самооборонівці несли на руках труну через півміста від батьківської хати до церкви Петра і Павла, а після відспівування – на центральну площу Гетьманів, де відбувся траурний мітинг. Потім звідти – кілька кілометрів до кладовища...
Сергієва мати, Віра Петрівна, ще не стара жінка зі звичними до фізичної праці «сільськими» руками, знизає плечима: «Спасибі їм». Її горе величезне й всеохоплююче. Я спіймав себе на думці: чи може світ, який забрав у неї найдорожче, хоч якось відшкодувати втрату?
Трагедія нашої обкраденої та сплюндрованої України в тому, що її державні інтереси тепер мусять забирати життя воїнів. Усе, як завжди: високопосадовці, які висмоктували із країни соки, які руйнували її, чудово почуваються й тепер – хто в еміграції, а хто й у себе вдома. А вину за загибель солдат відчувають і намагаються хоч якось спокутувати, наче свою власну, зовсім інші люди: підприємці, працівники місцевих рад (у цьому разі – Тальнівської міської та Радовельської сільської), самооборонівці, працівники військкоматів. Грабували неньку одні, а борги її віддають інші...
Людина без зла
Тальне живе своїм звичним життям, життям тилового містечка. У рідній школі Сергія, Тальнівській санаторній школі-інтернаті, – ремонт, пахне фарбою, працює електрорубанок. На дворі кілька дівчаток катаються на дивному велосипеді: одна напівлежачи крутить педалі, а ще кілька примостилися на велетенському багажнику.
Директор Олександр Павленко – на своєму робочому місці. Тут він працює вже не одне десятиліття.
– Сергій учився у нас з першого по дев’ятий клас, – розповідає Олександр Савович. – Хлопець був дуже компанійський, оптиміст. У класі його любили... Ви зрозумійте, це я не тому, що «про померлих – тільки добре». Деякі хлопці в підлітковий вік бувають розбишаками. Він був не такий. Він був дуже добра, хороша, весела дитина. Без зла... Так говорять його шкільні товариші. І все Тальне так говорить.
Хата у Сергієвої матері Віри Петрівни – зручна, простора. У великій кімнаті стоять столи – тут ще збиратимуться родичі й близькі на 40 днів...
– Після школи й армії Сергій постійно їздив на заробітки, – розповідає Віра Петрівна. – Довго їздив до Польщі. Останні роки – до Києва. З Тетяною побрався років зо п’ять тому. Дуже хотів діток, а коли народилися, сильно їх любив. Вони в нього пізні... Приїде додому на кілька днів, допоможе, і знов їде. А Таня – з дітками. Дітки постійно хворіють. Як вона тепер з ними буде – зовсім сама? Вона, до того ж, інвалід третьої групи. Хоч би пенсію якусь дали їм... Хоч би гроші... А їм не гроші, а татко потрібний. Татка не повернеш...
Останній місяць життя Віри Петрівни, її чоловіка Володимира Петровича, невістки Тетяни Миколаївни та внуків перейшло в інший вимір, втратило видиму перспективу, замкнулося на сьогоднішньому дні. І на спогадах, на міркуваннях «в умовному способі».
– От я думаю: якби Сергій не прописався на Житомирщині, може, його в армію не взяли б, і він би не загинув? І якби він тоді не приїхав на день народження до Саші, йому не зателефонували б... А ще він був хворий на псоріаз, і Тетяна возила довідки, щоб його відпустили. А його не відпустили, тільки на якийсь час поклали в госпіталь, – каже Віра Петрівна. – Третій раз Таня з братом приїхала до військкомату з документами. Їй не сказали, а сказали братові, що все, Серьожу вбито...
Є такий сталий вираз: «Героїзм і трагедія». У мене двоє дідів і бабуся воювали на фронтах Другої світової. Але якось так вийшло, що слова про героїзм і трагедію досі залишалися для мене лише красивою пишномовною фразою. І тільки збираючи матеріали до статті про Сергія Ярошенка, я по-справжньому зрозумів, що вона, ця фраза, насправді означає...
Джерело: сайт "Прочерк"
Джерело: сайт "Прочерк"
