Артисти Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру імені братів Ю.-А. та Є. Шерегіїв  днями  знову завітали до Житомира на гастролі. Як і у минулий приїзд –  а це було навесні 2011 року – закарпатці поставили перед собою двоєдину задачу: по-перше, здобути касовий успіх, по-друге, не залишити голови й серця вимогливого глядача без їжі інтелектуальної та духовної, а ще й самим втіху від творчого процесу мати. Як і минулого разу, різниця між так би мовити засобами досягнення мети (тоді «Обережно – жінки!» Андрія Курейчика і «Ласкаво просимо, пане Майор!» Іштвана Еркеня)  була відчутною, але такого драматургічного, естетичного, стилістичного (інші характеристики, щоб зайве не навантажувати читача, опускаємо) дисонансу між п’єсами, представленими під час останнього візиту, важко було собі уявити.

        Обережно – «комедія», або «заокеанська рулетка» проти місцевих гаманців!

        Отже, день перший. На кону – пошуки захованого (гіпотетично) американського хабара царським чиновникам у справі про продаж Аляски, що відбуваються в наш час, але не в нашій країні. Це «Американська рулетка. (Номер чотирнадцять)» номінально українського автора Олександра Марданя.

        Щодо літературної основи: п’єса без драматургії – нудне дійство ледь тримається купи, а у другій дії недолугі репліки, відсутність мотивацій і логіки подій його зовсім розсипають. Наявні яскраві ознаки територіальної шизофренії: місце подій, як звучить в одній із реплік – місто трьох революцій, тобто Санкт-Петербург. Це логічно, адже лише туди, у столицю Російської імперії, міг бути спрямований хабар. Але одночасно часто звучить відомий одеський мотив «шаланди полниє кефалі…».  Ще слайд на задньому плані та фото прямо вказують на Одесу. Крім того, скільки можна обігравати №13 і суміжні числа? Плюс постійне плутання персонажами дверей, примусове перебування проблемних відвідувачів у шафі, використання жартів із анекдотів «з бородою»… 

         Станіслав Єжи Лец жартував: «Є п’єси настільки слабкі, що ніяк не можуть зійти зі сцени». Але як вони туди потрапляють? Хоча із такими здібностями до агресивного маркетингу, які має театральний крамар, очікувати інших результатів від його бізнесу в сучасних умовах було б дивно. «Американська рулетка», певною мірою, «нагодувала» касу, але овації не зірвала. Аплодували тим, хто відчайдушно рятував від  ганьби дітище одеського автора, намагаючись хоч якось компенсувати глядачам втрати часу і коштів. 

        Режисер вистави, народний артист України Анатолій Філіппов, подібно Попелюшці, яка примудрилася зробити неймовірне – взути зведену сестру у свою крихітну туфельку, й собі спромігся на режисерське чудо – вдихнув таке-сяке життя у мертве тіло. Все, що можна було використати для його воскресіння, йшло в діло: навіть кумедний рінгтон мобільного телефону був мобілізований для спільної справи. А на сцені приписи основного чародія виконувала бригада акторів-реаніматорів, які, як-то кажуть, «нє щадя живота своєго»… Артистка Олена Сайдулаєва (баба Оля) не шкодувала сил і кави. Поряд  із нею несамовито ворожила яснобачуча-ясночуюча Ізольда (артистка Юлія Лосева). Врода і чарівність народної артистки України Лариси Білак (Ірина), шарм і майстерність актора Степана Барабаша (Сергій), сила, молодість, зовнішні данні, неймовірне бажання працювати Рудольфа Дзуринця (Олік), вміння перевтілюватись Світлани Мавріц (Світлана), розкішне шаржування Кароліни Білак (Вікторія), епізодичні, але вправні виходи-приходи Першої (артистка Наталія Засухіна) і Другої (артистка Лариса Волковська) гості підтримували штучну життєдіяльність безнадійного пацієнта. А міміка пані Наталії на межі найкращої циркової клоунади була просто ін’єкціями адреналіну прямо в серце конаючого. Жарти автора п’єси не надто вражали глядача і тому, мабуть, час від часу відповідне звукове оформлення нагадувало, що це – комедія. Коли дійство вже не могло бути врятоване ні досвідом і винахідливістю режисера, ні героїзмом акторів – на допомогу приходив професіоналізм заслуженого діяча мистецтв України Емми Зайцевої. Костюми персонажів захоплювали і милували око. І сценічний простір було заповнено саме тим, і саме там, щоб і актору було зручно, і глядач міг чімсь себе зайняти в моменти провисання дійства.  Увагу привертали ще дзеркало і три фотопортрети, про які йшлося вище,  (Леоніда Утьосова та Міхаіла Жванецького, що не позбавлені почуття гумору, та самого пана Марданя). Ці предмети були прилаштовані на елементах декорацій у чотирьох  кутках сцени. Трактувати цей сценографічний факт можна по-різному, виходячи із того, хто ініціював таке «повішання», що і пропонується самостійно зробити дотепним читачам. І все ж автор п’єси дещо корисне, можливо, сам того не бажаючи, зробив: повідав про невтішний економічний стан північної сусідки, про тамтешню корупцію і про те, що покращити  життя людей в країні, з якою мріють злитися в екстазі комуністи  та інші українофоби, без американської допомоги аж ніяк не вдасться.

         Уважно – Диво, або Вони все ж зустрілися!

         День другий. Вибір вистави для наступного гастрольного дня робить честь гостям зі Срібної Землі. А ще раніше правильний вибір зробив видатний український драматург, перекладач Ярослав Стельмах – і герої п’єси «Нічний вартівник і праля» сучасного латвійського автора Пауля (Паулюса)  Путніньша заговорили українською. Персонажі цього драматичного твору вперше вийшли на сцену Закарпатського державного муздрамтеатру ще у 2001 році. В 2005 році відбулися зміни у складі виконавців ролей, оновлено декорації. Варто зазначити, що і дотепер «Нічний вартівник і праля» викликає цікавість і захоплення публіки. Цього року житомирські глядачі (було їх чималенько в залі після трудового і для більшості  – виснажливого дня)  достойно оцінили творчу роботу багатого на таланти мистецького колективу: бурхливі оплески і схвальні вигуки лунали довго. Отже, і складні за різними вимірами спектаклі, і не куце, а майже тригодинне дійство не лякають справжніх театралів. То, може, касовість сумнівних комедій невиправдано перебільшена і не треба ерзац-продуктом засмічувати репертуар і мізки наших співгромадян. Акторів пожаліти теж треба: час йде, а ролі, якими вони марять, так і залишаються лише у мріях. 

         Добре, що режисер-постановник Олександр Саркісьянц свого часу обрав якісний драматургічний матеріал, що і акторам дозволяє проявити свої здібності, і глядачу отримати задоволення, а ще поживу для роздумів. Річ ця багатоаспектна і багатовимірна: кожен може знайти в ній щось важливе для себе. І це важливе може бути різним у залежності від конкретного стану, конкретної буттєвої ситуації глядача. Ось чому виставу хочеться дивитися ще, і ще, дослухаючись до кожного слова. От тому її персонажі мають довге сценічне життя. Одна тільки казка про кохання нічного вартівника і пралі, які живуть в одній кімнаті, сплять в одному ліжку, але ніяк не можуть зустрітися, бо робота вартівника починається ввечері, коли праля ще не повернулася додому, а її робота – вранці, коли вартівник ще не звільнився, не тільки зворушує, а й розворушує в душах почуття, відчуття, спогади, викликає багатосмислові асоціації. Проекція цієї казки на реальне життя людини у просторі і часі породжує вир екзистенціальних проблем, і в першу чергу, як бути щасливим, як зустрітися зі щастям і не втратити його. Але окреслені дійством проблеми, не лякають, а спонукають до роздумів. Значною мірою цьому сприяє режисура  Олександра Саркісьянца, робота художника Ігоря Панейка і, безперечно, акторська гра учасників дійства.

          Та спочатку коротко про сценічні події. Молоді люди  випадково зустрічаються на вулиці великого міста. У кожного з них позаду відрізок життя, своя передісторія. У Маріса  складні стосунки з Гунтрою і їх раптове закінчення, своє коло спілкування – матір, матір Гунтри,  Айга, панянка без комплексів щодо суспільної моралі.  Барбара, танцівниця, що виросла у передмісті,  має свої клопоти, своїх знайомих, друзів: керівник трупи Рамбек, танцівниця Ілона… І раптом між Марісом і Барбарою відбувається, ніби, абсурдний діалог: 

– Ти мене кохаєш?

– Ні.

– І я тебе ні.

– Давай одружимось?

– Давай!

        А далі? Далі –  життя Маріса і Барбари, в якому були зустрічі, роздуми,  дивна угода між майбутнім подружжям і її наслідки, життєві колізії інших учасників подій  і також їхні роздуми, зустрічі, образи, надії, розпач, перемоги, поразки… Стосунки між парами (Гунтра – Маріс, мати Гунтри – Маріс, Маріс – Барбара, Маріс – Айга, Барбара – Ілона, мати Гунтри – мати Маріса, Маріс – мати Барбари) можна порівняти з райдугами, що з’єднують партнерів, і набувають такого співвідношення кольорів, яке відповідає ситуації і характерам персонажів. Такий ефект можливий лише тоді, коли є відповідний рівень акторської майстерності. 

       Психологічно вивіреними є образи матерів, які уособлюють таке різне ставлення до проблем дітей, до життєвих цінностей. Мати Барбари – це її казка про нічного вартівника і пралю залишила глибокий слід в душі власної дитини і певним чином сформувала її характер і вплинула на долю –  ніжна, світла, любляча, лірико-романтична. До речі, народна артистка України Лариса Білак (мати Барбари) раніше грала роль Гунтри, а тепер перед глядачем мама, яка все розуміє, на все готова для своєї дочки. Прагматизм, егоїзм, зарозумілість – ось портрет матері Маріса, який  впевненими штрихами намалювала пані Юлія Лосева. Образи Гунтри (артистка Олена Моргаєва) і її матері (артистка Наталія Засухіна)  демонструють певну єдність. І проблеми, які виникли у дочки, це результат виховання і способу життя її матері. Традиційність і консервативність її поглядів проявляється у бажанні втрутитися у стосунки Маріса і Гунтри і в такій спосіб захистити доньку. 

         По-своєму яскраві і по-своєму трагічні героїні Юдити Чорної (Ілона) і Світлани Мавріц (Айга)  спонукають до  роздумів, насамперед  про сенс життя, кохання, значення його еротичної складової, яка, насправді, може виявитися імітацією почуттів.  В епізодичній ролі Рамбека запам’ятався  головний балетмейстер театру Юрій Мочарко. Органічно вписалися у дійство пілігрими, заворожуючи своєю пластичністю.

         Цікавою саме поєднанням символізму образа і до певної міри прагматизму  сценічної дії є роль Сажотруса (Олександр Мавріц). Він і резонер, і хранитель правдивості історії, запис якої  тримає  в руках, а в потрібний час виводить учасників дійства на сцену. Шляхетно-відсторонено, у поєднанні із невимушеністю зіграв свою партію пан Мавріц. Кажуть, що зустріти Сажотруса – на удачу. Але головні герої у визначальний для їх долі вечір не зустріли його…

          Зворушлива, світла, мила, турботлива Барбара (артистка Наталія Токар). Для створення більш щемливого, правдивого, переконливого образу виконавиці не завжди вистачало фарб. До речі, більшої природності і глибини трактування ролей бракувало і іншим виконавицям жіночих ролей. Можливо, вдалася взнаки втома від попереднього гастрольного дня? А щодо пані Наталії, то у позитивному сенсі найбільше  запам’яталася сцена прощання. Барбара все ж закохалася у свого чоловіка, а за умовами угоди такий розвиток подій  повинен був завершиться розлученням. Але все закінчилося щасливо. Щоправда, Марісу (артист Михайло Фіщенко) довелося робити для цього неймовірні речі, і ходіння догори ногами якнайкраще символізувало його зусилля. 

         Михайло Фіщенко вже знайомий житомирському глядачу. Про його творчій успіх у виставі «Ласкаво просимо, пане Майор!» І. Еркеня вже опублікована не одна стаття. Але пан Михайло продовжує вражати і захоплювати. Вибудований ним у виставі малюнок ролі вміщає цілу гамму станів і відтінків. Його Маріс на початку сприймається ледь не блазнем і дурнем, якому у спілкуванні потрібні підказки Сажотруса. А в кінці  це вже глибоко люблячий чоловік, який через низку непростих колізій – в зустрічах, розмовах, повсякденній метушні, психологічних зривах, зрадах  –   прийшов до відчуття цінності кохання і сім’ї. Актором задіяні практично всі можливі засоби лицедійства: насамперед, йому підвладні надзвичайно тонкі нюанси  в інтонаціях, міміці, жестах, рухах, переміщеннях по сцені. Він може одночасно виглядати і вельми грубим, впевненим до нахабства, і дуже вразливим,  незграбним. А ще спортивним суперменом а ля Рембо або галантним кавалером.  Причому почуття міри і смаку у будь-якій іпостасі йому не зраджує. 

          Але повернімося до вистави.

         Безперечно, режисерською знахідкою є сцена подання заяви про укладення шлюбу, яка починається із внесення стільців-тронів. Іронічно-гротесковий процес взаємного пізнання майбутнього подружжя  є просто окрасою вистави. А знайомство Маріса з тещею! Не менш цікава, але у зовсім інших, ледь не трагічних тонах вирішена сцена відчаю і самотності головного героя після уходу Барбари.

        Вже не одною виставою закарпатці довели, що вміють гарно, зі смаком одягнути акторів і вдало підібрати музичне оформлення. Заслуговує на увагу і робота художника вистави Ігоря. Панейка. Сценографія вдало підкреслює проникливість і неординарність драматичного твору: простір щедро наповнений символами. Із глибини сцени на глядача дивляться Мона Ліза і Мадонна Літта Леонардо да Вінчі. Божа Матір пензля генія епохи Відродження наповнює виставу високим змістом ніжного і щасливого материнства. От шкода тільки, що під кінець вистави, коли Маріс після подолання перешкод вже майже на порозі зустрічі із коханою, зображення Мадонни розділяється на дві половини. Інше технічне рішення врятувало б глядача від хибного пошуку символу там, де є його нема, і не мало б негативної оцінки естета. Є на сцені і візуальне нагадування про швидкоплинність часу (химерна чоловіча фігура з кількома годинниками), яке підсилює слова Маріса: «…Треба спішити жити, щоб усе ж таки встигнути зустрітися». А ще - дві величезні рами теж заповнені символами (за бажанням і самі рами можна додати до списку особливих знаків). Дерево життя, можливо, пізнання – праворуч від глядача, а ліворуч – пошматовані надії сподівання, плани, душі і ще все, те, що надумає  собі любитель загадок. І ще багато чого. Головне, що не треба  боятися самостійно шукати і трактувати ці символи.

         27 лютого 1869 року Федір Тютчев написав: «Нам не дано предугадать, Как слово наше отзовется…» Творці театральної вистави «Нічний вартівник і праля» можуть віднести це і на свій рахунок. Головне, що є мистецький продукт, який вартий уваги. А думки, асоціації, висновки глядачів будуть різні. І це добре. І ще дуже добре, що головні герої непростої історії зустрілись і сумна казка отримала щасливий кінець, і знову зустрілися закарпатські актори і житомирські шанувальники театрального мистецтва.