ЛЕОНІД СТУПНИЦЬКИЙ - НАЧШТАБУ УПА
Леоні́д Венеди́ктович Ступни́цький (псевдо:«Гончаренко») — (29 травня 1891, с. Романівка, нині Житомирської області — 5 серпня 1944, с. Дермань, Здолбунівський район, Рівненська область) — український військовий діяч в часи УНР, служив у штабі «Поліської Січі», шеф штабу ВО-2 «Заграва» (05.1943 - 07.1943), начштабу групи УПА-Північ, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий УПА (посмертно).
Основи освіченості, культури, готовності допомогти людині (головної ознаки інтелігентності) закладалися в родині Ступницьких змалечку. Батько Леоніда -- Венедикт товаришував з передовими українськими культурними діячами, часто бував у Тадея Рильського, переймався ідеями народників. У дитячі роки Леонід дружив з Максимом Рильським. Як розповідає син Леоніда Ступницького Юрій, у батька в бібліотеці була «Історія України-Русі» Миколи Аркаса, «Кобзар» Тараса Шевченка. Отже діти в родині Ступницьких зростали свідомими українцями, майже усі вони (шестеро синів і дочка) здобули вищу освіту. Леонід Ступницький, який народився у травні 1892 року у селі Романівці Сквирського повіту Київської губернії (нині це -- Житомирська область), закінчив гімназію у Сквирі, вступив на агрономічний факультет Київського університету. З четвертого курсу був призваний у царську армію. Пройшов вишкіл у старшинській школі, служив у кавалерії, здобув звання штабс-ротмістра. Брав участь у бойових діях на австро-угорському фронті. Тут вперше проявилась інтелігентність Леоніда Венедиктовича. Коли царська армія здобула місто Львів, Леонід Ступницький разом з українськими старшинами відвідав хворого Івана Франка. Оскільки у воєнний час було сутужно з продуктами у Львові, то офіцери навантажили і відвезли письменникові цілу фіру наїдків.
Про Лютневу революцію 1917 року, повалення царя Леонід Ступницький дізнався в Одесі і одразу включився в українізацію армії, хоча тоді ніхто не знав, як це робити. Інколи це виглядало наївно і навіть кумедно. Ось як про це згадував сам Леонід Венедиктович: «На неофіційній нараді офіцерів-українців ми вирішили вислати розвідку-делегацію до Києва з завданням розвідати, що думають і що збираються робити в Києві. Наша делегація-розвідка, повернувшись, доповіла, що в Києві зорганізувалась Центральна Рада, яка виконує функції українського тимчасового уряду, що Центральна Рада розпочала організовувати українську армію і що нам в Одесі теж треба організувати українські полки. Тоді-то ми й стали обмірковувати, як саме творити ті полки. Хтось із офіцерів подав думку вишикувати полки й просто скомандувати: «Усі воїни-українці відійдіть праворуч!» -- А тоді з тих воїнів творити українську армію. На тій примітивній пропозиції ми й зупинились. Призначеного дня було вишикувано всі полки. Але пропозиція виявилась
невдалою. На цілий полк знайшлось усього тридцять три солдати, які на заклик полковника відійшли праворуч. Решта тривожно переглянулась, а відійти праворуч не зважилась. Ця перша невдача у формуванні українських полків пригнобливо діяла на весь наш командний склад. Усі мовчали. Раптом до кола полковників підійшов капітан і, ставши струнко, сказав: «Панове полковники, дозвольте мені відокремити українців від решти солдатів». «До полку має звертатися полковник, а не капітан»,-- сказав якийсь полковник, а тоді додав: «Краще ви, пане капітане, скажіть, як би ви це зробили?» «Я сказав би:
-- Хахли, відійдіть праворуч!
І тоді з того полку залишилось би приблизно стільки, скільки тепер відійшло».
Ту пропозицію взяли ніби за жарт, а все ж таки провели її в життя. І що ж ви думаєте? Увесь полк, не вагаючись, виступив наперед, а тоді повернув праворуч. Залишилось на місці всього декілька солдатів. Настрій у нас зразу піднісся, відтоді все пішло, як по маслу. Із українців сформували українські полки, а решту відпустили».
Після цього Леонід Ступницький бере участь у військових з’їздах у Києві, штурмі збільшовизованого заводу «Арсенал», військових діях четвертого кінного полку четвертої Київської дивізії під командуванням генерала Юрія Тютюнника. Влітку 1920 року під натиском червоних військ дивізіїя, виснажена боями після Зимового походу відступала на Галичину. Четвертий кінний полк весь час перебував у ар’єргарді дивізії, не давав ворогові переходити до активних дій. Командував у цей час полком Леонід Ступницький, який підміняв на цій посаді Михайла Сидорянського. В одній із сутичок, коли проти армії УНР діяли переважно піші червоні частини, кінний полк Ступницького прорвав фронт і зруйнував частину залізниці та комунікації противника. На це звернули увагу командири, і зокрема Юрій Тютюнник. Напередодні Другого Зимового походу 1921 року генерал особистим наказом присвоїв Леонідові Ступницькому звання полковника.
Ще раз яскраво проявив інтелігентність полковник Ступницький під час наскоку на місто Коростень 7 листопада 1921 року. Всього із 60-ма кавалеристами він, не дочекавшись в домовлений час головних сил Волинської групи, яка брала участь у Другому Зимовому поході, удосвіта атакував з півдня місто, де перебували тисячі червоноармійців.
З допомогою місцевого міліціонера-повстанця полковник Ступницький дістався до центру Коростеня, несподівано наскочив на охорону в’язниці і випустив 470 політичних в’язнів, здебільшого українських селян, які не хотіли служити в Червоній армії, розігнав міліцію та захопив склад зброї і обмундирування. Але, не дочекавшись головних сил генерала Юрія Тютюнника, відступив за місто.
Коли похідну групу біля річки Звіздаль оточила червона кіннота Григорія Котовського, Леонід Ступницький, перебуваючи на чолі колони, вирвався з цієї пастки разом зі штабом та 22 пораненими вояками.
Після того, як загін склав зброю на території Польщі, Леонід Ступницький оселився в місті Острозі і влаштувався працювати агрономом на Бабинському цукрозаводі, вирощував буряки, спілкувався із селянами. Дехто й досі згадує, що після бесід з Леонідом Венедиктовичем став свідомим українцем. 1922 року Леонід Ступницький одружився з місцевою вчителькою Лідією Беднарською. Від їхнього шлюбу народилося двоє синів Юрій (1923) і Сергій (1932).
Коли у 1939 році на Західну Україну прийшла радянська влада, зрозуміло, що до оселі Ступницьких завітали енкаведисти. Не могли ж вони обминути петлюрівського офіцера. Леонідові Ступницькому на цей раз вдалось непомітно вислизнути з хати. Але, знаючи, що його у спокої не залишать, він із сином Юрком вирішив перейти кордон і оселитися в Польщі. Однак під час переходу один з нелегалів порушив умови конспірації, і всіх порушників кордону заарештували чекісти. Юрка відпустили як неповнолітнього. А Леоніда Ступницького засудили на три роки. У Брестськй в’язниці колишній полковник Армії УНР доводив в’язням неспроможність колгоспного ладу і взагалі хибність більшовицької аграрної політики. Це почув польський ксьондз і доніс чекістам. Після доносу термін ув’язнення Леонідові Ступницькому збільшили на два роки. Однак сидіти у тюрмі весь строк йому не довелося. Почалась німецько-радянська війна. В’язні опинились на волі. Леонід Ступницький одразу поїхав у Рівне, де дізнався, що його дружину, тещу і меншого сина Сергія енкаведисти депортували у Казахстан.
У Рівному Леонід Ступницький працює начальником школи української міліції. Окрім муштри, зброєзнавства, статуту внутрішньої служби, курсантам читають лекції з історії України, історії українського війська. Вояки школи у позаурочний час охороняють склади зі зброєю, майном, виконують обов’язки конвоїрів. Однак коли навесні 1942 року стало зрозуміло, що німці не думають про утворення українських військових формувань, Леонід Ступницький подає у відставку, переходить на цивільну роботу -- очолює Український допомоговий комітет. Сина Юрія влаштовує секретарем старшого агронома сировинного відділу на цукровому заводі у селищі Мізоч.
Коли навесні 1943 року у Рівному почались арешти і розстріли української інтелігенції, Леонід Ступницький разом з сином Юрієм іде в УПА, де надзвичайно гостро стоїть проблема з військовими кадрами. Спочатку очолює штаб військової округи «Заграва», а згодом і військовий штаб Головної Команди УПА. Організовує підстаршинські і старшинські школи. У школі «Дружинники» викладає тактику.
До значних досягнень діяльності Леоніда Ступницького («Гончаренка») в УПА історики зараховують перехід на бік повстанців української поліції, що перебувала на службі у німців, блискуче протистояння упівців німецьким військам. Ступницький вдало розробив плани переходу загонів УПА-Північ через німецько-більшовицький кордон, зробив цінні вказівки щодо дій проти нового супротивника.
Данилові Шумукові поталанило зустрітися з Леонідом Ступницьким і задати ряд гострих запитань, зокрема і щодо того, як поводитися з підступними більшовиками. Відповіді полковника і на цей раз засвідчили його високу інтелігентність:
-- Отже, ОУН кинула правильний клич: «З більшовиками по-більшовицькому!»
-- Ні, я не прихильник таких кличів. Тоді зникне сенс боротьби: ми уподібнимось до тих, з ким ведемо боротьбу. Японський філософ Умітура писав: «Істина божественна і проголосили її зовсім не ради держави. Якщо ми не в силі врятувати державу, нам залишається тільки докласти всіх зусиль, щоб урятувати істину. Якщо ми збережемо істину, то держава хоч і згине, може відродиться знову; якщо ж зречемося істини, то держава, навіть коли буде процвітати, врешті згине. Любов до батьківщини містить далеко більшою мірою вірність істині, ніж вірність державі».
-- Я радий, і то дуже радий, що ви так думаєте,-- схвильовано сказав я,-- але практично ми все ж таки простуємо до організації тоталітарного типу.
-- Так, це правда,-- ствердно сказав Ступницький,-- ОУН -- організація тоталітарного напрямку. Але на сьогодні вона єдина здатна вести боротьбу з окупантами, і тому ми змушені співпрацювати з нею. Крім того, працюючи на ОУН, ми одночасно змінюємо її дух, її обличчя. Ми вносимо в неї «свіжу кров», і це все колись дасть свої наслідки».
Після ліквідації головного штабу УПА на Волині і перенесення його на Галичину Леоніда Ступницького призначили командиром самооборони на Північно-Західних землях. Він у своє підпорядкування забирає сина Юрія. Однак під час облави військ НКВД обидва потрапляють у полон. Завдяки винахідливості (зміна справжнього прізвища, маскування під дідуся) Леонідові Ступницькому вдається вирватись з енкаведистських пазурів. Але сина Юрка вони навіть під чужим прізвищем засудили на 10 років ув’язнення.
5 серпня 1944 року, очевидно, за чиїмось доносом енкаведисти оточили криївку поблизу села Дермань (нині Устенське) Здолбунівського району Рівненської області, у якій переховувався полковник Ступницький разом з двома повстанцями. Один з чекістів підняв куща, під яким був люк у схованку, і крикнув:
-- Бандьора, здавайся!
З криївки ніхто не відповів. Тоді він у люк кинув гранату…
Трупи відкопали і перевезли у Дермань до школи. Двох мертвих повстанців посадили під стіною, а тіло Леоніда Ступницького вкинули у басейн з водою. Через три дні люди вночі похоронили полковника і місцевого повстанця на кладовищі біля школи. На могилі поставили високого березового хреста, якого тричі зрубували місцеві яничари. Але тричі хтось уночі ставив нового хреста. Нині на могилі поставлено пам’ятника. Українська Головна Визвольна Рада посмертно присвоїла Леонідові Ступницькому звання генерала-хорунжого УПА.
Син Леоніда Ступницького Юрій після десятирічного ув’язнення повернувся в Україну. 1993 року розшукав брата Сергія аж у Варшаві. Від нього дізнався, що мама померла на засланні 1942 року, а бабуся -- 1944 року. Оскільки Сергій став безпритульним, після довгих поневірянь він потрапив до польського сиротинця. Після війни уряд Польщі став вимагати від Радянського Союзу репатріації всіх польських притулків до Польщі. Разом з ними у Щецінське воєводство поїхав і Сергій. У Польщі закінчив офіцерську школу, працював у Міністерстві закордонних справ.
Іван Ольховий, Юрій Малашевич спеціально для Zhitomir.info
(друкується за матеріалами "Української газети" http://ukrgazetaplus.net/article.php?ida=1679 )
