Ця місцева подія якось загубилася в інформаційному просторі, затінена потужною євроінтеграційною темою. Але вона ніколи б не відбулась, якби різнокаліберні керівники України були іншими і йшли у потрібному людям напрямку, а населення відчувало б себе народом. Та не відволікаймося. То про яку ж оказію йдеться? А мовиться про ювілейний вечір Олександра Шкарупи – директора-распорядника житомирського театру, актора, учасника жарт-клубу «Побрехеньки».

У передостанню суботу листопада – цього року 23 число – вже не вперше(!) в Україні і світі вшановують пам'ять тих, хто загинув від голоду у страшні 1932-1933 роки,  і тих, хто чинив опір сваволі комунобандитів. Відбулися скорботні заходи з нагоди 80-х роковин Голодомору і в Житомирі. І прапори із чорними стрічками нагадували про геноцид українського народу. А от місцевий академічний український музично-драматичний театр чи то має свій власний календар, чи то з якоїсь іншої причини, але брутально зневажив почуття житомирян і мільйонів українців і цинічно провів розважальний захід. Дивно, що і «культурне» керівництво області зі свого начальницького крісла не прореагувало на плани, які, вочевидь, анонсувалися. Мабуть, в інших випадках, коли вільна  думка, ініціатива, нестандартний погляд загрожує спокою влади, то контроль над підконтрольними не дрімає.

Якщо кредо мистецької громади із Соборного майдану ближче до думки Миколи Гоголя про театр («Это такая кафедра, с которой можно много сказать миру добра») і у цього творчого колективу є бажання називатися театром, а не блюзнірським балаганом біля боввана, то керівництво ЖАУМД імені Івана Кочерги має просити вибачення  у українського народу і житомирян за наругу над пам’яттю мільйонів загиблих. А разом із ними спокутувати гріх повинні і інші причетні до цього ювілейного дійства, що відбулося під час скорботи. 

Якщо цього не станеться, то гріш ціна всім розумуванням і мудруванням про добро і зло, світло і морок, про мораль і духовні цінності на кону і поза сценою, на прес-конференціях і в інтерв’ю. Тоді це буде не високе лицедійство митця, а лицемірство діяча від культури. І єдиною адекватною оцінкою такої творчості може бути класичне: «Не вірю!».