24 грудня 2013 року в Житомирському академічному українському музично-драматичному театрі ім. І.Кочерги відбулася чергова прес-конференція. Її мета – повідомити про проведення в театрі циклу новорічних свят. Представники ЗМІ отримали інформацію не тільки про нову виставу для дітей «Аладдін» (режисер-постановник Ірина Антонюк) і розважально-ігрову програму біля новорічної ялинки (режисер-постановник Наталія Тімошкіна), а також  про виконання фінансового плану, побутові проблеми  колективу, про мрії і прожекти, про прем’єру, можливо, у лютому … Ще дивом виринула тема  ювілейного вечора в День пам’яті жертв голодоморів. Якщо у причетних до сумнозвісного дійства не вистачило мужності попросити вибачення, то хоч би просто мовчки зробили висновки. Але ж… На прес-конференції хтось із відданих друзів театрального керівництва подав репліку, можливо, узгоджено-підготовлену. Після чого пані Ростова виголосила монолог. Важко сказати, чого було більше у тому монолозі… Затятості? Цинічності? Аргументи на захист своєї позиції щодо моральності проведення ювілейного вечора були жалюгідні: от і у Києві були різні заходи, і артист заслужив, щоб був вечір, і розпоряджень не було, і графік використання приміщень щільний, і у минулому році у них в такий день був концерт… І ще було безсоромно-зневажливе: «Это ж было 80 лет назад, а жизнь идет». Подібні висловлювання і пов’язані з ними дії чудово підживлюють ґрунт, на якому виростають добірні «йолки» злочинного ставлення до особистості. Хочеться вірити, що на наступній прес-конференції пані Ростова не буде демонструвати затяту цинічність і цинічну затятість, коли йдеться про вшанування пам’яті жертв голодоморів. І ще їй варто вже зараз позначити на робочому календарі 22 листопада 2014 року, щоб не планувати на цей день якийсь ювілейний каламбур.