7 вересня 1920 року в світ вийшов перший літературно-історичний твір про Олександру Соколовську

Сила жінки ХХІ століття у матеріальній та емоційній незалежності від чоловіка, сила жінки ХХ століття - у зброї у руках. Олександра Соколовська - не просто учасниця бойових дій, вона -жінка-полководець. Точніше, її і жінкою важко назвати, скоріше - дівчиною. Саша - воїн з нескореним патріотичним духом, дівчина, якій у спадок перейшло командування повстанським загоном.

Батько Саші - чигиринець Тимофій Соколовський з дружиною Явдохою Квасніцькою жили у поліському Горбулеві, де й народили восьмеро дітей. Чотири сини - Степан, Василь, Дмитро та Олексій, і чотири доньки - старша Ганя, потім Віра, Устинка і наймолодша - Олександра - з’явилася на світ 1 грудня 1902 року.

Під час Української революції бойовий запал спочатку виявив найменший з братів - Олексій 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він зібрав ватагу і пішов виганяти гетьманську варту з Радомишля. А незабаром почав воювати проти більшовиків. 5 січня 1919 року він загинув.

Боротьбу продовжив Дмитро (народився 5 листопада 1894 року) - колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.

8 серпня 1919 року Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. Тобто Соколовські були не тільки вояками, а людьми освіченими, культурними. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра. Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. До речі, в той же час Саша стає зв’язковою і головною сільською пропагандисткою – агітує селян до повстань і залучає чоловіків у загони.

Після смерті Дмитра Коли отаманом став Василь Соколовський, який зі своїм загонов вже за тиждень здобув Радомишль. Невдовзі повстанська бригада імені Д. Соколовського на чолі з Василем рушила на Київ, де прилучилася до І-го Українського корпусу Армії УНР. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Повстанці допомагають війську УНР взяти Житомир і Брусилів. Слава про Соколовських дійшла і до Петлюри. В серпні 1919 року він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою.

Невдовзі життя отамана Василя обривається – як і старший брат Дмитро, він гине від руки зрадника.

Тепер шабля мала б перейти до останнього брата у родині Соколовських – Степана – та він був священиком, тому допомагав повстанцям лише молитвами та благословеннями. Тисячний загін тоді очолює 16-річна Саша, яка приймає лицарську присягу на вершині Дівич-гори та іменується відтоді отаманом Марусею.

Склалося так, що у лавах повстанців був письменник Клим Поліщук, який написав оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р. Там подано таку Марусину цитату: "Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зОсь що говорив про Марусю Микола Фещенко-Чопівський – чоловік, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти більшовиків у Радомишльському повіті і був особисто знайомий із дівчиною: "Перед моїми очима й по сьогодні стоїть 

Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Відомо, що в серпні 1919 року вона співпрацювала із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ, а 1920-го року вона зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 року її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР, але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почала відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся самотужки мусила продовжувати боротьбу з червоною армією.

14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нинішня Вінниччина) загін Марусі вщент розтрощив продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан, за сестрою далі не пішов, бо вирішив залишитися у Вахнівцях і служити у місцевій церкві.

Після того отаман Маруся з’єдналася в Брацлавському повіті з трьома повстанськими відділами і очолила об’єднаний загін разом з Артемом Онищуком. Далі їхній шлях, напевне, пішов у бік кордону, адже достеменно відомо, що Онищук наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, і Маруся.

Проте доля Саші Соколовської все ж досі лишається достеменно невідомою. Існує чимало непідтверджених версій нібито її смерті. Ось деякі з них.

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі "Повстанський рух та отаманія" стверджував, що Марусю "зрадили землячки", внаслідок чого її було "зненацька захоплено карним відділом...і розстріляно". Разом із нею нібито загинув і її наречений – Оверко Куравський, який очолював 1-й підрайон 8-го повстанського району Північної групи

Микола Фещенко-Чопівський писав, що якщо він не помиляється, то "Марусю вбив її ж власний ад’ютант".

В "Енциклопедії українознавства" подано інформацію, що загін Соколовської ще у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Соколовську "замучили до смерти".

До речі, вже згаданий письменник Клим Поліщук також притримується думки про загибель отамана Марусі у 1919 році і у книзі "Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції" він описує могилу дівчини, на якій були такі слова: "Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!". За легендою, їх видряпав на сосновому хресті наступник Соколовської – отаман Шабатурка.

Якою ж справді була доля Саші ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Це робить її постать ще більш загадковою та легендарною. Зараз вже й неважливо як закінчилося її життя, адже герої не вмирають. Головне – що вона зробила. І нехай мети не було досягнуто, нехай червоні на довгі десятиріччя все ж заволоділи українською землею, Саша – ця "юна амазонка", як її часто називали – разом із всією родиною Соколовських показали, як українці можуть чинити опір окупантам та на які жертви ладні йти заради перемоги і незалежності.

джерело :  “http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3509918/”