Поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) істотно змінили конфігурацію сил у Центрально-Східній Європі, а також спричинили серйозні зміни в етно-конфесійній структурі населення тих країн, які взяли участь у цих подіях: Австрії, Пруссії та Росії. Більшість земель Польсько-Литовської держави, де головним чином проживали вірні Унійної та Римо-католицької церков, опинилася в кордонах Російської імперії.

В результаті першого поділу Речі Посполитої під владу Романових потрапило 37 латинських та 20 унійних* обителей. Унаслідок двох наступних поділів чисельність неправославного населення у Росії істотно зросла. На початку ХІХ ст. у її західних губерніях2 проживало близько 1,5 млн уніатів і стільки ж римо-католиків.

Згідно з підрахунками польського дослідника Пьотра Павла Ґаха, у 1803 р. на цих землях існувало 323 чоловічих та 40 жіночих латинських монастирів. Отці василіяни володіли 85 обителями/

Аж до початку 1830-х рр. російська влада відносно толерантно ставилася до римо-католицьких орденів, чого не можна, однак, сказати про унійні чернечі спільноти, які першими зазнали утисків.

З початку 1830-х рр. концепція “офіційної народності”, творцем якої був тодіш ній заступник міністра народної освіти, а згодом міністр, Сергій Уваров.

19 липня 1832 р. вийшов указ Миколи І “Про ліквідацію деяких римо-католицьких монастирів”, який став підставою для першої масової касати латинських монастирів на території західних губерній Російської імперії.

Друга масштабна хвиля касат римо-католицьких монастирів у Російській імперії розпочалася після придушення Польського повстання 1863–1864 рр. Начальник Північно-Західного краю граф Михайло Муравйов у червні 1864 р. отримав від імператора дозвіл на закриття усіх монастирів, які були причетні до повстання.

Після цих подій більшість монастирських бібліотек потрапила у відання куратора Віленського шкільного округу Івана Корнілова. Маючи у своєму розпорядженні величезні за обсягом книгозбірні, він у 1864 р. звернувся до М. Муравйова з проханням відкрити у Вільні публічну бібліотеку.

На його думку, вона мала виконувати не лише наукові, але й ідеологічні функції. За його словами, за умов відсутності у Вільні університету публічна бібліотека мала стати осередком інтелектуальної діяльності краю, щоби таким чином протиставити “чисту руську науку польській”.

23.09. 1866 р. — згідно розпорядження київського генерал-губернатора у Бердичеві закрито монастир ордена Босих Кармелітів. Цим розпорядженням було конфісковано будівлі монастиря для потреб державних установ (поліції, пожежної дружини, військових установ), а частину будівель передано місцевим купцям (переважно євреям) під склади для товарів. Конфіскували також і землі, промислові підприємства та інше майно, що раніш належало кармелітам. Офіційною причиною скасування стало вбивство з-за рогу ігумена монастиря отця Салетія в ім'я Св. Петра Ноласко Мартусевича, що сталося у 1864 р. Монастир зайняв київський генерал-губернатор. Приміщення використовувались різними урядовими установами. Адміністратором святині залишився отець Адріан Камінський (до самої смерті у 1872 р.).

Згідно з розпорядженням М. Муравйова, для потреб бібліотеки було передано декілька приміщень в будівлях колишнього Дворянського Інституту, куди й почали звозити книги.

У другій половині XIX ст. по-монастирські книгозбірні продовжували поповнювати бібліотеку Університету св. Володимира, яка була провідною бібліотечною інституцією Південно-Західного краю. У 1870-х рр. до її складу влилася величезна за обсягом книгозбірня монастиря кармелітів босих у Бердичеві. Після закриття у 1866 р. цієї обителі її бібліотеку передали в опіку світському духовенству, яке перейняло у свої руки по-кармелітський костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.

У 1877 р. куратор Київського шкільного округу звернувся до київського генерал-губернатора Олександра Дондукова-Корсакова з проханням передати дану бібліотеку Університету св. Володимира. Після отримання відповідного дозволу до Бердичева прибула комісія, яку очолив професор Олександр Котляревський, голова Історичного товариства Нестора Літописця. Наступного року книжкову збірку ліквідованого Бердичівського монастиря кількістю у 6502 томи перевезли до Києва. 

За інформацією сайту "Мій Бердичів"