Четвертий вихід прем’єрної «Хануми» на підмостки Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги відбувся 6 грудня ц.р. Відповідальність за попередні і наступні витівки відомої свахи із 132-річним стажем взяла на себе Наталія Тімошкіна − художній керівник закладу, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник найновішої на сьогодні сценічної роботи 71-го сезону 2014-2015 рр. Вона сміливо це визнала під кінець дійства, впевнено та ефектно пританцьовуючи.
Декілька слів про автора п’єси. Грузинський драматург Авксентій Антонович Цагарелі (1857-1902), який виступав також як режисер, актор, написав «Хануму» зовсім молодою людиною: йому було не більше 25-ти. А перша її постановка датована 1882 роком. Твір, який багатий на кумедні ситуації, влучні репліки, із цікавими водевільними, але не такими простими, як може здатися на перший погляд, персонажами, став надзвичайно популярним серед режисерів багатьох театрів у різних країнах. Не дивно, що і в Житомирі до нього виявила інтерес п. Тімошкіна, запропонувавши своє бачення. Ймовірно, вистава «Ханума» надовго затримається в репертуарі театру ім. Івана Кочерги,
тому що…
Видовище, яке створено спільними зусиллями всього колективу під керівництвом п. Тімошкіної, яскраве, дотепне і динамічне. Режисеру вдалося чудово представити масові сцени, уникнути банальної шаблонності в мізансценах, гармонійно поєднати всі елементи дійства.
Почнімо зі сценографії. Головний художник театру Валерій Кулавін вкотре здивував нестандартним рішенням: літери грузинської абетки перетворюють кін на Авлабар (район Тбілісі, до 1936 року − Тифліса). Виявляється, що з літер можна складати не тільки слова. Із літер творяться інтер’єри, речі… А от неповторні транспортні засоби багатого купця Микича Котрянца і молодого князя Коте Пантіашвілі виконані в іншій стилістиці і з винятковим почуттям гумору! Широка ерудиція, вишуканий смак, оригінальність мислення, тонке відчуття драматургічного матеріалу характеризує творчу манеру п. Валерія, який є знаковою постаттю культурного простору України. Справжні театрали обов’язково згадають його чудову сценографію в «Украденому щасті» (реж. Н. Тімошкіна) і не тільки. До речі, в цьому ж спектаклі тоді ж про себе впевнено заявила балетмейстер Анна Перепелиця.
Отже хореографія. Значною мірою позитивне враження від спектаклю склалося завдяки самовідданій праці всіх акторів у репетиційному класі під керівництвом п. Анни. Титанічні зусилля дали результати. Артистів драми тепер можна вважати артистами балету! А артисти балету заслуговують найкращих компліментів. Танцювальні номери вражають і є такими доречними під час перестановок літер-декорацій. Талановитій Анні Перепелиці залишається побажати нових творчих здобутків і комфортних (у всіх розуміннях) умов для роботи.
Музичне тло вистави творили хор (хормейстер Алла Кушнір) і оркестр (диригент Анатолій Сергєєв, соло на барабанах Олександр Горлицький). Безумовно, хор, оркестр стали повноправними учасниками дійства. Адже без професійного виконання мелодій композитора Гії Канчелі на успіх годі сподіватися. Варто було б після вистави назвати всіх, хто натхненно відпрацював у ямі… оркестровій.
Трохи про динамічність. «На одному диханні» – так можна охарактеризувати відчуття після вистави, яка триває майже три години (з перервою між діями). Плину часу не помічаєш, але іноді хотілося, щоб актори трохи пригальмували, сповільнили темп «на поворотах» і тоді чудові репліки, які давно стали афоризмами, прозвучали б більш виразно.
Правда, для більшої виразності артистам драми крім певного «гальмування» потрібно, мабуть, вправніше користуватися язиком і всім іншим, що потрібно для чіткої артикуляції, так, як вони навчились володіти ногами. Характерний акцент, який передбачений режисерським задумом, відтворювати не так і просто. А може, відмовитися від нього? Не акцентом єдиним варто створювати настрій і підкреслювати дотепність реплік. І може, для «колориту» такого рівня буде достатньо дуже вже видовищних носів? Хоча, якщо є бажання тренуватися – тренуйтесь, але результат донесіть до останнього ряду балкона. І ще про тренування. Тренуватись варто комплексно, тобто, всім організмом. Можна вдома. А можна і в тренажерному залі. О! Ця сцена в лазні! Скільки непочатої роботи для вдосконалення тіл ти продемонструвала!
І про індивідуальні акторські внески в загальну справу тотальної «ханумізації» Житомира.
Найяскравішою в четверте пришестя «Хануми» була… Кабато, запекла конкурентка найкращої свахи Тифліса Хануми. І не тільки тому, що одяг її був у червоних тонах, а тому, що з.а. України Оксана Павлова «горіла» на роботі: вона була різна, вона була пластична, темпераментна, вона була жива і по-справжньому боролась за клієнта. Погляд виразних очей «дострілював» до балкона і важко було причепитися до її сценічного мовлення. Саме в неї повинен був би закохатися Акоп наперекір задуму Цагарелі.
До речі, про костюми. Вони цікаві у всіх. Є чудовий фільм 1978 року Ризької кіностудії за романом «Театр» Сомерсета Моема із Вією Артмане у головній ролі. Її героїня Джулія чудово розуміла роль сценічного костюму і вплив червоного кольору, який має властивість привертати увагу! А тепер суто про червоне вбрання Кабато. Склалась якась неписана традиція, що не вона, а саме Ханума вбрана в червоне. Це помітно, якщо переглянути (в тому числі в Інтернеті) вистави інших театрів. Пані Тімошкіна пішла проти «традиції»? Проекспериментувала? Ускладнила завдання для головної свахи? На жаль, Ханума (Ольга Слабченко) не справила враження сильної суперниці. І чомусь не вірилось, що вона грає в шахи. І справа тут, мабуть, не тільки в кольорі її вбрання. Щось не дуже відчувався міцний характер і непересічний розум. Якась занадто проста, хоч і задерикувато-авантюрна. І папаха створенню образу не дуже допомогла. Однакові головні убори були на головах Хануми і Акопа, Микичевого прикажчика. Це символ подвійного компліменту? «Реверанс» у бік чоловічого розуму, як мірила розуму? І комплімент Ханумі, що вона така розумна? Хай там що, але папаха ще досить сильно закривала обличчя. І коли Кабато демонструвала виразність очей і міміки, Ханума демонструвала… папаху.
Але у всьому є і позитив. З’являється бажання побачити «двобої» між Ольгою Карпович (Ханума) і Оксаною Павловою (Кабато), а також інші можливі комбінації. Це стосується також інших ролей і виконавців, в тому числі і потенційних. Наприклад, чудова актриса Галина Кутішенко. Чим не Ханума чи Кабато? Чи Текле?
Театр – різноликий. В ньому є місце і трагедії, і водевілю, але це не означає, що «населення» останнього треба трактувати легковажно-поверхнево. «Ханума» Цагарелі насичена персоніфікованими конфліктами, які дають широкий простір для творення неповторних сценічних образів. Микич − глибокий внутрішній конфлікт між високою самооцінкою і бажанням отримати відповідне суспільне визнання. А шлях, який він обирає для його подолання, породжує комічні ситуації. У Вано Пантіашвілі – конфлікт бажань і можливостей їх задоволення. У Текле постійні «зіткнення» із фінансовими проблемами: хоч про людське око треба тримати княжий рівень. Коте і Сона − відкритий конфлікт між бажанням бути поряд із коханою людиною і зовнішніми перешкодами. Акоп і Ханума (крім професійних «непорозумінь» з Кабато) – конфлікт між прихованим прагненням мати другу половинку і публічним заперечення цього. У Тімоте − конфлікт інтересів: чиї поставити на перше місце, свої чи князя? Ануш розривається між синовими наказами-настановами і бажанням онуки. Але всі вони хочуть бути щасливими у відповідності до свого розуміння щастя і змушені постійно робити вибір.
Перед вибором можуть, якщо побажають, постати і актори. Чи не зупинятися в удосконаленні і заглибитися у розуміння ролі? Чи залишити все так, як є? Бо за результатами товариської зустрічі між глядачем і творчим колективом запам’ятався такий собі на умі Тімоте, слуга князя Вано, у переконливому виконанні Максима Петрівського, яке відзначалося різноманітністю інтонацій, міміки, рухів, пластичністю. З.а. України Микола Карпович (князь Вано Пантіашвілі), Тетяна Соломійчук (Текле), Микола Лабознюк (Ануш) справили пристойне враження. Андрій Глущук (Коте) і Світлана Поліщук (Сона) мають гарні природні дані, але цього мало, як мало самої декламації. Вадим Кіпчик (Акоп) душевно поділився сентенцією про те, коли клітка перетворюється на гніздо, але його Акоп занадто ванільно-солодкий − такого клієнта «акули» шлюбного бізнесу давно б проковтнули − і варто було б додати інших «спецій» хоча б із почуття самозбереження. У Олександра Шкарупи (Микича) є авто…
А хочеться більш точно окреслених характерів і різноманіття засобів їх втілення. І зовсім не зайві були б індивідуальні «родзинки», щоб образи, які актори створюють, ставали дійсно неповторними, хай гротескно неповторними і тоді…
Тоді не тільки касовий успіх, який і зараз можна прогнозувати, порадує колектив театру, але «Ханума» стане справжньою перлиною в репертуарі Житомирського академічного.
P. S. На You Tube є можливість подивитись екранізацію (1978р.) спектаклю Ленінградського Большого драматичного театру (БДТ) ім. Горького (режисер Георгій Товстоногов). З 1992 року цей театр С.–Петербурга має назву – «Большой драматический театр им. Г.А. Товстоногова». Якщо б автору цих рядків було запропоновано для повторного перегляду обирати між цією знаменитою версією і житомирською, то обрана б була остання. І це не примітивний прояв містечкового патріотизму. Завітайте до театру. Аргументи − на сцені.
