Цією публікацією з нагоди 70-х роковин голоду 1946—1947 рр. Центральний державний архів громадських об’єднань України розпочинає проект, присвячений вшануванню пам’яті загиблих від трьох голодоморів ХХ століття в Україні. В його рамках протягом 2016—2018 рр. ЦДАГО України представлятиме маловідомі документи з власних фондів та влаштовуватиме інші заходи з метою ознайомлення суспільства з документами Національного архівного фонду з цієї проблематики.
Голод 1946—1947 рр. — страшна подія в історії України. Народ, який переміг у війні, радянська влада знову поставила над прірвою смерті. Голод охопив майже всю радянську Україну, лиш у західних областях ситуація не була такою критичною. Кількість загиблих у ті роки достеменно не встановлено, досі подаються різні цифри — від 100 тисяч до 1 мільйона. Про відчай людей свідчать численні листи до союзного та республіканського керівництва з благаннями про допомогу, що зберігаються у фондах ЦДАГО України.
Той голод викликаний цілим комплексом факторів. Не останню роль відіграли наслідки війни, а ще сильна посуха, від якої дуже постраждав південь УРСР. Врожай зернових в Україні в 1946 р. був у 3,5 разу менший, ніж у 1940 р. Із наявних на середину 1946 р. 26397 колгоспів, 5500 не зібрали навіть того зерна, що засіяли.
Проте визначальною причиною все-таки була сталінська політика хлібозаготівель. ЦК ВКП(б) та Рада Міністрів СРСР вимагали виконання надзвичайно напружених планів хлібопоставок — за будь-яку ціну. Коли почався голод, цей план було навіть збільшено. А замість продовольчої допомоги українцям союзна влада відправляла у колгоспи уповноважених із хлібозаготівель, які грабіжницькими методами забирали в людей останнє. Так, у листі селян Снятинського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області Й. Сталіну та першому секретареві ЦК КП(б)У М. Хрущову йдеться: «Від початку хлібопоставок у районі розгорнулося побиття селян уповноваженими та районним керівництвом, наприклад: по селу Белелуя — уповноважений Лосєв побив мешканця села Задубрівці Стефана, у селі Русів уповноважений Підгуренко побив низку селян, по м. Снятин побито уповноваженим Клиновським 11 людей, по селу Завалля уповноважений Ніцович побив Одинську Ганну і низка побиттів в інших селах. В селі Підпечери зробили повальний виклик селян у сільраду в нічний час, а потім в спеціальній кімнаті відбувалося побиття». Людей били за «невиконання хлібоздачі».
Крім обов’язкової хлібоздачі та численних натуральних податків, селяни мусили, нерідко майже задарма, працювати в колгоспах. Так, за підсумками 1946 р., колгоспники Київщини одержували не більш як 150 грамів зерна на трудодень, в інших областях — навіть 50—100 грамів. А частіше за свої трудодні селяни й нічого не отримували, бо з Москви йшли вказівки про заборону головам колгоспів видавати хліблюдям. Ті керівники, які цю заборону порушували, сідали до тюрми за «розбазарювання хліба».
Вилучене зерно вивозили в інші регіони СРСР, до Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Фінляндії, Франції. Експорт зерна у 1946—1947 рр. — 2,5 млн. тонн! А в українських колгоспах не залишилося зерна для сівби, селяни голодували.
Ситуація була значно складнішою, ніж одразу по війні, коли трудівники колгоспу ім. Тельмана Зелено-Гайської селищної ради Томаківського району Дніпропетровщини писали в листі до М. Хрущова: «Дорогий Микита Сергійович! Ми (...) з великою радістю готуємося зустріти день весняної посівної кампанії 1946 р., як першу мирну весну, після такої кровопролитної війни з німецькими фашистами. Багато з нас недорахувалися у своїх родинах батьків, чоловіків, синів, це дуже велике для нас горе, але як не важко було під час війни, ми пережили всі негаразди, буквально відриваючи від своєї частки. хліба і віддаючи її для Армії-переможниці. І ось зараз так само складно. Підходять тяжкі весняні роботи. Але робота нам не страшна, лякає нас те, що у нас немає чого їсти. І до весни ми підходимо без фуражу для тяглової сили і без шматка хліба для людей. Ми вже зверталися до місцевої влади, щоб надали нам позику (зернову. — Авт.), але нам категорично відмовили. Невже немає в нас в країні хлібного запасу, щоб надати в позику для колгоспників до нового врожаю, адже дуже важко голодній людині працювати. Ми просимо Вас, Микито Сергійовичу, перевірити наш стан життя і надати продовольчу допомогу, аби ми не залишилися без захисту з Вашої сторони».
Керівництво УРСР попросило Москву про зменшення плану хлібозаготівель, проте отримало відмову та звинувачення у «м’якотілості». Для прискорення темпів хлібозаготівель Сталін послав до Києва Кагановича , який від березня 1947 р. став першим секретарем ЦК КП(б)У. Саме на його правління припадає пік голоду (зима—весна 1947 р). Опухлі з голоду люди їли мерзлу картоплю, буряк, кору дерев, жолуді, траву, гризунів, собак. Багато старих людей, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоч би якоїсь їжі. Намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. Але ж іще з 1932 р. діяв сталінський закон «про п’ять колосків», з’явився й новий указ Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність за крадіжки держмайна. Архівні документи свідчать і про жахливі випадки канібалізму. «14 січня 1947 р. була затримана П. (прізвища не вказуються з етичних міркувань. — Авт.) — 1906 року народження, українка, безпартійна, вдова, мешканка села Хорошеве, Синельниківського району Дніпропетровської області. П. звинувачена у тому, що вона після смерті матері — А., 70 років, окремі частини її трупу разом з трьома дітьми у віці від 4 до 9 років — вживала в їжу. При обшуку в будинку П. були знайдені залишки людського трупа. П. знаходиться в психлікарні». (Із довідки начальника УМВС УРСР по Дніпропетровській області в Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У у віці від 4 до 9 років — вживала в їжу. При обшуку в будинку П. були знайдені залишки людського трупа. П. знаходиться в психлікарні». (Із довідки начальника УМВС УРСР по Дніпропетровській області в Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р.).
Наприкінці літа 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 мільйон виснажених голодом людей, хворих на дистрофію, майже 50 відсотків з них — діти. Дитячі лікарні були переповнені, як і, дитячі притулки, куди потрапляли і сироти, і діти, від яких відмовилися батьки, сподіваючись, що під опікою держави дитина не помре з голоду. Тим часом на пунктах Заготзерна псувався хліб, який не встигли вчасно вивезти за межі республіки через брак вагонів: «На відкритих площадках пунктів Заготзерна Запорізької області скупчилося до 10 тисяч тонн зерна... Управління Сталінської залізниці погано виділяє вагони для розвантаження зерна з відкритих площадок... У зв’язку з частими дощами зерно піддається псуванню». (З доповідної записки Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У — Л. Кагановичу від 31 серпня 1947 р.).
Голод не оминув і українських міст, про що свідчать листи робітників заводу «Червона Зірка» з Кіровограда, групи «старих більшовиків» з. Одеси, інструкторів Дрогобицького облкому КП(б)У. В останньому йдеться про сите життя місцевого керівництва: «Все літо працівники обкому виїжджали працювати у підсобне господарство, обіцяли картоплю та овочі, але забезпечили тільки секретарів. Прості працівники стогнуть, плачуть, голодують, але тільки пошепки і нікому не можуть поскаржитися».
Далі подано витяги з листів, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, а також копію листа колгоспника с. Новоолександрівка Нижньосірогозького району Херсонської області Бдуленка Л. Кагановичу зі скаргою на уповноваженого з хлібозаготівлі (документи подаються мовою оригіналу, авторська стилістика, орфографія та пунктуація збережені).
З листа капітана Червоної армії М. Очколяса — М. Хрущову про становище колгоспу «Правда» с. Безбородьки Гельмязівського району Полтавської області. 7 жовтня 1946 р. :
«Дорогой Никита Сергеевич! Я очень извиняюсь, что лично к Вам пишу настоящее обращение, но я нашел нужным писать только к Вам и надеюсь, что Вы прочтете это и примите соответствующие меры для устранения ниженаписанного. Я военнослужащий, офицер Красной Армии, прибыл в отпуск в свое село Безьбородьки Гельмязовского района Полтавской области. Что мне бросилось в глаза, когда я прибыл в это село: первое, что колхозники на 50% уже на сегодняшний день остались без хлеба и живут за счет того, что воруют. [...] В колхозе самими колхозниками происходит сплошное воровство как-то: покушать, протопи. и т. д. Надежд на то, что колхозники будут обеспечены необходимым довольствием, нет никаких, потому что с колхоза вывезли даже последнее.
Второе: Колхозники буквально с плохим настроением и ведут разговоры о «войне», о том, что «с голода придется погибать», о том, что «правительство забыло о колхозниках».
Настроение у большинства колхозников уехать на производство, но их не отпускают и колхозники с этого пустили разговор — это специально так делается, немцы всех не выбили, так теперь нас хотят с голода умертвить...».
З листа працівників колгоспу «Паризька комуна» с. Шуньки Білогірського району Кам’янець-Подільської області до Ради Міністрів СРСР від 26 листопада 1946 р.:
«Мы колхозники знаем ответственность за расхищение колхозного добра, когда за хищение трех килограммов половы судят на три года лишения свободы. Постановление Совета Министров и ЦК партии по этому вопросу мы тоже знаем, но что на деле? В нашем колхозе сейчас голод и холод. [...] Мы колхозники остаемся без хлеба, теперь голодаем и всех нас ждет смерть...».
З листа робітника з Черкас І. Шевченка — Л. Кагановичу. Не пізніше 8 квітня 1947 р.:
«Тов. Каганович Лазарь Моисеевич! Вы человек таки очень умный, Вас очевидно, поэтому и назначили первым секретарем Украины, чтобы спасти этот голодающий, опухший, уже умирающий народ. Что делается по станциям железнодорожным, как народ валяется голодный. [...].
Сколько уже людей умерло с голода, а сколько умрет в апреле, мае, июне сего года.
Необходимо помочь этому голодающему народу в восточных областях. [...] А такое то горе украинскому народу восточных областей, голод, голод форменный, а голод это не тетка. В колхозах все кони выдохли, народ ходит как тень, как сеять, кто поможет!
По Заготзерно и спиртзаводах еще много, много зерна, у единоличников западных областей. [...] Если бы его выкачать и вместо спиртзаводов дать колхозникам на посев, поверьте, что на Украине в восточных областях нет семян.
Прошу Вас очень и просит Вас весь украинский народ помогите нам в семенах, а то пропадем, кушать нема що, без хлеба, але переживем за бурьяном та молоком, все таки не помрем. Правда, процентов 20 умерли, но что же это слабые и не здужали. [...] Мы выживем до нового урожая, только бы Вы помогли немного семенами взаимообразно [...].
Извините, что не в конверте, бо нема, а на марку, честное слово и копейки не имею — голодный хожу по дворам, прошу хлеба, но Вас крепко уважаю — Вы тут не виноваты пока ничего».
Ірина ЖУРЖА, головний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук.
