На початку Різдвяно-новорічних свят Житомирська обласна організація Національної спілки художників України (ЖОО НСХУ) відзначає день свого заснування. Її творче обличчя у 35-річному віці продемонструвала ювілейна виставка − своєрідний автопортрет у виконанні «артілі» митців. Сорок чотири риси «лиця» − роботи тридцяти непересічних «артільників» − розповіли про те, що хвилює мистецьку громаду, привертає її увагу, зачіпає її саму до такої міри, що не поділитися наболілим зі світом просто неможливо. Виконавці окремих «пазлів», із яких склався загальний цьогорічний образ ЖОО НСХУ, мають свій власний почерк. Постійні відвідувачі виставкової зали на Театральній, 8 із легкістю визначать: це − Бутковський, а це – Носок; це – Шелудько, а це – Антонюк; це Камишний, а це – Дубінін. А от − Гузенко, Славов, Фещенко, Столяров, Супрунчук, Кондратюк, Войтенко, Столярова, Воропай, Заброцька, Розбіцький, Ставський, Вербицька. І ще − Кулик, Богомаз, Радецький, Кидисюк, Дідківська, Максименко, Савенець, Глушко-Аксьоненко, Косницька, Назаренко. Якщо ж серед цінителів образотворчого мистецтва є театрали, то, побачивши ескізи декорацій, вони згадають Кулавіна, головного художника Житомирського академічного музично-драматичного театру. Всіх митців можна впізнати за їх творчою манерою − улюбленими жанрами, сюжетами, техніками, кольорами, але вони продовжують дивувати. Це можна помітити, якщо зупинятися, затримуватися біля картин, а не долати метри виставкової зали, як спринтерську дистанцію.
На відкритті виставки директор Житомирського обласного літературного музею Віталій Єремєєв слушно зауважив, що зробити висновок про рівень культури міста можна, подивившись картини місцевих художників. Приміщення на Театральній, 8 не дозволяє повною мірою показати все те, чим багаті майстерні митців. От і на ювілейній виставці глядачі побачили яскравий і цікавий «автопортрет», але у такій затісній «рамці». І великих надій на зміни поки нема. Юрій Градовський, начальник управління культури облдержадміністрації, що представляв владу на вернісажі, згадав у цьому контексті будівлю магістрату і будинок Філіпова (ріг вулиць В. Бердичівська і Шевченка), але нічого конкретного не пообіцяв. Воно і зрозуміло. Війна…
Але спробуємо помріяти, а краще − позитивно змоделювати майбутнє. Біля «серця» Житомира − вулиці Михайлівській – є будівля, яка в «доісторичні» часи була рестораном «Смоленськ». Кращого місця для мистецького центру годі шукати. Що зараз за тими сірими стінами? І ЩО там може бути!
Агов, громадські активісти, депутати і кандидати у депутати, знакові постаті житомирського культурного простору, нагороджені купою відзнак і премій, і знакові постаті бізнесу, врешті-решт, представники влади! Об’єднайте зусилля! Подумайте про майбутнє! Спробуйте в складних умовах знайти сміливе, нестандартне рішення «рамкового» питання. Зробіть нарешті щось грандіозно-креативне для культури! Вже ж не перший рік третього тисячоліття проживаємо…
І питання із галузі не «чистого» мистецтва, а, можливо, нечистого: хто зараз є власником сірих стін екс-ресторану?
Про мистецтво. Роботи Сергія Носка не залишають байдужими любителів філософських роздумів, ілюзорних світів і незвичних технік. «Злет» надає можливість заглибитися у проблеми руху по висхідній і оцінити винахідливість автора. Тут художник продовжив сміливі експерименти з площиною картин. І якщо раніше він досить часто застосовував розрізи зображення вздовж певних ліній, напрямів, то тут він буквально пошматував простір великими «вікнами». Шкода, що місця для того, щоб краще роздивитися цей конкретний злет фантазії недостатньо. «Королівство» у спілки, на жаль, малувате: розвернутися нема де. Та про це вже було. До речі, автор, творячи свій авангардний напрямок, називає його «рельєфною пластикою, чи то пак антирельєфом» і в деякій мірі відносить до трансавангардизму. Цікаво, це вже остаточна назва, бо колись він обіцяв із задоволенням вручити пляшку шампанського тому, хто придумає ім’я-назвище свого стилю. Хоча це скромна плата за таку роботу, бо хочеться вірити, що про Сергія Носка скоро почуємо у зв’язку з аукціоном Sotheby's в Лондоні. Треба ж Анатолію Криволапу хороше товариство.
Особлива передача світла на роботах Василя Кондратюка привертає увагу. Дитячі обличчя («Гурт колядників», 2014) сяють і від внутрішнього піднесення, і – від свічки. А місяць у височині неба («Різдвяна ніч») такий, що біля картини, ніби, чуєш: «Свята ніч, тиха ніч! Ясність б’є від зірниць…»
Валентин Войтенко вже не раз знайомив глядачів із пам’ятками архітектури. Нині представлено «Кафедральний костел св. Петра і Павла 1886-
Про прості і, начебто, зрозумілі істини, як не дивно, треба час від часу нагадувати, що і зробила Олена Гузенко («Мандрівники). Так, всі ми у дорозі. І куди, як, з ким і з чим прямувати залежить від нас.
От не сприймаються мандри царя звірів (Леонард Славов, «Прогулянка») буквально. Чи не уособлює грізний лев, що агресивно просувається берегом річки, негативні емоції, які не так вже рідко заволодівають людьми і готові, якщо не роздерти на шматки, то обов’язково «покусати» всіх зустрічних? І все це зло проектується нагору. Синьо-фіолетові хмари, важкі та лиховісні, розносять його світами, потім проливаються злобливими дощами… І в результаті утворюється такий сумний кругообіг. Чи не краще на прогулянку виходити із добрими почуттями?
Мабуть, до створення позитивних емоцій докладають зусилля персонажі робіт Євгенії Заброцької «Фламенко» і «Музики на святі». Виконавиці запального танцю так енергійно «запалюють», що ще трохи споглядання і – або приєднаєшся до них, або почнеш шукати вогнегасник. Музики − чарівні жінки (хіба бувають інші?) − темпераментно відбивають ритм на трьох різних інструментах. Це один і той же ритм? Але не будемо відволікатися на побічні теми, а просто зауважимо, що пані Євгенія вміє відтворити нестримний рух, зупинивши його на картині.
Термін «ідеальна зима» можна ілюструвати картиною «Зимовий краєвид» Юрія Супрунчука. А ще хочеться згадати роботи «Двір. Незабаром Новий рік» (Анатолій Розбіцький), «Таке єврейське щастя», «Травнева ніч» (Валерій Кулавін), «Зимовий вечір» (Ігор Воропай), «Сніг зійшов», «Новий день» (Валерій Кулик), «Вікно майстерні» (Марина Вербицька), «Відродження», «Серпнева ніч» (Павло Ставський), «Серпневий день» (Леонід Шелудько), «Коло моря» (Микола Бутковський), «Гра в чотири руки» (Юрій Дубінін).
Не так вже й просто зрозуміти почуття іншої людини, а для того, щоб відобразити їх у мистецькому творі потрібен талант. Скульптор Василь Фещенко, мабуть, знає секрет, як примусити неживий матеріал випромінювати живі людські емоції. «Засмучена» − гарна дівчина, що сидить у глибокий зажурі. Її беззахисність викликає щире співчуття і бажання покарати кривдника. І знову мимоволі виникають паралелі із мистецтвом, яке може бути засмученим таким до себе ставленням влади, суспільства… Чи не сховалася у майстерні Майстра статуя під назвою «Незадоволено-войовнича», що веде непримиренну боротьбу з байдужістю та іншими проявами зла?
Ось таким був «автопортрет» житомирських митців у форматі 5х7. Яким буде наступний?
