10-11 листопада ц.р. у житомирській публічній залі, що на Театральній, 8, без ажіотажу і без найменшого збурення інформаційного простору відбулися стандартні організаційні дії: роботи Станіслава Антонюка поступилися місцем роботам Валерія Радецького. Виставковий процес має тривати – виставка за виставкою…
Щоразу, опиняючись у мистецькому «королівстві» ЖОО НСХУ, засмучуєшся, коли бачиш його розміри. Де ж розвернутися нашим митцям? Та і не всі ж картини можна роздивлятися впритул.
У далекому вже 2011 році під час святкування Дня художника прозвучала обіцянка, що давала надію. Цитата з сайту http://www.0412.ua/news/82750: «Голова обласної ради Йосип Запаловський та мер Житомира Володимир Дебой, які також прийшли привітати житомирських художників з професійним святом, пообіцяли найближчим часом розпочати роботу над виставковим центром, де житомирські художники зможуть виставляти свої роботи».
Осучаснюючи народну мудрість про пана і обіцяний ним кожух, можна мовити так: сказав мер – виставковий центр дам, та слово його – віртуальне. Хоча, де ті(!) керівники-правителі області і міста? Й мерів офіційно не існує, а є міський голова. Але гуляє містом чутка, що найзаможніші персони, які пов’язані з Житомиром, вирішили зробити місту подарунок – отой-таки виставковий центр. Уже й багато в чому порозумілися, та в останню мить не дійшли згоди. Не змогли вирішити, хто з них наймеценатніший меценат, кому буде надана честь очолити список культурних благодійників на пам’ятній табличці і надано право перерізати стрічку.
От тепер і замислишся, чому житомирський художник «Станіслав Антонюк подарував всю свою унікальну колекцію Кіровоградському обласному художньому музею».http://persha.kr.ua/photo/91712-hudozhnyk-podaruvav-kropyvnytskomu-muzeyu-unikalnu-kolektsiyu-kolodyaziv-ta-krynyts.html І тепер місто Кропивницький має роботи, про які йшлося у матеріалі «Головний спілчанський криничар, або Із якої криниці питимемо?»(09.10.2014).http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=1070
Але зараз у виставковій залі настав час Радецького.
Пан Валерій не дав загальної назви цьому зібранню своїх картин, яке всі охочі можуть побачити у вільному доступі. Він, можливо, особливо не переймався й найменнями окремих своїх творінь. Їх назви переважно прості і невигадливі, а от якраз роботи художника, може, й справлять позитивне враження на тих, хто раніше особливо й не захоплювався творчістю митця.
На виставці представлено 44 картини, здебільшого – пейзажі. Це – «Буйноцвіт», «Загублений в лугах», «Останній промінь літа», «Де клює щука», «Зачаровані скелі», «Алея Терещенка»… Привертає увагу те, як автор зображує небо, які кольори використовує, адже це впливає на загальний настрій картини і на її сприйняття. Часто небозвід закритий хмарами і тільки де-не-де проглядає блакить, а нерідко він прихований суцільною пеленою. І коли промені сонця пробиваються крізь перешкоди («Алея Терещенка») – теплішає на душі. Клод Моне вважав, що світло і повітря роблять пейзаж живим. Відвідувачі виставки можуть оцінити наскільки важливі ці критерії для них і для пана Радецького.
Любителі натюрмортів із приємністю згадають найтеплішу пору року, роздивляючись «Дари літа». Чи зможуть не фанати цього жанру зовсім незворушно пройти повз цю картину?
Уважний глядач помітить, що одні картини мають рами, а у інших звичні рами замінені на кольорові планки. Відмовлятися від золочених рам і замінювати їх на білі чи кольорові планки художники почали наприкінці ХІХ століття. Це засвідчувало бажання демократизувати картину. На виставці є дві роботи – «Квіти літа» і «Шипшинова гілка». Їх об’єднує яскрава декоративність, але вони по-різному оправлені. Яка чудова нагода порівняти і визначити, що – звична рама чи планки – є більш привабливим, органічним, вишуканим, гармонійним… Зрозуміло, на думку того, хто оцінює.
Чи може художник бути байдужим до жіночої краси? Відповіддю на це є роботи «Чому розплетена коса», «Уквітчана і замріяна», «Сонячна ягода» і «Сонячна ягода». Загадку із подвійною ягодою розгадає тільки той, хто відвідає виставку. А на питання, чи вдалося автору вдихнути життя у героїнь своїх творів, можна відповісти: певною мірою вдалося, але не на сто відсотків. Та, може, воно і на краще. Уявіть: уквітчана і омріяна раптом ожила б і пішла світ за очі.
І на завершення. Не вірте тим, хто каже, що не може знайти виставкову залу ЖОО НСХУ (Житомирська обласна організація Національної спілки художників України) в Житомирі. Яскрава і чималенька вивіска, яку жваво обговорювали на Фейсбуці і не тільки, вказує дорогу спраглим.
